Відомий в Україні симиренкознавець, кримський учений, академік УЕАН Петро Вольвач видав працю про видатного мецената й українського промисловця ХІХ-ХХ століть Василя Симиренка. Книга «Великий Хорс: сторінки життя та діяльності Василя Симиренка» вийшла в одному з черкаських видавництв.
Її автор, Петро Вольвач, відомий тим, що вів у Криму активну наукову і громадську роботу. З 60-х років минулого століття працював на Кримській помологічній станції (м. Бахчисарай) Всесоюзного інституту рослинництва ім. академіка М.І. Вавилова вченим секретарем і заступником директора з наукової роботи. У роки незалежності організував у Криму Південний науковий центр агроекології Мінсільгоспу України і був обраний академіком.
Починаючи зі студентських років у Кримському сільськогосподарському інституті, досліджував життя та діяльність, зв’язки з Кримом відомого українського вченого-помолога Левка Платоновича Симиренка. Таким чином, Петро Вольвач, як учений, започаткував новий напрямок у сучасній науці – симиренкознавство.
Він автор трьохсот наукових публікацій, серед яких – 18 монографій на тему садівництва, історії аграрної науки в Україні, агроекології та суспільного життя, в тому числі кількох глибоких наукових монографій про родину Симиренків. Саме його зусиллями в незалежній Україні в Криму були перевидані твори Левка Симиренка «Кримське промислове плодівництво» та «Помологія». За фактичне повернення в історичний та науковий обіг наукових праць і пам’яті про Симиренків Петро Вольвач нагороджений премією Кримського відділення Академії наук України та премією імені Л.П. Симиренка НАН України.
Теза про Хорса і титул «Бога української культури» в заголовку – не перебільшення. За значний фінансовий внесок, який, до речі, не розголошувався, в розвиток української культури Василя Симиренка – відомого вченого, випускника Паризької політехніки, інженера-конструктора і технолога в галузі цукроваріння, мецената української науки і культури серед української громадськості за його життя називали «Великим Хорсом». А взірцем для Василя Федоровича Симиренка, на якого він рівнявся, був теж великий меценат гетьман Іван Мазепа.
Відомо, що Хорс – це друга назва бога Сонця; можливо, він син Дажбога. Як великий бог Сонця Хорс згадується у «Слові о полку Ігоревім»; у Володимировому (Київському) пантеоні стоїть поруч з іншими головними богами язичницької пори. Він як бог описується у «Повісті минулих літ»; Хорс присутній у списку серед інших богів – Трояна, Велеса, Перуна, яким князь Володимир велів встановити ідолів у Києві. Хорс згадується в апокрифі «Ходження Богородиці по муках», «Слові Христолюбця», у «Бесіді трьох святителів», «Легенді про доньку Шана». Культ Хорса був настільки популярним, що не згас з появою християнства.
Як видно з «родинного дерева» Симиренків, після відомого науковця Левка Симиренка саме Василь Симиренко став об’єктом детальної уваги українських істориків та вчених тому, що він зробив, мабуть, найбільший внесок у підтримку та розвиток не тільки української науки і культури, але й суспільний розвиток українства.
Він фінансував не тільки прижиттєве видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, але й творів Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, автора нинішнього гімну України Павла Чубинського, професора Київського університету Олександра Кістяківського.
Василь Симиренко спонсорував видання відомої щоденної газети «Рада», «Громадське слово», журналів «Літературно-науковий вісник», «Київська старовина», закордонних видань «Український огляд» та «Русинський огляд». Разом з Євгеном Чикаленком він допомагав у роботі Михайлу Драгоманову, Володимиру Винниченку, Сергію Єфремову, Михайлу Грушевському, фінансував хор Миколи Лисенка, бібліотеки, музеї, недільні українські школи (в тому числі і в Криму) та багато-багато інших людей і проєктів, які формували національні почуття українства в ХІХ та ХХ століттях.
Відомо, що обсяг його меценатських внесків за рахунок прибутків цукроварних заводів, який не розголошувався через загрозу політичного звинувачення в українофільстві, «малоросійському сепаратизмі» з боку царської, а потім більшовицької, влади, становив мільйони карбованців. Це набагато більше, ніж сам Василь Симиренко витрачав на свою сім’ю та себе.
Характерно, що діяльність всієї сім’ї Симиренків часто-густо була тим чи іншим чином пов’язана з Кримом, який всіма аспектами свого життя тяжів до материкової України. В умовах дії «Емського» указу створення державних українських шкіл було неможливим, тому українські меценати, в тому числі Симиренки, створювали недільні школи, де діти навчалися українською мовою. Як сказано вище, частина таких шкіл охоплювала і терени Криму (стор.162).
