Крим. Подорож до Мордору. Зомбі в церкві і в «міру»

Євгенія Вирлич

Мордор – саме так і виглядає ця цілком реальна окупована територія України. Подорож туди – це випробування для тих, хто має почуття гумору та інстинкт самозбереження. Я продовжую розповідати про поїздку до Криму-Мордору в своїх блогах (тут можна прочитати перший – про «кордон», другий – про ДІБДР і третій – про ціни та зарплати).

Московський патріархат Православна церква в Криму – це тема для окремої пляшки коньяку а слово «православна» в цьому випадку слід писати в лапках. Тут завжди нехтували вірою на користь інтересів релігійних діячів. Батюшки в стані дикого похмілля, ледь рухаючись, святили пасочки на Великдень – це було не винятком, а традицією протягом кількох років, які я відзначала це свято у Криму. У храмах, де щойно закінчили ремонт, часто не дозволяли ставити великі свічки, бо вони коптять і задимлюють копоттю стіни. Я коли чула це, думала, що то жарт – нічого подібного. Спробувала б я прийти з непокритою головою чи не в спідниці нижче коліна! І таке ставлення у багатьох «православних» храмах. До речі, Московський патріархат. Я потрапила на трагічну подію – померла близька людина. Її відспівував батюшка одного з феодосійських храмів. До речі, загибла навіть ходила на нього. Вона захопилась якогось часу астрологією, цікавилась магією. До серйозних справ не дійшло, але зацікавленість у дівчини була: ворожила, складала гороскопи. Вирішила піти й розповісти про це батюшці, аби він порадив їй, як правильно вчинити. Сповідатись, коротше кажучи. Замість поради отримала конкретний наганяй із галасом і словами, що ніколи її гріхи їй прощені не будуть. В результаті, дівчина в істериці потрапила до лікарні з нервовим зривом. ​На похорон батюшка з’явився на добрячому підпитку. Ледь плентав язиком. Я розуміла, що за молитви він читає, бо чула їх раніше, щоправда українською. Інші не розуміли. Хористи, щоправда, чудові були. Проповідь підтвердила жахливий стан батюшки – він не міг її закінчити, ледь розмовляв і заходив до незрозумілих джунглів. Нічого спільного з трагедією його проповідь не мала. І це не поодинокі випадки, а традиція Криму. У цього батюшки чимала паства, до нього ходять, його слухають. Наступного дня сестра загиблої пішла до його храму – він поряд із будинком – і забула взяти хустинку. Її ледь не вигнали звідти, хоча вона просто хотіла помолитись і поставити свічку. Агресія і злість – ось що притаманно багатьом «православним» храмам Криму. Туди не хочеться йти. Принаймні, мені й моїм більш-менш адекватним знайомим. Транспортне сполучення Це суцільне жахіття! Залізничного сполучення майже немає – є кілька електричок. Залізничні вокзали не порожні – там купа автобусів, які їздять у різних напрямках. Але заздалегідь замовити квиток – це важко. Мені з Феодосії треба було їхати до Сімферополя, знайти бусик, який їде через кордон і півтори години в пеклі чекати, поки він заповниться. Розклади змінюються – вгадати важко. Дорога з Феодосії до Херсона в цілому обійшлась мені дорожче за 600 грн. – я до Києва за такі гроші із повним комфортом доїхати можу. По часу це більше 12 годин – на кордоні майже не стояли, у водія все схоплено. Взагалі, в нинішньому Криму можна якось вижити лише тим, у кого все схоплено. Настрої Те, що цікавить багатьох, — це настрої кримчан. Вони суперечливі. Наскільки я встигла побачити, кримчани поділились на дві радикальні категорії: або дуже приємні і добрі люди, або дуже неприємні. Хлопець, який мене привіз, не знав мене до зустрічі – ми вперше одне одного побачили на кордоні. Він допомагав мені протягом усього шляху, підказував, як заповнювати міграційну картку та інші особливості нинішнього життя в Криму. Були також знайомі, які підтримували і допомагали. А були й такі, які провокували на конфлікт. Я взагалі людина доволі легка – багато чого можу спустити на гальмах, не звернути уваги. Не люблю конфліктів і суперечок – у мене всі мають бути щасливі і задоволені життям. На провокації намагаюсь не піддаватись. У рідній Феодосії ж вийшло так, що я протягом години встряла до трьох неприємних ситуацій, які виникли буквально на порожньому місці. Виходимо з автобусу. Попереду – літня жіночка, яка ледь рухається. Видно, що вона дуже хвора, їй важко. Але пропустити вона теж не може – буває таке. Тож треба чекати, поки вийде. Черга в автобусі починає волати «шевелись давай!», «быстрее!» і так далі. Я роблю зауваження: «Не бачите, – кажу, – їй важко, зачекайте». «Хай вдома сидить, – лунає у відповідь, – пройти неможливо». «Перестрибуй!» – не витримую я. Черга затикається і мовчки чекає. Бабусі внизу ніхто не допоміг і руки не подав.

