У вересні в Україну повернулися 35 утримуваних росіянами українців. Серед них ‒ кримський громадський активіст лівого спрямування, анархіст, захисник прав кримського студентства Олександр Кольченко.
Як сприймалася російська анексія в Криму? Як ставилися до активіста російські силовики після арешту? Як йому живеться після звільнення? Про це з Олександром Кольченком говорили в ток-шоу «Доброго ранку, Крим» на Радіо Крим.Реалії. Першу частину інтерв'ю з Олександром Кольченком читайте на сайті Крим.Реалії.
‒ Коли тобі стало зрозуміло, що події в Криму ‒ не просто політична криза, а щось серйозніше?
‒ Після того, як у Криму з'явилися так звані «зелені чоловічки», які оточили адміністративні будівлі, військові частини, перекрили вулицю Пушкіна.
‒ Що робити в такій ситуації? Як ти ухвалював рішення, визначав стратегію подальшої поведінки?
Читав, що навряд чи такі акції змінять щось, але не брати участь все одно не міг
– Не знаю. Було дуже складно виробити якусь стратегію. Спочатку я взагалі до публічних акцій із підтримки Майдану ставився дуже скептично, не брав участі в них. Але десь із початку березня брав участь в антивоєнних акціях. Читав, що навряд чи такі акції змінять щось, але не брати участь все одно не міг. Ми з хлопцями приходили на ці акції, щоб організувати безпеку в разі нападу провокаторів.
‒ Ти відразу прийняв реальність анексії Криму?
‒ Одна справа, коли ти бачиш це на екрані телевізора або на екрані монітора комп'ютера. Інша справа, коли ти особисто, на відстані витягнутої руки, можеш побачити цих людей зі зброєю. Все це більше, ніж реально... Після свого затримання я зрозумів, що це (анексія ‒ КР) надовго.
‒ Хтось чекав рішень Києва, хтось розумів, що немає ніякої допомоги й треба робити щось самому. А у тебе які відчуття були?
‒ Усе великою мірою залежало від нас, від самих кримчан.
‒ Чи було в Криму достатньо людей, які могли вийти на вулиці й говорити про свою думку? І чому цього не сталося?
Усі до кінця не розуміли різницю між тією Росією, куди вони хочуть потрапити та тією Росією, яка є насправді
– Населення в Криму упродовж довгого часу було достатньо проросійським. Агресивна пропаганда відновила вплив. Як мені бачиться, усі до кінця не розуміли різницю між тією Росією, куди вони хочуть потрапити та тією Росією, яка є насправді.
‒ У тебе є якась образа на тих, хто був проросійськи налаштований?
‒ Ні. Вони самі вибрали.
‒ Якби ти знав, що з тобою трапиться в результаті участі в цих акціях, ти б повторив це, чи все ж таки пожалів себе?
‒ Для мене це дуже складне запитання. Але в результаті того, що я потрапив до в'язниці, я познайомився з дуже багатьма хорошими людьми.
‒ Чи зміг би ти жити в тому Криму, який існує зараз?
‒ Мені здається, що це було б дуже складно ‒ жити в такій гнітючій атмосфері. Я в той час був якраз у роздумах: їхати чи залишатися. У мене там родина залишалася. Трохи не встиг виїхати.
‒ Як думаєш, чому саме тобою зайнялися співробітники ФСБ?
У ніч на 18 квітня ми здійснили підпал ‒ як для завдання реального збитку, так і заради символічної акції
– На початку тієї весни я брав участь в антивоєнних акціях. Ми також супроводжували іноземних журналістів та займалися їхньою безпекою. Після того як прийшло усвідомлення, що легальні та публічні методи боротьби себе вичерпали, один знайомий запропонував мені участь у підпалі офісу Партії регіонів, і за сумісництвом штабу «самооборони». Я прийняв його пропозицію. У ніч на 18 квітня ми здійснили підпал ‒ як для завдання реального збитку, так і заради символічної акції.
‒ Пошкодував про це?
‒ Що даремно це було все? Ні. У мене таких думок не виникало.
– Як було дізнатися, що тебе звинувачують не тільки в теракті, але й у тому, що ти, анархіст і антифашист, виявляється ‒ праворадикал і мало не член «Правого сектора?
Незважаючи на всю серйозність ситуації, все було смішним
– Для мене, незважаючи на всю серйозність ситуації, все було смішним. Але ФСБшники не намагалися у мене щось з'ясувати. Їм вже «усе було відомо».
