Життя будь-якого приморського міста завжди тісно пов'язане з портом. А найчастіше саме життя порту і визначає можливість існування самого такого міста. Особливо, коли в місті ніякого виробництва, крім цього самого порту, по суті, і немає. Кіностудію або молокозавод якось язик не повертається назвати індустріальними підприємствами. А всі «білі» прибутки від курортного бізнесу в Криму за офіційними повідомленнями ніколи не перевищували 6% бюджету. Зрозуміло, що курортний сезон годував і намагається нагодувати багатьох, але от лікарі, вчителі та пенсіонери, якщо самі не крутяться дзиґою, з сезону нічого не мають. Головними складовими держзарплат і пенсій (ну і всієї «соціалки» відповідно) були і залишаються дотації центру, акцизний збір (причому не за вино, а за горілку) і податки з вмираючої зараз промисловості.
Тобто порт можна назвати серцем приморського містечка. А якщо, як у пісні «Сплін», серце зупинилося і навіть завмерло?
Шлях від Масандрівського пляжу на ялтинську набережну лежить через порт. А сама будівля порту перебуває на зеленій вуличці з унікальним ім'ям.
Вулиця імені Рузвельта була єдиною в СРСР, названою на честь американського президента. Про це зі стриманою гордістю в пріснопам'ятні часи повідомляли екскурсоводи. А я знову піду шляхом Шерлока Холмса і поставлю чергове запитання знавцям – чому на вулиці Рузвельта, як, втім, і на інших вулицях Ялти, неможливо протиснутися між авто, а людей при цьому відносно небагато?
Елементарно, Ватсон! Та тому що, якщо раніше основна маса туристів приїжджала на автобусах і тролейбусах, то зараз, здебільшого, на особистому транспорті. На транспорті, явно не забитому пасажирами під зав'язку – в одній машині два-три, ну чотири курортники прориваються в Крим через Керченську переправу. Ну і, відповідно, якщо автобус не стоїть біля бордюра, або, як зараз модно в Україні казати, «поребрика» вулиці Рузвельта, а цілий день возить пасажирів із Сімферополя до Ялти і назад, то цю повнопривідну колимагу (яка розміром мало поступається автобусу) потрібно кудись приткнути, причому тижні на два. Ось і заставлена до неподобства купою дорогого металобрухту ціла вулиця імені тридцять другого Президента Сполучених Штатів. А привезли на відпочинок до Ялти ці «легковики» лише людей 50-60.
Вулиця імені Франкліна Делано Рузвельта. Одеський номер на передньому «Лексусі» говорить про те, що не всі одесити вважають Крим окупованою територією. Хоча, можливо, у людини були серйозні причини приїхати.
Готель «Крим», ровесник Жовтневого перевороту. Все-таки стара Ялта прекрасна, пройти повз і не замилуватися неможливо.
Ялтинський торговельний порт потихеньку перетворюється на занепалу яхтову марину.
Ці пасажирські теплоходи не спускалися на воду, схоже, з часів незалежної України.
Ми йшли вздовж причальної лінії, присіли на кнехт, і тут з кубрика пришвартованої яхти вийшов чоловік у тільнику. Розговорилися. Колишній кадровий моряк, працював у порту, тепер катає рідкісних туристів на чужій яхті. Своєї, зрозуміло, не має. Де буде працювати взимку – не знає. Роботу взимку в Ялті і в більш благополучні часи знайти було проблемою. Навіть приказка є серед місцевих – в Ялті квартиру потрібно шукати взимку, а роботу влітку. За його словами, зараз возять туристів близько десятка пасажирських прогулянкових теплоходів, з них тільки два належать Ялтинському порту, решта – приватні.
Ось цей теплохід, за твердженням моряка, приватний. Судна на ходу, що залишилися у власності порту, виглядають значно скромнішими.
Регулярних рейсів уздовж узбережжя, як я зрозумів, немає. Судна в порт не заходять ніякі, навіть російські, бояться санкцій. А ось яхти бувають, причому деякі з Миколаєва та Одеси.
«Легенда Ялтинського порту» або, скоріше, зірка корупційного скандалу – суховантаж «Петро Лідов» – спочатку був благополучно «націоналізований» російською владою разом ыз майном Ялтинського порту, а потім ними ж і заарештований. Воістину, дивні діла твої, Господи... Хоча все закономірно: щоб, відхопивши чуже, собаки не перегризлися, не буває.
Життя цих суден в Ялті минало на моїх очах. Катамарани «Блакитна стріла» і «Кримська стріла» були куплені Ялтинським морським торговим портом в Норвегії наприкінці Радянського Союзу навесні 1990 року і вже влітку почали регулярні рейси. За розповідями портовиків, за кожне було сплачено по десять мільйонів доларів. Не знаю, чи дійсно судна стільки коштували і взагалі чи були виплачені всі гроші, адже Союз розвалився через півроку, але влітку 1990 року прогулянка на відкритій верхній палубі катамарана вважалася найвишуканішим атракціоном Південнобережжя.
Катамаран розвивав швидкість торпедного катера, неймовірно ухайдокував пасажирів так званою поперечною хитавицею і ходив пару разів на день у Севастополь і назад. Шлях займав хвилин п'ятдесят, стільки ж йшло на вихід з бухти і на швартування. Справа в тому, що ці катамарани конструктивно позбавлені заднього ходу і причалити або відчалити вони могли тільки за допомогою двох буксирів.
У Севастополь катамарани ганяли тому, що ходити, за великим рахунком, їм було більше нікуди, рейси до Новоросійська й Одеси давно були розписані між незліченними суднами Чорноморського морського пароплавства. До Стамбула цей красень міг спокійно дійти за кілька годин, на борту для трьохсот пасажирів були, крім м'яких крісел, кондиціонери, телевізори та ресторани, на випадок хитавиці (норвежці взагалі дуже завбачливі люди) – три десятки туалетів, які відповідали всім європейським нормам. Але не забувайте, йшов 1990 рік, хто ж пасажирське судно просто так за залізну завісу відпустив би? Це тепер старі комуняки типу Кобзона сплять і бачать, як би загнати нас назад у Союз, при цьому дбайливо лікують свої болячки за кордоном. Адже хрін би вони туди потрапили в радянські часи!
Потім, після розвалу Союзу, як я чув, катамарани все-таки прилаштували возити човникарів у Стамбул. Переживши лихі 90-і, так толком і не поплававши, в 2006 році «Блакитна стріла» була списана. З неї стали знімати деталі для ремонту «Кримської стріли» (не пропадати ж добру!), але це її більш живучій сестрі не надто допомогло і в 2009 році «Кримську стрілу» теж поставили в сухий відстій, тобто витягли на берег і видерли на підпірки-стапеля. Але от цікавий факт, як кажуть, господині на замітку – норвежці збудували в той, останній для Союзу рік, шість катамаранів. З двох, виходить, українські моряки спорудили в Ялті меморіал, а ті, що залишилися, жваво бігають досі. Спочатку вони ходили під італійськими та іспанськими прапорами, а в 1996 році їх перекупили російські фірми і тепер близнюки-катамарани борознять моря в районі Новоросійська, Архангельська і Далекого Сходу.
Доля сімейства катамаранів схожа на історії старих іномарок, одні з яких, вийшовши в Європі на пенсію, привезені в Україну і продовжують бігати вітчизняними дорогами, на відміну від інших, які з магазину відразу потрапили до нас і за п'ять років були розбиті вдрободан. Але в цьому випадку можна звинуватити дороги, а ось що могло вбити за п'ятнадцять років відмінні сучасні судна? Вода? Напевно, винне все-таки інше, парна дорогам вітчизняна біда – хоч в Росії, хоч в Україні ставлення до держмайна залишало бажати кращого. Чи змінилося що-небудь за останні роки хоча б в Україні? Хотілося б сподіватися.
Так і стоять зараз катамарани на стапелях перед будівлею Ялтинського морпорту в позах сплячих левів, що охороняють знаменитий палац графа Воронцова. Ну і з тими ж, з огляду на все, функціями.
На фотографії «Блакитна стріла» ліворуч, «Кримська стріла», відповідно, праворуч.
Ялтинські рибалки – така ж невід'ємна частина Ялтинського порту, як, мовляв, і маяк.
До речі, про мол. Все сходиться на тому, що саме на цей мол Ялтинського морського порту і саме на це місце був викинутий з Москви Воландом Стьопа Лиходєєв.
«...Відкривши злегка очі, він побачив себе сидячим на чомусь кам'яному. ...Він побачив, що шумить море, і що навіть більше того, – хвиля погойдується біля самих його ніг, і що, коротше кажучи, він сидить на самому кінці молу...»
«...І що під ним блакитне сяюче море, а позаду – гарне місто на горах...»
Михайло Булгаков. «Майстер і Маргарита»
Білий теплохід давно вже став таким собі символом Ялти. І зараз, коли бачиш, як теплохід виходить з порту на вечірню прогулянку, мимоволі відчуваєш себе хлопчиком, у якого все попереду.
Ах, белый теплоход,
Бегущая вода
Уносишь ты меня
Скажи, куда?
Про успіхи курортного сезону в Алушті і на Масандрівському пляжі читайте «Кримські записки Автохтонова. Ось і літу кінець. Алушта» і «Кримські записки Автохтонова. Ось і літу кінець. Масандрівський пляж».
Далі буде
Кирило Автохтонов, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
