«Заланкой здавався мені центром Всесвіту». Мавіле Халіл ‒ про старовинне поселення в Бахчисарайському районі

Бахчисарайський район Криму ‒ місцевість, де є все, за що ми любимо півострів. Гори, море, печери, пам'ятки стародавньої та середньовічної історії Криму. Чим пам'ятний Бахчисарайський район Криму? За що його люблять місцеві жителі? Як живе Холмівка ‒ старовинне поселення з історичною назвою Заланкой?

Ці та інші теми в ефірі Радіо Крим.Реалії обговорюють ведуча Олена Юрченко та гостя програми «Міські історії», кримчанка, випускова редакторка сайту Crimean Tatars, редакторка проєкту Tamırlar («Коріння» ‒ КР) Мавіле Халіл.

‒ Ви народилися та виросли у Криму?

‒ Так. І це величезна цінність для мене, тому що я народилася в часи повернення кримських татар до Криму. Це був дуже складний період, народитися в Криму в ті роки для кримського татарина ‒ гордість. Коли це усвідомлення до мене прийшло, я зрозуміла, що безмежно вдячна батькам за те, що вони подарували мені таку унікальну можливість ‒ бути народженою в Криму. Я народилася в Бахчисараї, а жили ми в селі Холмівка. Це моє рідне село, кримськотатарською назва села ‒ Заланкой.

‒ Пишуть, що перші згадки про це поселення зустрічаються в документах 1784 року... Це досить старе село?

‒ Це згадується сам Заланкой, тому що околиці, безумовно, були населені набагато раніше. Там існують значні історичні об'єкти: печерне місто Ескі-Кермен, неподалік ‒ Мангуп, Черкес-Кермен. Але я дивилася на це з іншого боку ‒ Ескі-Кермен був для мене місцем дитячих пригод. Це красива гірська місцевість, там неймовірні пейзажі.

Мій тато був першим кримським татарином у Холмівці, до нього в цей період ніхто не повертався туди. Він приїхав до Криму, почав вивчати Бахчисарайський район, і коли приїхав у Заланкой, то зрозумів, що це те місце, де він хотів би жити. Потім багато наших друзів і родичів стали приїжджати до Холмівки. Ми любили збиратися у вихідні: у мого дядька була вантажна машина, в неї завантажувалися всі родичі, і ми їхали в бік Ескі-Кермена. Там неймовірна природа, кизил, фундук, і мої спогади, пов'язані з цим місцем ‒ не про історичні цінності, а про те, що там минуло моє дитинство.

‒ Якщо говорити про найраніші спогади вашого дитинства, яким ви бачили Заланкой?​

‒ Він здавався мені центром Всесвіту. Знаєте, там завжди була атмосфера дружби, добросусідства, дуже теплих взаємин. Було відчуття, що ми усі ‒ сім'я. Не тільки в межах нашого будинку, йдеться про сусідів, вулиці, школи. У нас було неймовірно організоване село, дуже багато свят відзначали всім селом. Наприклад, на Хидирлез ми завжди збиралися... Є у нас така пам'ятка ‒ Піонерська балка: горбиста лісова місцевість з прекрасними галявинами. Моє дитинство минуло в цих місцях, нас просочило розуміння природи, живого. Дитинство у мене точно було щасливе.

‒ Якщо говорити про запах рідної домівки, що приходить на розум?

‒ Це, звичайно, кава. Але було дуже багато різних трав. Я дуже добре пам'ятаю, як цвіли перші крокуси, проліски. І коли я чую запахи лаванди, м'яти, у мене, звичайно, ж відразу спливають картинки, асоціації.

‒ Коли ви так розповідаєте, складається враження, що природа у вас жива...

‒ Просто, коли ми росли, нас оточувала природа, і насправді це те, чого мені завжди не вистачає в великих містах. Київ досить зелений, але немає такого, коли ти можеш вийти і бігти в ліс, або піднятися на пагорб і піднятися над усім селом, милуватися краєвидами. А небо ‒ насправді, у селі воно інше: коли зоряне небо, коли хмари якісь неймовірні форми набувають... Коли просто виходиш у двір і збиваєш горіхи, і руки коричневі, і ти йдеш з цим до школи... І черешня з дерева. Ми росли в цьому, і ми росли з цим, і це моя зона комфорту.

