Як вивозили останки Стуса, Литвина і Тихого з ГУЛАГу: розповідає співорганізатор перепоховання дисидентів Володимир Шовкошитний

До 30-ї річниці перепоховання у Києві політв’язнів радянського режиму поета Василя Стуса, правозахисників Юрія Литвина і Олекси Тихого Радіо Свобода записало спогади організатора закордонної частини перепоховання – письменника і видавця, співавтора тексту Декларації про державний суверенітет України – Володимира Шовкошитного.

Як виникла ідея поєднати перепоховання і зйомки фільму?

– От, ви знаєте, це все абсолютно паралельно, спочатку сім’я Василя Стуса – дружина Валентина і син Дмитро – сконтактувавши з Володимиром Тихим (сином Олекси Тихого – Радіо Свобода), бо Микола жив у Москві, а Володя тут, у Києві, і зараз живе, вирішили що треба перепоховати, а потім одне одному кажуть: «Слухай, ну от ми якось ще при силі, а в Юрія Литвина мама одна-єдина, їй ніхто, окрім нас, не допоможе, ну давайте всі три спробуємо перепоховати».

А у Станіслава Чернілевського виникла ідея зняти фільм про Стуса, про його життя. І тут оцей епізод про перепоховання якнайкраще сюди лягає. Мені телефонує Борис Савченко із кіностудії, який мене знав по фільму «Поріг», і каже: «Володю, а ти не хочеш взяти участь у перепохованні, у фільмі про Стуса?». Я, не питаючи у якій якості, кажу: «Хочу».

Я на ту пору прочитав п'ять віршів Василя Стуса, і вони мене вразили одразу. Я зрозумів, що це не Вінграновський, не Драч і не Павличко, а це щось особливе, це символ шістдесятництва і провісник майбутнього.

Перше слово, перший вірш «Пам’яті Алли Горської»: «Ярій, а не ридай». Оце і є моїм кредо. Від того, що душа ридає, від того, що ми темряву клянемо, нічого не змінюється. Душа має яріти. Не клясти темряву треба, а свічку запалити – і стане світло.

«Були КПРС, КДБ, ГУЛАГ, але імперія вже хиталася»

– Це був 1989 рік, йшла «перебудова», але імперія ще існувала, вже хиталася потрошку, але були ще стовпи тієї імперії. Були КПРС, КДБ, інакше називався, але ще існував той самий ГУЛАГ.

Сама тюрма (табір для політв’язнів ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області СРСР), де померли Стус, Тихий і Литвин, на той час уже була закрита, але останні засуджені тільки повиходили на свободу.

Тоді вони ще до кінця не розуміли, «якого джина випускають із пляшки», де тих «джинів» тримали. У цьому випадку – у пермській землі. Бо ми ж не просто привезли три тіла в Україну, ми привезли Стуса, Тихого і Литвина.

Тоді це ще було заборонено. Була пряма заборона в усіх їхніх циркулярах по так званій пенітенціарній системі. Було записано, що забороняється перепоховання, особливо «політзеків», якщо вони не відсиділи і не відлежали після смерті, призначеного їм терміну.

Маразм повний, але вони боялися навіть мертвих.

І знаєте, з огляду на те, що відбувається сьогодні в Росії, то зробити таке зараз – перепоховати політв’язня – однозначно було б неможливо.

Я всі зв’язки з людьми в Росії припинив. Там з усіх, хто брав участь у перепохованні політв’язнів, залишився один притомний чоловік Міхальов, той, що був головним редактором газети «Чусовской рабочий». Потім він був директором музею репресій у Чусовому. Він єдиний із усієї Росії.

Я був президентом міжнародної організації «Союз Чорнобиль», куди входили десятки тисяч людей. Точно тисяча людей знайомих і приятелів у мене в тій країни була, а залишився один.

Чому? Все дуже просто. До мене класики сказали, що весь «демократизм російської інтелігенції закінчується там, де починається українське питання». Тоді питання не стояло як українське, тоді для них стояло питання перепоховати дисидентів і то КДБ який затятий спротив чинило.

Разом зі Стусом сидів монархіст Леонід Бородін, він останній бачив Стуса живим. І саме йому Стус, йдучи, сказав, що оголошує голодування. Леонід його спитав: «На скільки?» Той каже: «До кінця».

