Київ і Єрусалим. Що їх об’єднує та коли патріарх Феофіл визнає ПЦУ?

Православна церква України нещодавно отримала визнання з боку ще однієї помісної православної церкви – Кіпрської архиєпископії. Раніше ПЦУ визнали Константинопольський та Олександрійський патріархати і Елладська православна церква. Хто може бути наступним? В якій столиці лунатиме ім’я «Епіфанія Київського» під час Божественної літургії?

Черга Єрусалима

Наразі представники церкви, експерти, релігієзнавці та аналітики говорять про різні церкви: Румунську, Болгарську та Грузинську. Проте з фокусу уваги випадає Єрусалимський патріархат – давня церковна кафедра, що була заснована ще апостолами, отримала статус митрополії на І Вселенському соборі і за 126 років – вже на ІV Вселенському соборі була піднесена до патріаршої гідності.

Чому я фокусуюсь саме на Єрусалимському патріархаті? Річ у тім, що у системі православних церков є негласне розуміння, що спочатку визнання відбувається давніми грецькими церквами, а вже потім слов’янськими.

Якщо рухатися Диптихом, то після Константинопольського патріархату маємо визнання Олександрійської церкви. Далі йде Антіохійська, але там складна політична ситуація у Сирії і керівництво цієї церкви фактично є заручниками війни та Росії, як активного гравця у цьому регіоні.

Більше того, нещодавно опальний єпископ Флавіан (Митрофанов), якого в РПЦ усунули від служіння, в інтерв’ю Радіо Свобода заявив, що особисто возив гроші Антіохійському патріарху Іоанну Х, щоби той зайняв проросійську позицію стосовно ПЦУ. Тому у найближчій перспективі визнання від цієї церкви годі чекати, хоча реальні настрої там, поза контекстом війни, геть не проросійські.

А от після Антіохії йде Єрусалим. Тому є підстави вважати, що наступною ПЦУ визнає саме Єрусалимський патріархат. Далі у Диптиху РПЦ, яка і так не визнає ПЦУ, а от після Москви, на шостому місці – Румунський патріархат. Є серйозні підстави вважати, що після визнання Єрусалимом настане черга румун. Тобто наразі маємо наступну послідовність – Єрусалим, Румунія.

Київ – другий Єрусалим

І хоча формально Київська митрополія ніколи не входила до складу Єрусалимського патріархату, два церковних центри пов’язують історичні події та філософські концепції.

Річ у тім, що за часів давньої України-Русі Київ розглядався як другий Єрусалим, як новий центр світового християнства. Це була нова «Земля Обітована», Дніпро – новий Йордан, князь Володимир – Давид, а Ярослав Мудрий – цар Соломон. Собор Святої Софії – Єрусалимський храм. Це був не тільки і не стільки пошук спільних символів, скільки чітко сформована історіософська концепція (детальніше про це йдеться у статті митрополита Олександра Драбинка та Сергія Шумила). Головним же сутнісним наповненням було уявлення про Київ та Україну-Русь, як Богом дане царство, Святу Землю.

Парі «Єрусалим-Київ» типологічно протистоїть пара «Константинополь-Москва». Якщо перше це духовний центр і сакральне місце, то друге – це втілення політичного, імперського та завойовницького. І Московське царство, і Візантія були імперіями. Їхній архетип – експансія, розширення, відповідно і церковні кафедри цих держав розвивалися у логіці лідерства і керування. Саме тому найдавніша християнська кафедра – Єрусалим у Диптиху позаду Константинополя, хоча саме з Єрусалима християнство прийшло до древнього містечка Візантій, що згодом дало назву могутній імперії. Подібна історія і на східнослов’янських теренах – православна віра прийшла до Москви з Києва, але церковна самостійність і визнання трапилися пізніше.

Навіть історія занепаду обох міст схожа – зруйнування Єрусалима та татарська навала на Київ. Більше того, саме Єрусалиму Київ завдячує «новим хрещенням» – відродженням православної єрархії у XVII столітті. Після Берестейської унії, коли майже увесь єпископат тодішньої Київської митрополії реорганізувався на Унійну церкву і не залишилось православних єпископів, саме Єрусалимський патріарх Феофан ІІІ у 1620 році висвятив на єпископів Йова Борецького, Ісаю Копистенського, Мелетія Смотрицького та інших. Це фактично стало другим диханням для православної частини Київської митрополії.

Що заважає визнанню?

Канонічна територія сучасного Єрусалимського патріархату – це держава Ізраїль, Палестинська національна автономія, королівство Йорданія та Синайський півострів. Ще тривають суперечки з Антіохійським патріархатом за Аравійський півострів, а саме за парафії у Катарі. Проте ключова проблема все ж таки у Палестині.

Річ у тім, що ще з ХІХ століття Російська православна церква (РПЦ) почала активно реалізовувати політику церковної присутності на Святій Землі. Було сформовано «Російську духовну місію» та Імператорське православне палестинське товариство (ІППТ). На чолі останньої стоїть колишній директор ФСБ Сергій Степашин.

Росія через ІППТ володіє численними земельними ділянками та нерухомістю у місцях, де розташовані відомі християнські реліквії. До прикладу Мамврійський Дуб, біля якого, за переданням, сидів Авраам, коли йому явився Бог, розташований на території монастиря РПЦ. Або відома брама «Ігольне вушко» через яке легше «верблюдові пройти, аніж заможному потрапити у Царство Небесне» (Євангеліє від Матвія 19: 24) – розташована біля так званих Судних воріт та входить до комплексу Олександрівського подвір’я, яке Володимир Путін виторгував на користь ІППТ в обмін на помилування ізраїльтянки Наами Іссасхар.

Росіяни володіють нерухомістю, вони організували потужні паломницькі потоки і обернули це на бізнес. Саме вони розкрутили тему з благодатним вогнем, який тепер став потужним символом, на його сходження приїздять чимало туристів з усього світу. У разі визнання ПЦУ, Єрусалимський патріарх Феофіл ІІІ ризикує отримати суттєві фінансові проблеми із згортанням паломницьких потоків.

Також подейкують, що головний спонсор УПЦ (МП) Вадим Новинський, який нещодавно отримав дияконський сан у Московському патріархаті, зробив щедру пожертву в розмірі 5 мільйонів доларів США на реставрацію Кувуклії Храму Гробу Господнього в Єрусалимі. Одразу декілька моїх джерел у церковних колах підтвердили це. Я схильний вірити цій інформації, проте не можу надати читачам офіційних підтверджень. Якщо ж це дійсно так, тоді стає зрозумілим, чому патріарх Феофіл не поспішає з визнанням ПЦУ.

Амманський посередник

На початку цього року патріарх Феофіл ІІІ організував у столиці Йорданського королівства Аммані нараду предстоятелів православних церков аби знайти шляхи вирішення кризи у світовому православ’ї. Ця спроба примирення зазнала краху – з 15 предстоятелів автокефальних церков приїхали лише 4. І після цього посередницька активність патріарха Феофіла фактично зійшла нанівець. Нагадаю, що Єрусалимський патріарх перейняв естафету церковної миротворчості від Кіпрського архиєпископа. Той у свою чергу після низки візитів, комунікації та спілкування з різними сторонами конфлікту, розчарувався у цій справі і згодом визнав ПЦУ.

Отже, є всі підстави сподіватися, що незабаром 142-й очільник Церкви Єрусалима згадає у Диптиху 123-го митрополита Київського.

Дмитро Горєвой – релігієзнавець

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода