Спеціально для Крим.Реалії
Коли я дивлюся на фотографії кримськотатарських активістів, які вийшли на Красну площу підтримати свій народ і своїх товаришів, проти яких на анексованому півострові розгорнута справжня кампанія репресій і залякувань, я згадую інші пікети в російській столиці, свідком яких я був.
Москва все ще була столицею Радянського Союзу, людиноненависницький режим, що встановився після перемоги більшовиків над народами колишньої Російської імперії в кровопролитній громадянській війні, все ще здавався непорушним. У країні, в якій я жив, все давали за дозволами ‒ товари, продукти, навіть свободу.
І ось у цій ситуації куленепробивного страху в столиці з'явилися перші кримськотатарські активісти, почалися перші виступи за повернення вигнаного Сталіним народу на Батьківщину.
Тоді ще не було нічого іншого ‒ ні мітингів московських демократів, ні народних фронтів балтійських країн, ні викриттів злочинів комуністичного режиму в медіа. А були тільки ці мужні люди, які приїхали до Москви, щоб домогтися природного для кожного народу, для кожної людини права ‒ жити на своїй землі. Права, що було зафіксоване ще в Біблії ‒ відпусти мій народ!
Право, що було зафіксоване ще в Біблії ‒ відпусти мій народ!
Звичайно, багато хто дивився на них з недовірою. Тому що як можна протиставляти себе режиму, який контролює все й усіх. Ні, не можна протестувати, треба принижено просити, може влада і змилується, і дозволить що-небудь! Хіба так можна?
Проте, перемогли вони, а не режим. Радянський Союз вже через кілька років після початку протестів зник з політичної карти світу ‒ ніби й не було ніколи цієї потворної брехливої держави. А кримські татари вдома, на Батьківщині. В Криму.
І коли я дивлюся на фотографії їхнього протесту на Красній площі, я розумію, що вони й цього разу переможуть ‒ інакше й бути не може. Режим, який багатьом здається непорушним, зникне ‒ і пам'яті ньому не залишиться навіть у підручниках історії. А кримські татари залишаться. Вдома. На батьківщині. У Криму.