‒ Ви навчалися в сільській школі?​

‒ Так, і якість освіти в нашій сільській школі була досить високою. Але інший головний момент, який вже зараз я розумію, наскільки він був важливий ‒ у нас було дуже багато можливостей показати себе. Був шкільний театр, хореографічний ансамбль, спортивні секції. Можна було спробувати себе в абсолютно різних сферах. Я там вчилася грати на фортепіано, ходила до театру. Для того, щоб зрозуміти, ким ти хочеш бути і що тебе приваблює, наша школа та село надавали дуже багато можливостей. Коли я вступала до ТНУ на журналістику, ми в межах підготовчих курсів складали іспити з російської мови та літератури. І викладачка запитала: а ви взагалі звідки? Я кажу: з села Холмівка. Вона каже: о, у вас у селі дають таку гарну базу? У мене була така гордість за село!

‒ Наші слухачі зараз пишуть нам у Facebook: «У Холмівці похований видатний бандурист Євген Адамцевич, автор знаменитого «Запорозького маршу». Саме там він у 1970-х роках провів останні три місяці життя у дочки». Що вам про це відомо?

‒ У нас у школі була неймовірна викладачка української мови та літератури і був прекрасний історик. Тому українська обрядовість мені добре знайома. Ми проводили «Вечорниці», вечори пам'яті Тараса Шевченка. У мене було чітке розуміння цієї культури, її впізнавання. У селі було кілька заходів пам'яті Євгена Адамцевича. Пам'ятаю, був організований захід на його честь, щоб ми знали, чим славиться наше село, і ми ходили до нього на могилу.

‒ А що ви можете розповісти про жителів Холмівки? Які люди там живуть?

‒ Ой, неймовірні! Дуже різні. Але усі дуже відкриті, добрі, чуйні. І мені здається, що люди, які працюють із землею, вони трошки інші. Знаєте, земля ‒ це своєрідна медитація. І люди просочуються цим медитативним спокоєм. Може, звичайно, я ідеалізую це, тому що це більше дитячі спогади, але вони дуже теплі. Я із задоволенням туди повертаюся, із задоволенням з усіма вітаюся, із задоволенням зустрічаю знайомих, з якими можна перекинутися парою теплих фраз. Це завжди затишно.

‒ Ви сказали, що ваш батько був у селі першим кримським татарином, який повернувся на історичну батьківщину. А як складалися стосунки з жителями села, з однокласниками?​

‒ Тато був першопрохідцем, спочатку були труднощі, тому що люди були просякнуті стереотипами: повертаються якісь «людожери одноокі». Дивно, звичайно, що люди могли вірити в ці історії, але так була влаштована радянська система: вони в це вірили. І тому тато зіткнувся з багатьма труднощами. Звичайно, як усі кримські татари, він пройшов по колу: немає прописки ‒ немає роботи, немає роботи ‒ немає прописки. Це замкнуте коло, яким, напевно, пройшли всі. Такий момент: у нас був великий Будинок торгівлі, там на першому поверсі розташована була їдальня. І коли тато туди заходив, усі відразу відсувалися. Але це тривало недовго. Був у нас сусід, дядько Петя, прекрасна людина. Він одного разу прийшов до тата і запитав: «А як ти миєшся?». Тато розповів, що поки немає умов, миється у тазі. І дядько Петя сказав: «Слухай, ми у суботу баню топимо, приходь до нас». Так виник перший «міжнаціональний контакт», а потім усі почали розуміти, що ці люди нічим від них не відрізняються. У результаті дядько Петя повіз маму до пологового, коли вона мене народжувала. Мені здається, на рівні села, завжди є якісь людські стосунки, коли люди думають не про те, хто якої національності, а хто якими людськими якостями характеризується.

‒ Кожен раз, коли ми говоримо про повернення кримських татар на батьківщину, чуємо різні історії, в яких сплелися розповіді старшого покоління та спогади молодих. Але всі ці історії об'єднує багато спільного: біль, боротьба, надія. Я б хотіла запитати у вас, як психолога: цей довгий шлях додому ‒ це ж не тільки про будинок?

‒ Це набагато більше. Для мене це нерозгаданий феномен, тому що я не уявляю, як земля може настільки притягувати. Я розумію, безумовно: Крим вартий того, щоб туди повертатися. Але це, напевно, якась генетична схильність. Адже були люди, які ніколи не бачили Криму, але їх головною метою було жити в Криму. І це дивно. Ви сказали: боротьба, надія та біль ‒ але там же була ще й величезна сила, тому що я знаю історії, коли люди були готові померти, але не зрушити з місця. Мені здається, що в такому разі ставка робиться на те, що люди асимілюються у тих місцях, куди їх депортують. З кримськими татарами цього не сталося якраз завдяки цій величезній силі, бажанню та цілі... І це супроводжувалося якоюсь відчайдушністю. У Лілі Буджурової є вірш: «Мій Крим ‒ мій Бог». Напевно, це щось про це.

‒ Коли ви говорили про те, що люди були готові померти, але не зрушити з місця, мені спала на думку така асоціація: коріння...​

‒ Так. Власне, проєкт про депортацію, який ми запустили спільно з «Кримським домом», так і називається: Tamırlar («Коріння» ‒ КР), тому що в цій назві дуже багато всього... Були спроби зрізати це дерево, але коріння залишилося, і воно тягнуло молоді пагони додому. Напевно, це історія про це. Я знаю багато історій, коли люди намагалися повернутися в ті села, з яких вони виїхали. Мій дідусь ‒ з села Ворон Судакського району. Коли я вперше потрапила в це село, у мене було чітке відчуття, що я вдома. Це просто дивно. Він розповідав, як вони в дитинстві бігали між скелями, і мені здавалося, ніби я теж це проживала. Багато хто намагався повернутися в те село, вихідцями з якого вони були, але на Південний берег дуже довго нікого не пускали, аж до 90-х. Перше самозахоплення в Криму (ініціативне займання кримськими татарами, які поверталися, земельних ділянок для будівництва житла ‒ КР) було у Дегерменкої, воно було дуже кривавим, там 30 осіб посадили. Потім ‒ Червоний Рай, теж дуже складна історія, потім ‒ Асрет... Це дуже складні історії, тому що людей саджали в тюрми, били... В Асреті люди облили себе бензином і були вже готові запалити сірник...

‒ Коли це було?

‒ Це були 89-90 роки. На Південний берег тоді взагалі нікого не пускали. Місця, де пропонували селитися, де можна було домогтися прописки, це був Ленінський район, частково ‒ Сакський район, Білогірський. Переважно степова частина Криму. А Південний берег довгий час був закритий. Напевно, ці події, завзятість, упертість, коли люди будували наметові містечка, змогли переконати місцеву владу в тому, що не можна вдавати, що цієї проблеми не існує.

‒ У цій студії звучало багато історій про повернення кримських татар на батьківщину. Було багато оповідань, спогадів з дитинства, коли батьки починали будувати будинки, і діти росли разом зі зростанням будинку. Вам не здається, що в цьому є щось символічне?

‒ Це дуже символічно, тому що це наша історія! Будівництво ‒ це ментальна особливість кримських татар. Ми вже над цим жартуємо, і, це, напевно, наша травма, і дуже добре, що ми вміємо ставитися до неї з гумором. Але це завдання вкоренитися ‒ щоб це «було моє, і я точно знав, що це моє» ‒ зараз, вже вивчивши, як влаштована психіка людини, я починаю розуміти, що це була спроба закріпити за собою якийсь статус недоторканності чи що... тому що завжди був страх, що «у мене щось заберуть». І так, мій тато своїми руками, як і всі кримські татари тоді, ‒ будував будинок.

‒ Якщо говорити про вашу землю, як про людину ‒ який характер у Бахчисарайського району? Якою могла би бути ця людина?

‒ Мені здається, це дуже мудрий старець, який дуже багато бачив. Який говорить дуже мало, але дуже змістовно. Мені здається, що в кожній його зморшці, у кожній його сивій волосині ‒ досвід, мудрість, своя філософія. До нього всі приходять за відповіддю, приходять просто посидіти з ним поруч і, можливо, насититися цією атмосферою. Він дарує відчуття умиротворення, спокою. Напевно, Бахчисарай і є таким.