Треба віддати належне Бородіну – до останніх днів, якщо його питали про Стуса, він говорив тільки з повагою, хоч вони були непримиримі опоненти. Бородін – за «єдину, неподільну царську Росію», а Стус був за незалежну Україну від Росії. Але Бородін дуже поважав Стуса.

І що сталося зараз? Нічого. Більшість залишилася такою, як була. Де треба поговорити про демократію взагалі – можна, але як тільки починається розмова про українську демократію, то кількість охочих про це говорити аж дуже мала.

Я вам називаю: Андрій Макаревич, Лія Ахеджакова, Олег Басілашвілі і наш одесит, який до самої смерті не сприймав цієї агресії – Сергій Юрський. А інших не знаю.

Демократичний погляд на речі взагалі завершується, як тільки звучить «Україна», бо був Київ – «мать городов русских, а хохлы забрали».

А тоді – тоді це ще була одна країна, яка жила по інерції за старими законами.

«Артпідготовка титулами»: секретарі творчих спілок, депутати СРСР

– Був неписаний закон такий: якщо у тебе є титули і ти до когось звертаєшся, то це впливає.

І от я вирішив заручитися підтримкою «людей із титулами». Бо перед тим ми поїхали без такої «артпідготовки» – і нічого не вийшло. Я не готував той перший візит. Мені сказали, що все домовлено і треба їхати в Перм. Я туди прилітаю, це був кінець серпня – початок вересня, а домовленостей немає, і ще й повідомляють, що у них епідемія сибірської виразки. Тому вдруге я взявся за організацію і зробив цю «артпідготовку як артилерійський розвідник першого класу», щоб заручитися підтримкою «людей із титулами».

Щоб здобути дозвіл санепідемстанції Чусовського району Пермської області, я пішов до… директора кіностудії імені Довженка.

Тоді директором був Микола Мащенко (директор кіностудії імені Довженка в 1986-2003 роках – Радіо Свобода) – знаменитий режисер, лауреат державної премії СРСР, Шевченківської премії, народний артист СРСР. Він був дуже знаменитим, адже зняв «Как закалялась сталь».

І от я пішов до нього, але у штаті кіностудії імені Довженка я не був.

Ми спеціально, щоб вдалося зняти фільм про Стуса, організували студію «Галфільм», на якій, якщо я не помиляюся, нічого, окрім цього фільму, і не було більше знято. Та і студії як такої не було, ні обладнання, нічого.

Львів обрали, бо у 1989 році він був значно патріотичнішим, аніж Київ, там було більше тих, хто міг сприйняти місію, оцінити, про що йдеться. Тому я як директор картини «Просвітлої дороги свічка чорна» їздив звітувати у Львів. Але при цьому ми були у Києві на студії Довженка і все робили там.

Мащенко мене знав як головного героя і співавтора сценарію фільму, який знімався у нього на студії – стрічки «Поріг» про Чорнобиль.

На цьому фільмі плакали всі. І коли ми на екрані вставали, щоб пом'янути хвилиною мовчання тих хлопців, які загинули, вставав зал. Так було по всій «совдепії»: встаємо ми в кадрі – встає весь зал.

І от, заходжу я до директора кіностудії імені Довженка Миколи Мащенка і кажу, що треба отримати дозвіл санепідемстанції Чусовського району Пермської «губернії» на ексгумацію Стуса, Литвина і Тихого.

Він каже: «Та напиши листа», а я: «Написав уже». Він читає, а там уже і підпис Мащенка є з усіма титулами. І він так хитро каже: мовляв, директор то фільму я, а я йому відповідаю, що «так», але ж «ви є директор кіностудії і великий чоловік, якого усі люблять і знають».

Умовляю його, пояснюю, що якщо лист підпише народний артист, лауреат того і сього – усі злякаються і дадуть дозволи.

То був чудовенний лист-клопотання до цієї епідемстанції: «Київська кіностудія імені Довженка збирається прославити Пермську область. Чи не планується у вас на листопад місяць якоїсь епідемії, наприклад, сибірської виразки, бо ми плануємо велику експедицію».

І таких клопотань на кожний дозвіл від інших людей із титулами я зібрав багато.

Тоді був з’їзд народних депутатів Радянського Союзу, то я пішов до тих, хто від нас там був – до Бориса Олійника, покійного вже тепер, на жаль, покійного теж уже Михайла Бєлікова, він був першим секретарем Спілки кінематографістів, і до Юрія Щербака.

Запасся я листом і від Юрія Мушкетика (ветеран Другої світової війни, письменник – Радіо Свобода). Він не був депутатом, але був головою Спілки письменників України.