Як відомо, садівник і помолог Левко Симиренко, був тісно пов’язаний із Кримом не тільки працею над вивченням кримського промислового плодівництва, а й своєю близькістю до народовольців та організаторів замаху на царя Олександра ІІ. Так, його двоюрідна сестра Ольга Яхненко була дружиною організатора замаху на царя, страченого вихідця з Феодосійського уїзду Криму Андрія Желябова. З багатьма членами цієї групи, в тому числі із самим Андрієм Желябовим (стор. 17-18), Левко Симиренко мав дружні стосунки. Від можливої смертної кари Левка врятувало те, що за рік до замаху на царя Левка Симиренка заарештували і вислали до Сибіру, і про смерть товаришів він дізнався, будучи на засланні.
Загалом книга Петра Вольвача про Василя Симиренка цінна тим, що в ній чи не вперше в історії економіки України прискіпливо досліджено історію відомої цукроварної фірми «Брати Яхненки і Симиренко». Це дослідження цікаве тим, що вперше висвітлено підхід українських підприємців до організації промисловості.
Радянська історіографія в ХХ столітті в руслі класової теорії трактувала промисловців Яхненків і Симиренків як експлуататорів та визискувачів. Однак практика показує, що це не так. Їхній приклад – це, можливо, перша в світі реалізація ідеї промислового виробництва як «капіталізму з людським обличчям», бо вони сприймали робочий люд не як експлуатовану робочу силу, а як партнерів. Біля збудованого цукрового заводу в Черкаському повіті на 260 десятинах землі були також побудовані 150 котеджних будиночків для службовців та робітників заводу (стор. 46-49). Кожен з них мав свою присадибну ділянку з городом і садом. Окремо були гуртожитки для сезонних робітників. У містечку працювали крамниці, які всі товари продавали без націнки та без вигоди для фірми. Всі працівники заводу купували дешеві та якісні товари. При заводі працювала лікарня на 160 ліжок і шестирічна школа для дітей робітників. У містечку був свій театр, паровий млин, машинобудівний завод. І вже тоді було освітлення газовими ліхтарями, що на той час було запроваджене лише в кількох великих містах на всю Російську імперію. У містечку були водогін та каналізація, прокладені дороги і тротуар з твердим покриттям. У фірмі було запроваджене страхування на випадок хвороби робітників. Фірма поставляла цукор-пісок та рафінад в усі головні міста Росії та за кордон по країнах Європи. Свого часу фірму відвідав Тарас Шевченко. Досвід фірми приїздили вивчати «англійці, французи, німці, росіяни, поляки, бородаті московські купці, євреї і поміщики…» (стор. 51).
Характерними для історії були і причини занепаду фірми. Справа в тому, що Симиренки, будучи українськими підприємцями, на території тодішньої України не мали своєї землі. А тому для будівництва заводу і містечка при ньому, а також для вирощування буряків, поблизу села Млієва брати Яхненки та Федір Симиренко домовилися взяти в оренду землю у князя Михайла Воронцова. І тут прослідковується також своєрідний зв'язок України з Кримом. Михайло Воронцов радо погодився з підприємцями та встановив достойні умови. Угодою передбачалася оренда землі на 26 років із правом пролонгації за бажанням орендарів. Для більшої довіри з боку орендарів угоду підписав не тільки сам князь Михайло Воронцов, а його син і спадкоємець Семен, який жив у Криму. А також як свідки ще два сусідніх землевласники – Браницький і Потоцький.
В урочистій обстановці князь Михайло Воронцов пообіцяв не тільки свій захист як гарант угоди, а також захист спадкоємців, і «пошану государя-імператора» (стор. 42). Але коли справа дійшла до виконання та продовження угоди, доля яхненко-симиренківської фірми виявилась подібна до сучасної долі всієї України після Будапештського меморандуму. Укладену Михайлом Воронцовим угоду ніхто не збирався виконувати, як і тепер Будапештський меморандум.
Ситуація докорінно змінилася після смерті князя в 1856 році. Підписант угоди «кримчанин» Семен Воронцов став чинити підприємцям всілякі перепони – ускладнював доставку буряків на заводи, чинив перепони при підписанні угоди з селянами з вирощування буряків, вимагав хабарі за різні «послуги», домігся скасування планів щодо будівництва залізниці. Зрештою, доручив своїй родичці Катерині Балашовій збудувати її цукрозавод поряд з заводом Симиренків, що викликало небажану та завідомо програшну нечесну конкуренцію.
Водночас, зазначає автор книги, історія українського підприємництва та меценатства ХІХ і ХХ століть ще в багатьох місцях недосліджена, вкрита білими плямами, які приховують багато цінного досвіду та важливої інформації. Зокрема, до таких належить і таємниця заповіту та доля закордонних банківських рахунків Василя Симиренка, які мало досліджені через колишні перепони радянської влади, банківську таємницю і нестачу доступних документів, та ще, мабуть, зберігають у невідомості долю мільйонів карбованців.
Загалом книга Петра Вольвача «Великий Хорс» – це вагомий внесок в оприлюднення інформації про важливий етап становлення українства, розвитку громадянського суспільства в Україні під владою Російської імперії, внеску визначних українців у поширення українського державницького світогляду.
Микола Семена, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Блоги» передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
