«Ми ридали усією знімальною групою»: новий фільм «1944» про депортацію кримських татар

Фільм про депортацію кримськотатарського народу «1944» презентували в Києві 17 травня. У ньому зібрані три історії людей, які пережили трагедію примусового переселення за часів сталінських репресій. Герої стрічки ‒ не актори, а одні з перших спецпоселенців, яких вивезли з Криму до Середньої Азії.

Як автори створювали фільм? Які історії розповідає стрічка «1944»? У чому актуальність картини та на яку аудиторію вона розрахована? В ефірі Радіо Крим.Реалії ведуча Катерина Некреча шукає відповіді на ці запитання з режисером фільму Фатімою Осман та першим заступником міністра інформаційної політики України Еміне Джеппар.

‒ Які завдання ви ставили перед творцями фільму, Еміне?

​Джеппар: У нас був намір зробити його емоційним, при тому що в документалістиці в принципі складно робити такі роботи. У неї вплетені цифри, статистика, документальні відомості, і перетворювати їх на емоцію ‒ це велике мистецтво. Для мене Фатіма Осман і команда, яка працювала над фільмом, ‒ це герої. Будь-який продукт, який ми дивимося, має вражати. Особливо, коли ми говоримо про тему депортації, про те, що кримські татари багато років намагалися прорватися через інформаційний заслін сприймання нас як ворогів, як сепаратистів, п'ятої колони якоїсь країни, впритул не бачачи «русскій мір» до 2014 року. Всі ці історії працюють на те, щоб показати українцям: кримські татари мають ідентичну історію. Не тільки Голодомор ‒ трагедія цього суспільства, а й депортація.

‒ Тому ви свідомо пішли на спільне виробництво з українськими та кримськотатарськими фахівцями?

​Джеппар: Нам дуже важливо було зробити колаборацію українського продакшена та кримськотатарських режисерів. Це в будь-якому випадку обмін знаннями та досвідом, і ми пішли на те, щоб цей фільм мав фестивальну історію. Це будуть фестивалі найвищої категорії, у нього дуже хороші перспективи. При тому, що він документальний, ми змушені були дотримуватися деяких умов, щоб ми могли його подавати на фестивалі. Наше завдання, щоб його побачили не тільки в Україні, а і в усьому світі. Бюджет ‒ приблизно півтора мільйона гривень. Це відносно невелика сума, враховуючи, що були елементи реконструкції, анімації, що дуже велика група людей працювала над цим фільмом. Зйомки були зокрема й у Криму, що теж ускладнювало процес. Ми хотіли показати період до депортації, саму депортацію та період після неї.

‒ Фатіма, як ви шукали героїв? Серед них немає акторів, адже ж так?​

​Осман: Звісно, це реальні люди. Мені здається, ті емоції, які вони видають, зіграти просто неможливо. У кожній кримськотатарській сім'ї, у кого ще залишилися живі бабусі й дідусі, є подібні історії депортації. Тому шукати героїв особливо не доводилося. Але нам пощастило знайти одного героя ‒ Садиха Аджи-Селімова. Це наш головний герой. Йому було 12 років, коли його депортували, і вже починаючи з 15-річного віку, він почав замальовувати всі свої спогади про це. По суті, це єдина документально збережена візуалізація днів депортації, найбільш унікальний матеріал фільму. Паралельно з цим проектом ми робили виставку, збирали спогади очевидців, і коли ми переслухали частину матеріалу, то вибрали найбільш яскравих героїв, які й увійшли в цей фільм.

Джеппар: Садих Аджи-Селімов дуже хвилювався, що його картини знищать у радянські часи. Він ховав їх. Коли йому говорили, що прийдуть з обшуком, він ховав свої картини в курнику, деякі з них він замазав зубним порошком. У нього немає спеціальної освіти, але є фотографічна пам'ять. Він малював Крим до депортації ‒ своє село Ускут, потім саму депортацію та життя в місцях спецпоселення, голод. Йому в школі забороняли малювати Крим, так що він у буквальному сенсі трясся над своїми картинами. Створення артбуку з його картин ‒ це вже назавжди, це дасть вічне життя його роботам.

‒ Чим актуальний цей фільм для вас, окрім того, що це урок історії?​

​Джеппар: Подивіться російські ЗМІ зараз: вони змагаються в тому, щоб показувати, як активно вибудовується інфраструктура в Криму, як добре там живеться, починаючи з садочків і шкіл, де педагоги розповідають, як було погано з Україною та як тепер добре з Росією. Відбувається створення великого міхура ілюзій. Дійсно, будують і дороги, і міст через Керченську протоку. Але, побувши в Криму тиждень, людина не відчує, що за політичну позицію, за релігійні погляди її можуть посадити до в'язниці, або звинувативши в тому, що вона шпигун. Страх відчутно в повітрі. Коли до тебе з обшуком приходять о 5 ранку ‒ це абсолютна аналогія з 1944 роком, адже депортація теж починалася о 5 ранку. НКВД стукав до людей, які ще спали, висмикував їх із ліжок. Те, що відбувається в сучасному Криму, ‒ це гібридна депортація. На такі очевидні акти геноциду ніхто не наважиться, адже Путін і його система претендують на ілюзію демократії. Але та система, яка насправді панує в Криму, коли ти не можеш нічого сказати, коли немає свободи, стимулює активних людей залишати Крим.

Осман: Для мене цей фільм ‒ дуже важливе висловлювання, оскільки я дуже давно втратила своїх бабусь і дідусів і не все встигла у них запитати. Після того як вісім років тому я втратила свого дідуся 18 травня, для мене це стало таким дзвінком, що я маю просто зберегти якомога більше інформації. У підсумку ми дізналися безліч трагічних історій, ми ридали всією групою, тому що неможливо без сліз це сприймати. Моя особиста трагедія в тому, що я не встигла записати своїх бабусь і дідусів, зібрати цілісну історію своєї родини. У підсумку це вилилося в таке моє висловлювання.

(Текст підготував Владислав Ленцев)

День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу

18 травня в Україні та світі згадують про жертв депортації кримськотатарського народу з Криму в 1944 році. У цей день з півострова вирушив перший ешелон із кримськими татарами. Усього були депортовані приблизно 200 тисяч осіб.

Цього дня відбуваються траурні заходи пам'яті жертв депортації кримськотатарського народу з Криму.

Згідно з постановою Верховної Ради України, день 18 травня оголошений Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу.