Після анексії Криму Росією на території півострова без права на свободу залишалося понад три тисячі громадян України. Деякі з них прийняли російські правила, інші відмовилися від нового паспорта та чекають на повернення. Екстрадувати їх не дозволяє політична позиція України, адже таке формулювання має на увазі визнання Криму Росією. Але є й ті, кому пощастило в перших лавах за старими домовленостями потрапити на територію материкової України й продовжити відбувати покарання за українськими законами.
Яна Поплавська працює швачкою в колонії, жінку засудили в Криму, але вона вже рік відбуває покарання в Тернопільській області.
В ув'язненні Яна з 2011 року, тоді її доньці було чотири роки, а синові ‒ всього рік. Відтоді вона жодного разу не бачила дітей ‒ минуло вже сім років. Гортаючи фотографії, жінка стримано згадує останню зустріч.
«Я їх садила на потяг, обіймала, цілувала, через пару днів ми мали побачитися... Син лінувався розмовляти, але весь час співав пісні, тоді він співав пісню про маму», ‒ згадує Яна зустріч, а через кілька днів її заарештують.
Жінку звинуватили у співучасті в убивстві, у вироку також йдеться про квартирні махінації та причетність до організованої злочинної групи. Свою провину Яна Поплавська визнає частково, говорить, що тільки підробляла документи, нікого не вбивала, але підтверджує, що це зробили її співучасники.
«Господиню квартири, якій переклеювала в паспорті фотографію, виявляється, Обрамов та Новиков, яких зі мною якраз обміняли, випадково вбили. Через це у мене 115 стаття (умисне вбивство ‒ КР)», ‒ не приховує обставин справи ув'язнена.
Слідство та суди тривали до грудня 2013 року, тоді дівчина й почула вирок ‒ 15 років позбавлення волі. Яна не погодилася з рішенням суду, подала апеляцію, але навесні 2014 року влада в Криму змінилася. Яна разом з іншими ув'язненими стала заручницею ситуації: засуджені за українськими законами почали відбувати покарання під російським контролем.
«Рано вранці, як звичайно за прорахунком, ми на перевірку виходили о 8:00, нам оперативний працівник, який наглядав за жіночим корпусом, сказав: «Де ви хочете відбувати покарання ‒ в Росії чи в Україні?». Всі сказали: «У Росії». Одна я сказала, що хочу ‒ на територію України», ‒ розповідає ув'язнена.
Тоді ж Яна написала відмову від російського паспорта. Однак чи дійшов це лист до контрольних органів та скільки було таких заяв ‒ точно не відомо.
«Після «референдуму» всім ув'язненим забороняли читати, дивитися, чути українську мову. Музика, телебачення... якщо ти починаєш розмовляти українською мовою ‒ тобі відразу за це дається порушення, або садять у карцер», ‒ згадує умови утримання в анексованому Криму Яна.
Передача без екстрадиції
У 2014 році під російським контролем опинилися близько трьох тисяч українських в'язнів, за чиїм утриманням стежили понад тисячу співробітників. У руках наглядачів був цілий арсенал: пістолети, автомати й тисячі боєприпасів, а також автопарк з півсотнею авто.
У руках наглядачів був цілий арсенал: пістолети, автомати й тисячі боєприпасів
«На непідконтрольній території також залишилася і зброя. Це питання розглядається на рівні служби безпеки. Хто в 2014 році не віддав відповідні накази. Тим більше, що тоді це ще був орган виконавчої влади, окремий», ‒ говорить заступник Міністра юстиції України Денис Чернишов.
У Криму на балансі Пенітенціарної служби України було 139 об'єктів нерухомості та майже 30 гектарів землі. Після анексії в російських руках опинилася сама служба, медико-реабілітаційний центр і п'ять слідчих ізоляторів та колоній. У Керчі та Сімферополі залишилися підприємства з промисловим обладнанням, а це ‒ пилорами, гіпсобетонні комплекси, швейні, будівельні та металообробні цехи.
«Залишилася велика кількість майна. Ці статки оцінюються в десятки мільйонів доларів. Це все питання дуже великої суперечки та міжнародних судів», ‒ вказує заступник Міністра юстиції України.
До 2016 року ув'язнених, які відмовлялися від російського громадянства, Росія пропонувала екстрадувати
До 2016 року ув'язнених, які відмовлялися від російського громадянства, Росія пропонувала екстрадувати. Однак Україна на такий крок піти не могла ‒ екстрадиція означала б легалізацію кремлівської влади в Криму.
«Я зверталася до своєї колеги, українського омбудсмена Валерії Лутковської. Вона дала відповідь, що в зв'язку з політичною позицією керівництва екстрадиція неможлива», ‒ зазначила уповноважений з прав людини в Росії (2014-2016 років) Елла Памфілова.
Коли ж на посаду омбудсмена Держдума Росії призначила Тетяну Москалькову, український уповноважений Валерія Лутковська зустрілася з колегою на нейтральній території в Мінську. Лутковська мала при собі листи кримських в'язнів, ув'язнені просили її про перевезення на материкову Україну. За зачиненими дверима омбудсмени домовилися про передачу, деталі переговорів не оприлюднили.
«Ми без будь-яких домовленостей, написаних на папері, без меморандумів домовлялися про те, що це буде тільки перший крок. Таких людей, за яких ми домовилися на перший етап, було спочатку 26», ‒ поділилася інформацією уповноважений Верховної Ради України з прав людини (2012-2017 років) Валерія Лутковська.
Тоді процедуру розділили на кілька етапів. В першу хвилю виділили 12 осіб, серед них була Яна Поплавська. Передачу провели в березні 2017 року, на російсько-українському кордоні, між Харківською та Бєлгородською областями. Потім процес зупинився.
«Зупинилося з кількох причин. Перша причина, що місія ООН з прав людини взяла інтерв'ю в тих людей, які були переміщені на підконтрольну Україні територію, це інтерв'ю стало публічним. Люди розповідали про те, що до них було застосоване нелюдське ставлення на території Росії, і Росія призупинила до з'ясування всіх обставин і подальших кроків переміщення цих людей», ‒ каже Лутковська.
У кримському ув'язненні до Яни фізичної сили ніхто не застосовував. Однак робочий день міг тривати до 18 годин, а їжа швидше нагадувала помиї, згадує дівчина.
«Якщо відмовляєшся від роботи ‒ відразу в ДІЗО (дисциплінарний ізолятор ‒ КР) ‒ 15 діб. Якщо три рази садять в ДІЗО на 15 діб ‒ тобі додають термін, до п'яти років позбавлення волі», ‒ пояснює Яна російські правила утримання.
Уже в українській колонії в Тернопільській області Яна змінила своє життя. Вийшла заміж і обвінчалася, читає Біблію, почала вишивати. А кілька тижнів тому вперше за сім років побачила дітей. Син посміхався, коли побачив маму, а дочка посоромилася говорити з мамою в присутності журналістів.
«Я весь час кажу: «трохи», а мені син і дочка кажуть: «щось твоє трохи сильно затримується, так трохи й трохи-трохи-трохи...», ‒ говорить ув'язнена.
Половину свого 15-річного терміну Яна вже відсиділа, коли вийде на свободу, поки й сама не знає. Її апеляцію розглядає Голосіївський суд у Києві, а клопотання про помилування від омбудсмена до президента поки залишається без відповіді.
