Спеціально для Крим.Реалії
Словосполучення «суверенний Крим» стало широко відомим 21 травня 2019 року, коли в Сімферополі на мурал із зображенням російського президента Володимира Путіна в однострої такого собі флотоводця хтось наніс трафаретний напис із текстом: «ФСБ, давай пограємо? Е2 - Е4. Тепер твій хід, с***а». Підписів на трафаретці було два: «Телеграм-партія незалежності Криму» і «Суверенний Крим» з адресою однойменного Telegram-каналу. По тому 29 травня у Московській області ФСБ зробила свій хід: був затриманий автор цього каналу 25-річний Максим Сосна. Чи має він хоч якийсь реальний стосунок до появи трафаретки чи це провокація спецслужб – невідомо.
Так само невідома і чисельність прихильників ідеї суверенітету Криму. Фактом є лише те, що до 21 травня цей Telegram-канал мав близько 150 передплатників і публікував роздуми про суверенітет Криму «без Росії і без України» й обстоював «суверенітет Кримського півострова», критикував дії Росії, яка «використовує Крим в якості військової бази, піддаючи кримчан загрозам і санкціям», і виступав за громадянські і політичні свободи, вільні міжнародні зв’язки Криму з розвиненими країнами, скасування цензури. І знов-таки, невідомо, чи йдеться про вільне об’єднання щирих прихильників усього переліченого, чи про створену ФСБ пастку з «підсадних качок» для виявлення кримських дисидентів, чи про суміш першого та другого.
Коментатори цих подій здебільшого (і справедливо) звертають увагу на дії спецслужб, які зайвий раз доводять наявність у Росії неототалітарного режиму: арешт на два місяці підозрюваного (лише підозрюваного!) у нанесенні трафаретки Максима Сосни, утримання його в одиночній камері, висунення звинувачень, які можуть мати десятирічне ув’язнення тощо. Наче повернулися сталінські часи, коли навіть неумисне пошкодження зображення «великого вождя» вело до відправки «злочинця» до ҐУЛАҐу… Все це вірно, як і те, що в Росії відсутня кампанія солідарності з політв’язнем (я ким же ще?) Максимом Сосною. Але «за бортом» залишається головне: а як із самою ідеєю «суверенного» чи то «незалежного» Криму? Чи реальна її підтримка з боку значного числа кримчан? Чи слід, як говорять деякі експерти, просто відмахнутися від неї, бо цілісного «народу Криму» взагалі не існує?
Видається, все зовсім не так просто.
Антиросійські настрої в Криму є і серед активних учасників антиукраїнського табору минулих років
По-перше, антиросійські настрої в Криму існують не лише в проукраїнських середовищах, а і серед активних учасників антиукраїнського табору минулих років. Одні відзначають, що Росія веде на Кримському півострові типову колоніальну політику, інші – що бути росіянином і громадянином Російської Федерації це різні речі. По-своєму афористично з цього приводу висловився один із ветеранів севастопольського антиукраїнського руху: «Севастополь – город русский, но не российский!».
По-друге, у Криму зросло покоління, якому чужа і навіть ворожа російська політична практика, яке звикло до українських свобод, але водночас – у силу нехтування офіційним Києвом своїх обов’язків, і не лише на півострові, щодо боротьби проти російського неоколоніалізму – вкрай дистанційоване від українських культурних процесів і перебуває у сфері впливу переважно російської культури (за виїмком політичної) з домішками західної. Для цієї молоді навряд чи органічним є обожнювання Путіна (і взагалі будь-якого московського самодержця). До цього покоління належить і Максим Сосна.
По-третє, орієнтація на Росію у тих жителів Криму, у яких вона яскраво виражена, видається, передусім пов’язана з орієнтацією на особисто Путіна. Скажімо, знаний кримський блогер, який виступає під ніком «Александр Горный» і на всі заставки ганить Україну, водночас, якщо вчитатися в його дописи, не менш активно ганить і російську державну машину – ясна річ, за винятком Путіна. А якщо події раптом винесуть Путіна «за дужки»?
Нарешті, не слід забувати про чинник західних санкцій і бодай часткової економічної блокади Кримського півострова Україною. Якщо і перше, і друге буде продовжене на тривалий час, ідея «суверенного Криму» як порятунку населення від негараздів набуватиме все більшої і більшої популярності. Адже, на думку Максима Сосни, у такому разі «будуть зняті санкції», «повернуться старі ринки», передусім українські, а водночас повернеться й «український бізнес» (схоже, він сприймається як більш цивілізований за російський…), натомість Крим «отримає право самостійно будувати міжнародні відносини і вести зовнішню політику», а також «приймати літаки з будь-якої точки світу». Висновок: «При такому розкладі Крим створить такий інвестиційний клімат, про який навіть і не мріяв». Ну, а на «ура-патріотів» й «олігофренів двох країн», що «будуть бризкати слиною», не треба буде звертати увагу: «суверенний Крим» багатітиме й розвиватиметься.
Можуть зауважити, що все, описане вище – це типова утопія, число адептів якої ніколи не стане достатнім для її здійснення. Не буду наводити численні історичні приклади втілення, здавалось би, нездійсненних утопій (бо то були переважно криваві утопії). Звернуся лише до одного, доволі показового. На початку ХІХ століття іспанські володіння у Південній і Центральній Америці охопила хвиля національно-визвольних революцій, ідеологами та вождями яких були нащадки іспанських же конкістадорів і переселенців з Піренеїв. Це були переважно нащадки аристократичних родин, і багатих, і збіднілих, які плекали у себе іспанську культуру (з певною домішкою французької, бо Париж тоді був культурною столицею Європи), але які вважалися урядом у Мадриді людьми «другого ґатунку». Це й стало тим чинником, який привів до суспільно-політичного вибуху й постання цілої низки незалежних держав, у яких панівною силою були нащадки конкістадорів – креоли, які політично зразу дистанціювалися від архаїчних іспанських традицій, а от культурно навіть у першу третину ХХ століття намагалися «перемадридити Мадрид».
Звісно, напряму креольська схема на Крим не накладається. Хоча б тому, що Іспанія була далеко, за океаном, а Росія – поруч, за Керченською протокою. І всі інші схеми – також. Надто вже Крим унікальний. Але врахування певних загальних закономірностей політичного й культурного розвитку не завадить для розуміння того, наскільки поки що тільки окреслену, проте потенційно досить потужну утопію «суверенного Криму» слід брати до уваги.
Чечня має практично необмежене внутрішнє самоврядування, засноване не на Конституції Російської Федерації
Кажуть, що у Росії Путіна сепаратизм неможливий. Ні, він і можливий, і реальний, але тільки в одній формі – ще більш антидемократичній, ніж кремлівський режим. Скажімо, Чечня має практично необмежене внутрішнє самоврядування, засноване зовсім не на Конституції Російської Федерації. Ясна річ, не всі керівники автономій мають статус Рамзана Кадирова та його можливості, проте загальний принцип саме такий: чим потужніша підтримка режиму Путіна та його особисто, тим більш сепаратно живе регіон.
Ясна річ, ідея «суверенного Криму» – це сепаратизм зовсім іншого типу. І йому розвинутися за Путіна ніхто не дасть. Але що станеться після Путіна?
І класична тоталітарна, і сучасна неототалітарна держава з імперськими амбіціями завжди значною мірою замкнені на свого «великого вождя», на його всевладдя і на його культ. У випадку Росії до цього варто додати ще й давні царистські традиції, збережені та поєднані у різних формах – від обожнення Сталіна до канонізації Ніколая ІІ – і втілені у культ нинішнього «національного лідера». Коли в силу обставин змінюється лідер, змінюється все. Державна конструкція «провисає» у повітрі, її опори – від регіональних «вождів» до екзальтованих «представників народу» - стають ненадійними, починається боротьба за владу між «спадкоємцями престолу», послаблюється цензура… У випадку Росії все це примножиться: для олігархів і політичної верхівки проблемою проблем уже сьогодні є зняття західних санкцій. Якщо Путіну не вдасться переграти Захід у цьому плані, якщо санкції залишаться, то нова влада (чи то висуванець номенклатури, умовний «Медвєдєв», чи то лідер протестного руху, умовний «Навальний») неодмінно спробує «скинути баласт» негативної путінської спадщини. Ніхто з них не захоче (і не зможе, не викликавши опір з боку «кримнашистської» частини населення) просто припинити окупацію й повернути Кримський півострів Україні. А от на «суверенний Крим» вони погодяться. Бо це може стати для них виходом із глухого кута. Досить дати можливість вільної пропаганди ідеї кримської незалежності і практичної мобілізації під гаслами суверенітету всіх категорій населення, невдоволених кремлівським правлінням, – й утопія може стати реальністю. Ясна річ, обгорнена в яскравий фантик народного волевиявлення та референдуму під міжнародним контролем…
Щирі прихильники ідеї «суверенного Криму» можуть не здогадуватися, що їх використовують
До речі, можна припустити, що нинішні події навколо Telegram-каналу «Суверенний Крим» і трафаретки на муралі з «флотоводцем Путіним», – це зондаж з метою оцінки реальності сценарію постпутінської «суверенізації» півострова. При цьому щирі прихильники ідеї «суверенного Криму» можуть і не здогадуватися, що їх використовують як пішаків у великій грі…
Але за всіх хитромудрих сценаріїв насправді вирішальне слово залишається за Україною та кримськотатарським народом.
У минулі роки всі владні команди України проводили на півострові не найкращу політику. Вони заплющували очі на шалену російську пропаганду, на активну діяльність фінансованих з-за «поребрика» організацій, на засилля місцевих напівкримінальних груп тощо. Тобто у покоління Максима Сосни – 20-30 літніх кримчан – є підстави мати цілком обґрунтовані претензії до офіційного Києва. Чи можна перетягнути це покоління на український бік? Це залежить від того, як у найближчі роки розвиватиметься Україна.
Що ж стосується кримськотатарського народу, то його законні права – попри пишномовні обіцянки адміністрації Петра Порошенка – так і залишилися не зафіксованими в Конституції України. Попри це, більшість кримців усе ж орієнтована на Україну. Та чи не почне змінюватися ця орієнтація у разі продовження не надто активної підтримки кримців з боку офіційного Києва?
Іншими словами, до утопії «суверенного Криму» варто ставитися серйозно. Бо інакше гасло «Крим – це Україна» може залишитися лише гаслом.
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