Стоїмо з племінчиками та сестрою коло фруктів, прицінюємось, купуємо. Йде літня жінка і доволі різко звертається до моїх племінчиків:

– Де ваша мама?

– Он мама, – показую. – Нащо вона вам?

– Пройти неможливо!

– А попросити не можете ввічливо, щоб відійшли? У них очей на спині немає.

– А ти хто така? – злість у неї аж кипить.

– Їхня тьотя. Іще питання?

– Понаїхали тут. Тьотя вона.

Далі бабуся пішла виносити мізки продавцям, які, до речі, були дуже ввічливими. ​Подібні випадки трапляються чи не на кожному кроці. Якщо оцінювати поведінку маси, то вона налаштована дуже негативно. Хамство, зухвальство, суперечки, незадоволені обличчя – це цілком буденно для сьогоднішнього Криму. Тітоньки з табличками «Сдам жилье» ходять із такими обличчями, ніби шукають, хто ладний повіситись у їхньому житлі. Усі розмови зводяться до політики. Коли просто питаєш, як справи, то здебільшого відповідають стандартно: «У нас все хорошо. Нас все устраивает». Чесно, я так ніколи не відповідаю. Зомбовано, шаблонно, однаково. Коли починаєш розмову про справи і буденне життя, виявляється, що все не так вже і «хорошо», не так вже і «устраивает»: все дуже дорого, ціни скачуть в обидва боки кожного дня, по телевізору – війна і негатив, керівництво змушує брати участь у незрозумілих псевдопатріотичних акціях, половина сайтів заблоковані, банки майже не працюють і так далі у тому ж стилі. А потім лунає чарівна фраза:

– Зате у нас не стріляють. – Я почула це від рідних.

Питаю:

– А де стріляють?

– Ну, у вас, – уже невпевнено і якось із острахом.

– Я схожа на ту, яка з-під обстрілів приїхала? – питаю.

І тут починається розмова про те, що насправді відбувається на материковій Україні. Вони кивають головою, але не вірять – це видно по очах. Вони скляні. Вони вірять одне одному і телевізору. Так, у нас теж важко, але не стріляють. У нас все працює, ми допомагаємо військовим, спілкуємось. Вони це чують, але не сприймають. Рідних запрошую в гості і знову лунає:

– Страшно.

– Чого ви боїтесь?

– У вас моторошно.

– У вас гірше, – кажу я.

В’їхавши на херсонську землю, я ладна була її цілувати – без жартів. Мені повітря видалось ріднішим, хоча моя Вітчизна – це Крим. Я не знаю, як влада буде повертати півострів і чи хоче вона це робити. Той безлад, який чиниться наразі за херсонським «поребриком», дуже зручний для багатьох представників влади – інакше вони б його швидко припинили. На мій погляд, або москальська навала сама звідти звалить, коли награється і награбується, або крові буде багато – з ними інакше не буває. ​Найстрашніше – це те, що кримчани можуть звикнути до такого стану речей. Вони чекали на «сильну руку» – і дочекались. Вони хотіли «померти в Росії» – але жити там ніхто й не обіцяв. Ці фрази я чула з дитинства – вони методично вкорінювались до менталітету кримчан. Якщо вони звикнуть до подібного стану речей, то Крим, якщо і повернеться до України політично, ще довго буде лишатись зоною відчуження, вимушеним Мордором. «Мордор (синд. Mordor, у перекладі – «Чорна країна») – країна, яка існувала у вигаданому світі Середзем'я Джона Р.Р. Толкіна і була осередком сили Чорного Володаря Саурона. Знаходилася на південному сході Середзем'я, на схід від Андуїна». (з української Вікіпедії) Євгенія Вирлич, громадська активістка Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково