Кримчанин, переселенець, учасник АТО Сергій Вікарчук у студії Радіо Крим.Реалії. З ним говоримо про нове свято в календарі України – День захисника України.
– Як відзначатимете 14 жовтня цього року?
– Я ніколи не робив із цього піару, якогось святкування, все було дуже просто, без пафосу. На війні теж все досить просто, збиралися, говорили, обговорювали, але не святкували. І тільки цього року ми вирішили зібратися з ветеранами в «Кримському домі», посидіти, поговорити, обговорити.
– У всіх країнах, де є збройні сили, ветеранів запрошують поговорити з молодим поколінням. Ви коли-небудь брали участь у таких розмовах по душам?
– Так, я спілкувався з хлопцями, 10-11 клас. Скажу чесно, мене це дуже сколихнуло, емоційно було важко. Перша зустріч була напружена, друга – м'якша, а потім, я їх не впізнавав на вулиці, а вони мене побачивши кричали «Слава Україні!» Це дуже добре, коли ти спілкуєшся з людьми, вони чують твою історію, ти слухаєш їхні історії. Ще недавно був в українському гуманітарному ліцеї, теж розповідав дітям як «там», як «тут», як в окупації. Було дуже, дуже багато питань. Один хлопчисько цікавиться військовою технікою і в нього було безліч питань про танк. Я колись був водієм-механіком танка Т-64, і знаю його характеристики. Були й інші питання: як харчувалися, де жили, скільки боєкомплектів. Дівчаток, наприклад, цікавило, хто нам готував їжу.
– І хто вам готував їсти?
– Самі готували. Знаходили серед своїх таких, хто любить готувати. Потім знаходили тих, хто нічого не любить робити, і вони йшли чистити картоплю, допомагати тим, хто любить готувати. Багато було цікавих питань, хлопці дуже активні, веселі, і я відчув, чому з ними потрібно говорити. У деяких в очах співпереживання. Питають: а ви там веселилися? Я відповідаю: так постійно веселилися, жартували, вигадували неординарні речі, а не депресували.
13 жовтня в Києві відбувся фестиваль «Історія: UA». На історичному факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка цілий день були –фотозони, виставки, присвячені УПА. На дитячому майданчику діти змогли написати лист в АТО. А завершився фестиваль концертом гуртів «Тартак» і «Тінь сонця». І світловим лазерним шоу «Історія української армії». Також на цьому фестивалі була представлена настільна гра «УПА – відповідь нескореного народу». Один із розробників цієї гри, співробітник Інститут національної пам'яті України Володимир Поліщук розповів, що гра побудована виключно на історичних фактах, а вони свідчать, що одним із головних ворогів була радянська влада, а саме підрозділи НКВС: «У грі учасник може відчути себе командиром УПА , проводити власну стратегію і тактику і намагатися звільнити рідну землю від НКВСівців і нацистів. Дітям не нав'язується жоден мегагероїчний образ – вони самі зможуть робити висновки, зокрема, про те, що проти невеликої кількості хлопців із УПА воювало понад 10-ть різних полків НКВС».
– Сергію, коли ви були на війні, як спілкувалися з місцевим населенням? Хто сприймає українську армію як свою, а хто чекає приходу російських військ?
– Коли ближче входиш у діалоги з людьми, бачиш, що є нерозуміння історії. Але я зустрічався в основному з позитивними людьми, яким нічого не треба пояснювати. Я завжди чемно спілкуюся з людьми, а якщо деякі товариші по службі вели себе негативно – то отримували таку ж відповідь.
– А в тилу тебе питали: що ви там робите?
– Там, де я стояв в обороні, було поселення греків із Криму, які знають окупацію ще звідти, і знають депортацію. Була у них трагічна подія, коли терористи з міномета вбили, якщо не помиляюся, 18 осіб. Це дало їм зрозуміти, хто є, хто. До цього там була Нацгвардія, добробати, які не дуже церемонилися, і діти трішечки їх побоювалися. З нами ж вони говорили на «ти», але ввічливо. І багато людей намагалися позначити своє ставлення до української сторони: хто фарбував вікна, хто одягав вишиванку, хто завжди вітав українською мовою.
– Після реформацій і нововведень українська армія почала воювати краще?
– Безумовно, в армії залишилися ті ж внутрішні проблеми. Бюрократія «українська паперова армія» існує досі, з нею борються не дуже ефективно. Але зовнішні нові атрибути – форма, берети, якісне взуття, нагрудні знаки, військове вітання – це бадьорить. Пам'ятаю, перед тим як відправитися на війну, наш ротний капітан щоранку вітав нас: «Слава Україні!». Всі відповідали: «Героям слава!». «Путін – такий-то!». Відповідь була: «Такий-то!». І я відчував, що я в цій армії і що я переможець. І що це моя земля. Вважаю, що нові рішення дуже позитивні для нашої армії.
– Чому вирішили піти з армії?
– Я офіційно був мобілізований, і за власним рішенням. Шукав легальний спосіб потрапити на війну. Потрапив під Маріуполь, сектор М, з квітня 2015 року 10 місяців там перебував. Нас із противником розділяла річка Кальміус, супротивника ми бачили через приціли мінометів і бойової техніки. Воювали в основному артилерією. Потім закінчився термін мобілізації згідно із законом. Я охоче прийняв цю ношу – в окопах, бліндажах, виконував завдання, отримував від цього задоволення, але присвятити цьому все життя було б егоїстично по відношенню до моєї сім'ї. Але якщо мене знову мобілізують, я прийду.
– Чим зараз займаєтеся в мирному житті?
– Я організую відпочинок людей у нас в країні і за її межами. Обсяг роботи такий, що не дозволяє замислюватися про те, що там у мене в голові. Не всі вижили і повернулися додому. Робота дозволяє мені переключитися і забути про страшні моменти.