7 листопада 1989 року я виїхав на Москву потягом, приїхав і за один день 8 листопада оббіг усіх ще там. Взяв клопотання у Спілці письменників СРСР, Спілці журналістів, Спілці кінематографістів. Легко взяв і мені все підписали, бо з усіма цими спілками я під час навчання у літературному інституті співпрацював.

Тож я мав купу цих клопотань. Для кожного «клерка» був окремий лист, до кожної структури по декілька клопотань: щоб санепідемстанція не втручалася; щоб допомогла міліція, а до спецкомбінату, щоб виготовити труни, аж три депутати Союзу підписали клопотання.

І це все для того, щоб перевезти три тіла в Україну!

КДБ, майор Ченцов і «чай із лимоном»

– На ліквідації (ліквідація наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – Радіо Свобода) я навіть пам’ятаю той день і час, коли я втратив відчуття страху.

Коли я зараз аналізую, через 30 років після тих подій, як я себе тоді поводив із «органами», то скажу так: як повний придурок.

Уявляєте, заходить «чижик» такий, 32 роки, до начальника КДБ Чусовського району майора Ченцова… А це та падлюка, яка нищила Василя Стуса. Це називалося – «вести заключенного».

От він і вів «заключенного» Стуса, і саме він знищив «Птаха душі» – останню книгу Василя Стуса. А це було, за словами Василя Овсієнка, біля 300 перекладів і біля 300 оригінальних текстів.

Це величезна книга – я абсолютно переконаний – найкращих віршів Василя Стуса. Бо якщо проглянути динаміку, як розвивався Стус як поет, то у нього від першої збірочки і до останньої – потужний злет.

Стус не був «першонародженим поетом», він «другонароджений поет». Він сам писав, що «поетом себе не вважає», якби доля була не такою важкою, він би віршів не писав.

«Першонародженим поетом» був Микола Вінграновський, Стус – «другонароджений», але геніальний поет. І саме йому судилося стати символом шістдесятництва, бо його слово і його чин ні в чому не розходилися.

Тож, я прилетів туди десь 9 листопада, а це вже 13-те – і я мав викликати хлопців, щоб 15 листопада вони прилетіли. Це дві групи. Кіногрупа і група волонтерів, які нам повинні допомогти ексгумувати, відкопати тіла. Бо кіногрупа – це тільки ті, хто знімає, звук записує, освітлює і так далі. З кіногрупою – я директор і Стас Чернілевський – режисер. Інші залучені в самому процесі зйомки.

І заходжу я до майора Ченцова, а він починає мене водити, як кажуть, від Понтія до Пілата, і посилати то туди, то туди… Я йому кажу: «Якщо я не посилаю до Києва виклик до кіногрупи й групи волонтерів, то післязавтра в усіх газетах і журналах творчих спілок України, творчих спілок СРСР, в усіх газетах і журналах української діаспори в Європі, Австралії, Канаді і США виходить стаття із однаковою назвою «Майор Ченцов – головний ворог перебудови».

Треба було бачити, як «упала нижня щелепа» майора Ченцова! Потім він себе опанував і прошипів: «Вы знаете, как это называется?!». Я кажу: «Знаю, шантаж». «А вы знаете, что за такое бывает?!». А я кажу: «Знаю, але воно того варте. Як бачите, я прийшов до вас один і без зброї». А він: «Вот-вот. И Стус так говорил». Я питаю: «Ви мені натякаєте на долю Стуса? Так я б не прийшов, якби не був готовий», – його тут «перекособочило» просто.

А «морда» цього Ченцова настільки нічим не прикметна, як це тільки може бути у справжнього КДБіста – «одна з натовпу». От він встає, видно, що із собою бореться, але згрібає зі столу всі ці клопотання, посвідчення, що мають стосунок до всіх спілок, які я перелічив, і йде.

І стіна за ним закрилася, тобто дверей немає і ручки немає.

Залишився я і величезний стіл на всю цю кімнату, за яким з кожного боку легко по 10-12 людей могли б сісти.

Проходить 10, 15, 20 хвилин. Немає мого майора Ченцова. Між лопатками побіг неприємний такий холодок, хоча страху не було як такого. І раптом відкриваються у тій стіні двері і заходить «чорна людина»: чорні очі, чорні брови, чорне волосся, чорний костюм, чорний гольф під шию і чорна-чорна аура навколо нього. А в руках – таця з підсклянником, як розносять у поїздах. В ньому – склянка і стирчить ложечка. «Чай із лимоном!» – каже.

Я так на нього дивлюся – чай із лимоном! Слухайте, там жодного лимона на весь Урал у 1989 році не було! Я йому кажу: «Отведай из моего кубка». Він питає: «Що ви собі дозволяєте?». А я кажу: «Все!».

Аж тут прийшов Ченцов і повернув документи. Каже, що «заважати нам не будуть, тільки допомагати». Я кажу: «Моя професія після літінституту – літредактор. Редагуємо ваш текст: Ми вам заважати не будемо і крапка. Далі продовження не треба». Але це продовження було – і там, і тут, у Києві.

У Києві, в Борисполі був КДБіст Володимир Ушенко, який мусив цю операцію зривати. І про це він пише у книжці, яку я йому видав десь у 2012-му чи 2013 році. Він таки «сповідь слуги сатани» написав, і там про це є. Ну, але їм не вдалося нас зупинити, а нам вдалося зробити задумане.

Забирання трун, пробиті колеса і «чи був хлопчик»

– Чому я тоді так із ними говорив? Бо це вже був такий момент, що вони мене вже дуже довели… Мені до цього довелося вже самому оббивати півтори труни цинком, бо приходив КДБіст і ГУЛАГівець і проломили голову тому татаринові, який мав ті труни оббити. Я взявся оббивати сам – встиг дві, а третю не встиг. І сини Олекси Тихого самі робили труну для батька, для ексгумації.

А 17 листопада, коли вже приїхали забирати труни зі спецкомбінату – а вони не віддають! Не віддають мені мною ж зроблені труни! Я їм заплатив, сам їх зробив – і не віддають!

Ніколи не забуду цього «кадра» – головного інженера цього спецкомбінату. Він від мене тікав то на нараду, то сюди, то туди… Я його ловив, а спіймав тільки тоді, коли спеціально заховався, а він подумав, що я вже здався і поїхав. А я заходжу, закриваю за собою двері, ключ у нього зсередини, не встиг закритися, а я повертаю той ключ і кажу: «Або звідси ми виходимо обидва, я – з документом, або я звідси вийду сам». Його прізвище було Карцев, і він тремтячою рукою підписав мені той документ.

Машину я оплатив, усі документи є, взяли ми ті труни, виїжджаємо за Перм, а там стоїть задрипане, занедбане КПП. Бачу, що «останній сержант здох там років 12 тому». Людським духом там давно і не пахло, аж раптом на ньому – купа офіцерів.

І серед них – один дуже прикметний тип. Тоді були такі чоловічі черевики – «чарочка» на каблуку. І коли нам не віддавали труни, то там бігала людина у спортивному костюмі з лампасами і в цих «чарочках».

Я його на КПП побачив і кажу: «Чоловіче, ти неправильну зачіску носиш». Він питає: «Як це?». А я кажу: «Не зачісуй вгору, зачісуй на лоб». Він питає: «А чому?» – «Букви видно». «Які букви?» – питає, а я кажу: «КДБ». Його це збісило.

От вони нас зупинили, документи в порядку, то вони починають перевіряти люфт керма. Автівка «ГАЗ-51». Я у такій машині виріс. У мене тато був шофером.

Кажуть: «Люфт перевищує допустимі норми». А я кажу: давайте зупинімо десяток машин, якщо хоч в одній менший люфт, ми нікуди не їдемо.

Поки ми з ними люфт перевіряли, підходить водій Валерій Сидоров і каже: «Подивись на задній борт». Дивлюся, а два задніх і одне переднє колесо «сидять на ободах». Я їм кажу: «Навіщо ви прокололи колеса?!».

У нас одна запаска. Ставимо по одному колесу на вісь і маємо намір їхати. Попереду 240 кілометрів горами. Це Урал, тобто насправді напрямок, а не дорога, але робити нічого. Але вони нам кажуть, що ми не можемо їхати, бо «скоїли дорожньо-транспортну пригоду».

Питаю: «А яку?», а вони: «Ви хлопчика збили». Я питаю: «Де і коли?». А ми сидимо у цій їхній «псарні» й над головою цього опера мапа Пермі висить, а той, що зі мною розмовляє – навпроти мене.

Питаю: «На якій вулиці?!». Він так глядь наді мною на мапу, звідки я їхав. А головна вулиця там Червоногвардійська – от він і каже: «На Червоногвардійській».

