Ніколи не подумала б, що таке може трапитись на 28-му році Незалежності України, нізащо не вгадала б, що так, скажімо, бездумно може поводитись популярна телеведуча загальнонаціонального українського телеканалу всього лиш заради «калбаси». Шкода, але з усього виглядає, що пані Наталія Мосейчук своєю фразою «Мова не нагодує» висловилась гранично чітко, що байдужа до мови країни, в якій живе, що не ставиться з пошаною до найбільшого скарбу, яким повсюди на світі всі народи пишаються – своєї мови. Хоча про те, що «чия мова, того й влада», цієї сентенції ще з часів Стародавнього Риму телеведуча не може не знати.
«Кожний народ має хоча б один геніальний твір, і цей твір – мова» – такої думки про рідну мову білоруський поет Алесь Разанау. За рідну мову віддав життя Василь Стус, в Росії на Соловках, як згадував Євген Грицяк, українські в’язні розмовляли між собою рідною мовою дуже потиху, щоб не дістатись до рук тюремних садистів.
У цьому мовному ярмі був змушений жити Тарас Шевченко. 15 листопада 1839 року в листі з далекого Петербурга до брата в Україну просив-благав поет: «Микито, рідний брате! Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами... Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласка – а не по-московському... Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму».
За право писати і розмовляти українською мовою вдома, в Україні заплатив засланням великий Тарас. Так розправлявся з неслухняними меншинами у своїй імперії – «тюрмі народів» московський престол. Спочатку Валуєвський указ (1863 рік), потім Емський (1876 рік) – всі засоби вживала імперська Росія заради одного: навіки умовчати «малоросів», змусити їх забути рідне слово.
Щоб знищити Україну, її народ, мову, культуру, традиції, режим влаштував в Україні Голодомор, мільйони українців загинули, мільйонам українських дітей уже ніколи мама рідної пісні рідною мовою не заспівала. Якщо «мова не нагодує», як вважає пані Мосейчук, то чому ж так безкомпромісно і нещадно її намагались знищити Голодомором? Заради чого сьогодні українцям прищеплюють думку про байдужість до рідного слова?
Рідна мова повсюди на світі – у чехів, французів, іспанців, поляків, угорців – найбільший духовний скарб, вони добре розуміють, що тільки рідною мовою можна звести рідний дім, в якому мова живитиме найдорожче – нові покоління громадян. Не можу допустити думки, що пані Наталія Мосейчук про це не знала, а може забула, або ж не хоче про це згадувати? Своїм «Мова не нагодує» вона підсовує думку про пошук іншого годувальника, того, що втамує голод. І відповідь шукати не треба: адже, якщо не нагодує мова, залишається в українців тільки одне: нагодує «язик», лише «язик накорміт», тільки за «язик» можна буде купити «калбасу». А чи може авторка фрази «Мова не нагодує» мала на увазі щось інше, наприклад, білоруську мову? Чи може працю на багатих і родючих українських полях? Правда віддавна і там любили співати, але на «мові».
Ось така вона легка і на перший погляд – невинна мовна еквілібристика за Наталією Мосейчук.
Зрештою, стосовно того, що «мова не нагодує», вже давно свою думку висловив письменник Сидір Воробкевич:
Мова рідна, слово рідне,
хто вас забуває,
той у грудях не серденько, –
тільки камінь має.
Оксана Пеленська, дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обовязково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