‒ Ти намагався їм пояснити, що у тебе зовсім інша політична позиція?
‒ Я їм пояснював, але, звісно, вони не слухали. У них уже був свій сценарій, інструкції.
‒ Коли ти дізнався, що в тебе є підтримка?
‒ У Москві, коли до мене прийшла адвокат і сказала, що вона прийшла від Олександри Дворецької. І коли в Москві прийшли представниці громадської спостережної комісії. Цей візит був настільки несподіваним для мене, що я навіть розплакався.
‒ Чи залишилися у тебе хороші знайомі в ув'язненні?
‒ Так.
‒ Це росіяни?
‒ І росіяни, зокрема, і таджики.
‒ Українців зустрічав?
‒ Зустрічав. Там багато українців ‒ «заробітчан», які приїжджають за легкими грошима, поширюють наркотики, їх закривають. Дуже поширене таке.
‒ Багато таких?
‒ У себе в таборі (бачив ‒ КР) до 10 осіб. У Росії взагалі дуже багато ув'язнених саме за цією статтею ‒ незаконний обіг наркотиків. Зберігання, поширення, вживання... Тому й стаття називається «народна».
‒ Ув'язнені знали, хто ти?
‒ Знали. Але ставлення було «рівним».
‒ Статус українського політв'язня в російській колонії сприяв кращому поводженню?
‒ У Росії в ув'язнених немає статусу. Я був таким же ув'язненим, як і всі інші. До тебе тільки пильніша увага з боку адміністрації.
‒ Розкажи про своє рішення оголосити голодування.
Він дуже злякався й відмовився брати цю заяву
– Я дізнався про те, що Олег (Сенцов ‒ КР) «став на якір» від свого місцевого адвоката. Я дуже переживав за Олега. Знав про те, що він людина вперта, рішуча. Потім через кілька днів приїхала моя адвокат, щоб відмовляти мене, знаючи мій характер. Весь цей час я думав і хвилювався. Першого червня, коли прийшов інший мій місцевий адвокат, я у його присутності оперативному співробітнику передав заяву, де була викладена моя відмова від вживання їжі. Він дуже злякався й відмовився брати цю заяву. Сказав: зараз піднімемося в оперативний відділ, начальнику оперативного відділу віддаси. Я прийшов до кабінету, і вони усі оточили мене. Були дуже перелякані. Грали в «хороших і поганих поліцейських». «Погані поліцейські» погрожували обшуками в бараці ‒ мовляв, скажуть, що причиною регулярних обшуків є я. «Хороші» ‒ пропонували подумати про своє здоров'я та майбутнє.
‒ Ти ж тепер переселенець, як і тисячі кримчан, які виїхали з Криму. Довідку переселенця вже зробив?
‒ Вже так.
‒ А що з житлом?
‒ Питання вже майже вирішилося. На останній стадії.
‒ Як тобі Київ?
‒ Київ дуже великий: великі відстані, великі потоки людей. Я ще до цього не звик, хоча вже місяць минув. Їжджу на метро, переважно. Люди пізнають. Підходять, вітають із поверненням.
Справа Сенцова та Кольченка
Кримського режисера Олега Сенцова і анархіста Олександра Кольченка затримали представники російських спецслужб у Криму в травні 2014 року за звинуваченням в організації терактів на півострові. У серпні 2015 року Північно-Кавказький окружний військовий суд у Ростові-на-Дону засудив Сенцова до 20 років колонії суворого режиму за звинуваченням у терористичній діяльності на території Криму. Кольченко отримав 10 років колонії. Обидва свою провину не визнали.
Олег Сенцов відбуває покарання в місті Лабитнангі, на півночі Росії. Олександр Кольченко перебуває в колонії міста Копейськ, на Уралі.
Після 145 днів голодування з вимогою звільнити всіх українських політв'язнів, які перебувають у російських в'язницях, Сенцов «письмово погодився на прийом їжі». Він назвав це «вимушеним заходом через загрозу насильницького годування». Amnesty International заявила, що примусове годування є катуванням. 25 жовтня 2018 року Сенцову присудили премію Європарламенту «За свободу думки» імені Сахарова.
Правозахисний центр «Меморіал» вніс Сенцова і Кольченка в список політв'язнів. Петицію на сайті Білого дому із закликом врятувати засудженого в Росії Олега Сенцова підписали понад 100 тисяч осіб.