«Хлопчик постраждав?» – питаю. «Насмерть», – відповідають. «А был ли мальчик?», – питаю я їх, але вони, схоже, з класикою не дуже дружили.

Кажуть, що ми маємо повернутися, вони нас проведуть у Дзержинський районний відділ міліції оформлювати протокол, затримання й так далі. І починають прогрівати автівку. А на вулиці – десь мінус два градуси, авто за такої температури не прогріваються. Вони ще не встигли у них захолонути. І вони прогрівають хвилин 40. Потім починають етапувати нас назад.

А нам на 14-ту годину треба бути вже там, треба проїхати 240 кілометрів, і вже мають бути розкопані могили. Ми маємо приїхати з оцинкованими трунами, перекласти тіла, а нам тут «дело шьют», на хвилиночку, «збили насмерть хлопчика».

І от вони нас на першій передачі ведуть, як злочинців, спереду, ззаду. Поки ми їхали, я дав телефони водію Валерію і кажу, щоб він утік, як тільки приїдемо і зупинимося. Бо їм потрібний я, а не він. Прошу його усім перетелефонувати і розповісти, що сталося. А це ж ще світ без мобільних телефонів, перетелефонувати – це ціле діло. Ми домовилися, що передзвонять Стасу Чернілевському, щоб передали на кладовище. Щоб передзвонили Борису Олійнику, Юрію Щербаку, Михайлу Бєлікову.

Ми під’їжджаємо у двір, Валера одразу ник-ник і пішов. Мене заводять. Капітан на букву «Ч», від слова «чорний, чорнота», щось таке. Я йому кажу, що «оголошую сухе голодування до кінця». Це перші мої слова. А у нас була така домовленість, що якщо тут щось, то Стас із командою на цвинтарі так само оголошують сухе голодування до кінця.

Цей капітан на мене дивиться якимись винуватими очима і каже: «Ви знаєте, я маю принести вам вибачення. Відбулася помилка, це був не ваш автомобіль». Я кажу: «Якщо ви це називаєте помилкою, то я приймаю ваші вибачення, але не вибачаю. Та й історія вам не пробачить».

Розвертаюся, йду туди. Валера виглядає десь з-за дерева, нікому не додзвонився. Кажу, що можемо їхати.

Ексгумація

Не знаю, чи далеко доїдемо, але їдемо. І доїхали…Приїжджаємо, вже темно-чорно на цвинтарі, всі хлопці померзли. Розкопані труни з тілами Стуса і Литвина. А Тихий помер в обласному шпиталі, і його сини викопували там, привозили в аеропорт.

Приїжджаю, дивлюся, навколо хлопців бігає «чорна людина» – та, що «чай с лимоном». Я питаю Стаса Чернілевського: «А що це за падлюка?». Він у цивільному, я міг його називати як завгодно. Він каже, що це оперуповноважений райвідділу внутрішніх справ. Я вже тих оперів усіх знав за цей тиждень, бо з усіма говорив.

Я кажу: «Ну що, опер, «чай с лимоном?». Він тільки вжух, у темряву, і зник. Більше не з’являвся, а до цього «пив кров» із хлопців кілька годин, казав, що їх посадять за наругу над могилами, бо документи усі ж у мене, а у них немає, а вони копають формально без дозволу.

А ще було таке, що перед цим усім, коли я вже заснув вільним сном людини, яка все зробила, і в моєму щоденнику викреслені вже всі пункти підготовки і наступного дня я мав зустрічати знімальну групу і волонтерів, і сниться мені таке: раптом з’являється плакат «Комсомолець, ти записався добровольцем?», а потім з того плаката дивиться на мене своїм стражденним і незлим обличчям Василь Стус з обкладинки «Палімпсестів».

А я ніколи не організовував жодних похоронів до цього, не кажучи вже про перепоховання. І тут мені доходить: як перекладати тіла, які пролежали чотири-п’ять років, з дерев’яної труни в цинкову? А якщо в наших руках все розсиплеться?

Не можна цього допустити. І мені раптом приходить думка: купити цупкого матеріалу, накрити тілом, перевернути дерев’яну труну, підкласти під спину, перекласти в цинкову труну, не торкаючись тіла. Це було прозріння...

А це ж СРСР в усій красі – на всьому Уралі цупкого матеріалу знайти було неможливо. А тут я приїжджаю в обласну Перм, заходжу в перший же магазин, дивлюся – лежить сувій широкого, цупкого рушникового вафельного матеріалу. Виходить жінка, питаю, чи цей матеріал витримає десь 80 кілограмів. Вона каже, що витримає 200 кілограмів легко. Я купую, щоб на всі три труни вистачило цього матеріалу. І це допомогло нам перекласти тіла. Була така сила, яка вела й опікувалася нами!

Тож, після того, як зникло те нещастя, чорна людина «чай із лимоном», усе розкопано, вже хлопці підклали під труни мотузки.

До речі, нічого не було, ці мотузки, лопати – я мав все купити, вишукувати. Я домовлявся з цими пайщиками, які потім запаяли. Я тих хлопців знайшов на заводах. А це ж вночі, їм довелося майже до самого ранку з нами не спати.

Отже, першим ми підіймали труну Василя. Я подивився, сухий ґрунт. Підняли на гору і перед тим, як відкривати, я відвів убік сина – Дмитра Стуса. Йому йшов лише 21 рік, а я не знав, що ми там побачимо.

Відкривали Олег Покальчук, Станіслав Чернілевський і я. Ще хтось був із волонтерів, але сокира була одна, тож ми по черзі.

Відкриваємо, світять прожектори від кіно- і від відеокамери. Валерій Павлов був відеооператором.

Я дивлюся на обличчя і бачу оте обличчя, яким дивився на мене Стус із обличчям з «Палімпсестів», коли хотів запитати, чи все я зробив, що треба. Я його упізнав.

Я одразу сказав, що це Василь Стус. Я його живого не бачив, але він абсолютно не змінився.

Погляд зафіксував рубану рану в нього на скроні. Шкіра була розбита і було враження, що на ній кров. Потім дивлюся, мають бути руки на грудях чи на животі схрещені, свічка або хлібина. Нічого цього немає і рук немає. Руки виструнчені вздовж по швах.

Дмитро підходить, дивиться і каже: «Так, це тато!».

Стус муміфікувався. Він пролежав 4 роки 2 місяці, мабуть, 13 днів. Жодного тління немає. Просто висохла шкіра як пергамент. Абсолютно не змінилися риси, я його впізнав по фотографії.

Далі, треба перекласти останки. Для цього треба накрити цим вафельним матеріалом і перевертати. А щоб не висипалася стружка, треба підтикнути цей матеріал вздовж тіла.

І раптом чую, що хруснуло. А сліплять прожектори від знімальної апаратури, це ніч, я не бачу, що роблю. Дивлюся, на лівій руці Стуса закляк відчепиреним мізинчик і, коли я підтикав матеріал, надломилася остання фаланга.

Я дивлюся туди, за моїм поглядом «пішов» і прожектор, а там кришталик блідочервоного кольору. Волосся у мене на голові підняло ту білу чорнобильську шапочку.

Я усім «чорнобильські роби» привіз – перепоховання ми робили в білих одежах, в респіраторах, бо ж ми напевне не знали, є там якась епідемія чи вони придумують.

І от цей чорнобильський чепчик лізе вгору у мене на голові, я розумію: «Це краплина крові. Це Стусова кров».

А я ж поет – думка в голові пролітає: це остання краплина Стусової крові, яку він віддав за Україну.

Я собі сам кажу, що якщо від мене доля буде вимагати такого чину, я мушу. Мовчки, сам собі без ніякого пафосу.

Я собі думаю, що якщо такий поет навіть не за Україну, а за мрію про Україну, за фата-моргану віддає життя, значить Україна того варта. Ця місія кардинально змінила життя усім нам, хто був задіяний.

Валерій Павлов жодного російського слова після цього поховання не сказав. Усі, хто там був, кияни, або точніше «кієвлянци», бо це 1989 рік ще, «совдепія», і ми летимо назад, їдемо в автобусі, а всі говорять українською мовою. Для всіх це було емоційним шоком.

Так от, переклали ми Стуса, несемо. Незапаяну труну поклали в спеціальний ящик для цієї цинкової труни. Завантажили в кузов. Запаювали ми вже труни в гаражі.

Йдемо піднімаємо труну з Юрієм Литвином. Звідти вода тече. Ми трохи підняли, почекали 15 хвилин, поки зіллється.

Стус і Литвин лежали майже поруч, через одну могилу. Між ними лежав вірменський правозахисник. За моїми теперішніми даними, на той час його вже там не було. Є версія, що його тіло вірмени забрали, тихенько вивезли і перепоховали.

Юрій Литвин покінчив життя самогубством. Він прожив 49 років, а загальний термін у нього був 47 років. Це був російськомовний поет, кілька віршів написав українською. Він був абсолютно чесною людиною. Це дисидент у чистому вигляді, борець за права людини.

Тож, труна Литвина в воді. Ми піднімаємо – 15 хвилин тече рідина. Я відвів жіноцтво і Дмитра в бік – і добре зробив, бо те, що ми побачили, коли відкрили труну, мені пів року не давало спати.

Не було там вічної мерзлоти. Сухий пісок був у могилі Стуса і вода була у могилі Юрія Литвина. Попри те, що це вже 17 листопада і десь біля восьми градусів морозу.

Тож, ми їх забрали і повернулися в Чусовий. Я відпустив кіногрупу, хлопці паяють ці пасчики в трунах, а ми з водієм давай монтувати ці колеса. Валєра не вірив, що нам їх хтось проколов, бо хіба «советская милиция, которая нас бережет», таке може зробити?! Аж дивимося – всі три колеса проколоті збоку, не на «підошві», а збоку, посередині, де зручно добре проколоти. Ото гарно і прокололи: всі однакові дірки, одним і тим самим інструментом було проколото. Ми це діло зафільмували, є і це у відеоматеріалах.

Рану на голові Стуса ми теж зняли. Ми знали цю версію, що його могли вбити – від Василя Овсієнка.

Я думаю, що ці кадри є у Валєри Павлова, і ці кадри мають бути у Станіслава Чернілевського. Бо я підійшов до Стаса і сказав, що треба зняти. Він – режисер, я – тільки автор сценарію. Він – головна людина. Він відповів, що вже сказав. І я бачив, що він підходив до Богдана, який кінооператором був, і до Валєри Павлова, бачив, що хлопці знімали. Там чітко видно – рубана рана. Така могла бути, якщо б висмикнути шкворень, який тримає при сні в вертикальному стані нари, і ці нари впали і вдарили.

Ми намагалися знайти судмедексперта, я знайшов його в Чусовому, а він каже: «Ну ты же понимаешь, я после этого работать здесь не смогу, и нигде, не только здесь, но и в Советском Союзе».

Обіцяв мені тодішній такий колега-поет і журналіст Юрій Бєліков, тепер, до речі, «восхищается тем, что Крым вернулся в родную гавань», а тоді він мені обіцяв, що із Пермі когось пришле, але не сталося. І тоді я телефоную в Київ, що ми привеземо останки, бо я тоді ще був сам, коли вирішувалося це питання. Але ніхто із Києва не погодився поїхати із судмедекспертів туди.

Тож, ​судмедексперт тіла не оглядав, не засвідчував.

І от після усього, перед відльотом, у мене була година, щоб поспати. Я пішов у душ – і тут у мене стався серцевий напад. Напевне не знаю як, але у мене – спортсмена, у кишені сорочки виявилась пігулка нітрогліцерину. Я брав ці ліки з собою із Києва, бо боявся, щоб раптом чогось із Василем Овсієнком не сталося. Бо він повернувся і ходив тими камерами, тими коридорами, де він катувався, а Стус, Литвин і Тихий були для нього рідними людьми.

І це в фільмі видно – як він ходив, видно, як він знайшов у їхній схованці Стусів переклад Кіплінгового «Якщо» – Василевий, оригінальний розкішніший, абсолютно шедевральний переклад. І це не був «рояль у кущах», це швидше було звичайне диво. Ми ходимо, а Овсієнко каже: «У нас були місця...» і раптом витягає звідти переклад...

Якби не цей нітрогліцерин, то не знаю, чи я зараз із вами говорив.

Випив я його, віддихався, шалено боліла голова, але я подумав: «Ну нічого, уже можна сказати, що головне зроблено».

Знаєте, коли монтували цей фільм, монтажниці втрачали свідомість, і тому ми оцих кадрів, як, наприклад, відкриваємо труну Литвина, ми не показуємо у фільмі. Ми їх відзняли, але в фільмі їх немає.

І от ми летимо у Київ разом із Дмитром Стусом – настільки виснажені, бо три доби не спали і були у напрузі, що коли ми сіли у крісла – ми просто вирубилися.

Потім я його питаю: «Дмитре, «робимо крила» цій історії? Батька вбили». А він каже: «Він вже вдома. Не робимо». Тобто, ми не стали. Були у нас і адвокати, і юристи, які могли це все засвідчити, могли, мабуть, викликати судмедексперта, бо це вже була Україна. Але, знаєте, ми вже були під фінішем. Я бачив виснаження моральне Дмитра, він хлопчик ще був, 21 рік. Йому хотілося поховати вже батька, щоб не тягали його.

Ми ж – українці, ми легко запалюємося і швидко горимо.

«Це була місія і нас вела вища сила»

– Це було щось неймовірне. Все це було б неможливо, якби не було вищої сили, яка нас вела.

Я не виглядаю повним відморозком, щоб у ті часи шантажувати начальника КДБ, але якби я тоді не відчував, що це не дасть ефекту, я б цього не робив. Спрацювало.

Дві місії випали мені на долю. Обидві були переможними. І ці місії були переможними для України. Перша – перепоховання Стуса, Тихого та Литвина. А друга – здобуття Незалежності України. Це дві перемоги. Я дуже щасливий чоловік. Не знаю, чому я потрапив до обраних. Але навіть Декларація про незалежність, де є мною написані рядки, ухвалена у день мого народження, 16 липня.

Більший подарунок доля дала тільки Левку Лук’яненку. Ним написаний Акт проголошення незалежності. 24 серпня ухвалює Верховна Рада – це день народження Левка Лук’яненка.

Так розвивалося події після повернення Стуса, що я згадав раптом, як на установчих зборах Народного руху України, а я сидів у першому ряду і записував увесь звукоряд та всі виступи, бо звукооператора не пускали, ну а я – учасник, я – один із організаторів цього Руху, і я записую все це для фільму. І я згадую: виступає польський сенатор, професор на прізвище Мокрий. 8 вересня ми щойно повернулися із першої нашої поїздки, коли нам не віддали тіла, вся Україна кипить, але не віддали.

На з’їзді теж виступають і кажуть: «Руху не віддали!». Виступає Мокрий і каже: «Польща, Європа та і весь світ тільки тоді повірить, що Україна прагне до незалежності, коли в Україну, бодай через рік, через 5 років, може, через 10, буде повернуте тіло Василя Стуса».

Я йому кричу: «Пане Мокрий, цьогоріч!». Він так подивився на мене і каже: «Дай Боже!».

А я вже знав, як зробити, що зробити, як оцю «артпідготовку» провести. Я був впевнений, що якщо все зробити правильно, якщо поставити їх перед необхідністю не просто брехати, а порушувати їхні інструкції – вони здадуться.

І через 8 місяців, 16 липня, проголошуємо Декларацію про державний суверенітет України.

Тож, цілком очевидно, що Василь Стус – це більше, ніж дисидент, він провісник.

Василь Стус був абсолютно свідомим того, що в імперії місця для України немає і місця для українців немає і що він сидить тільки тому, що він – українець.

Він це розумів. І його пророчі слова: «Народе мій, до тебе я ще верну, щоб в смерті обернуся до життя...» – вони ж не просто про те, що він повернеться у ту саму «совєтську» Україну.

Стус знав, що його повернення в Україну стане тим, чим було повернення в Україну Тараса Шевченка.

Я коли побачив нетлінне тіло Василя Стуса – у мене все це промайнуло у голові.

Дивіться, Тарас Шевченко – прожив стільки ж років, скільки прожив Василь Стус – 47. І той, і той померли на чужині – в імперії, і там були поховані. І того, і того ексгумували, привезли в Україну і перепоховали.

Перепоховання Тараса Шевченка 22 травня 1861 року повернуло Україні відчуття окремішності і єдності, повернуло Україні національну ідею, ним і прописану: «В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля».

Повернення Шевченка, вдруге після Богдана Хмельницького, відродило нас як націю. Це був момент, коли провідна верства українців усвідомила необхідність мати власну державу.

Другий – день перепоховання Василя Стуса.

Подивіться, що відбувається після перепоховання Василя Стуса. По-перше, на перепоховання, за даними КДБ УРСР, збирається 19 листопада від 90 до 110 тисяч людей – цілий день, бо це ж в різні моменти.

І ці люди не бояться іти із національними, на той момент забороненими, жовто-блакитними прапорами. І їх стільки, прапорів і людей, що ні КДБ, ні міліція вже не ламає, уже не хапає, уже не забирає. А усі уже не бояться. Уже бачать, що то прокидається наша могуть.

• Радіо Свобода