Нещодавно познайомився з одним переселенцем із Криму. Чоловік на своїй малій батьківщині мав добру роботу, непогані доходи. Мав і чимало власності в Криму – будинок у Сімферополі, землю, дачу. І ось він усе це продає, кидає роботу. Разом із сім’єю перебирається на материкову частину Україну – де вже, звісно, немає такої роботи, як раніше. Тут йому довелося починати з нуля. Здавалось, такі дії цілком суперечать «логіці життя». Та, попри те, цей чоловік не шкодує, що так учинив.
Бо вважає себе українцем!
Історія «нетипового кримчанина»
Народився згаданий чоловік у сім’ї військовослужбовців, для яких адресом був «не дом и не улица», а увесь Радянський Союз. Майже все життя він провів у Криму, де українське свідомо маргіналізувалося, а то й цькувалося. У нього типове тюркське прізвище. Його предками були представники різних народів – за винятком українців. Рідною його мовою була російська.
Я не міг не поцікавитися, що зробило його українцем. Здавалось би, проста річ. Якось йому і його дітям запропонували поїхати в Івано-Франківську область на Різдво Христове. Ця поїздка «перевернула» цього чоловіка. Він говорив, що його приємно подивували культура, традиції, з якими йому довелося зустрітися на Галичині. «Я був вражений, – говорив цей чоловік. – І я зрозумів, що цим людям є що захищати. Тому вони й боролися проти різних окупантів». Для нього, фактично «радянської людини», це був шок. Подружився він із свідомими українцями й дорожить цією дружбою до дня сьогоднішнього.
Відтоді цей чоловік для своїх сусідів-кримчан «став бандерівцем». Віддав своїх дітей навчатися в українську школу. Вивчив українську мову. До речі, він та його дружина спілкувалися зі мною дуже доброю українською мовою. Його син працює лікарем у Маріуполі, рятуючи наших поранених бійців, яких привозять із передової.
Цей чоловік із болем говорив про етнічних українців Криму, які раніше були «гомо совєтікумусами», а тепер стали «російськими людьми». Говорив, що вони вітали російських окупантів і ладні були битися з ним, бо він відстоював українську позицію.
Українська культура має протистояти російському культурному імперіалізму
Наведений приклад чудово демонструє, що національна (чи національно-державна) ідентичність людини часто визначається культурними чинниками. Це чудово розуміє сучасне російське керівництво, що вкладає великі гроші в розвиток і поширення російської мови, культури. Після розвалу Радянського Союзу воно послідовно проводило політику російського культурного імперіалізму, що виявлялася в «захисті прав російськомовних», у насадженні «русского мира» і російського православ’я, поширенні російських мас-медіа й популярної культури на теренах колишніх радянських республік і навіть у країнах Заходу, де з’явилися численні російські та російськомовні діаспори.
Одним із об’єктів російського культурного імперіалізму стала Україна. На жаль, українське керівництво не розуміло небезпеку такої політики, а то й свідомо чи несвідомо підігрувало росіянам. Не треба мати ілюзій – росіяни постаралися, щоб їхні агенти впливу були введені в склад керівних кадрів незалежної України. Росіяни окупували наш інформаційний простір – якщо не в прямій, то в опосередкованій формі. Російська мова стала домінуючою в засобах масової інформації. Українська книга стала екзотикою на полицях книгарень – там панувала книга російська. Під маркою так званої Української православної церкви насаджувалося російське православ’я й «русский мир».
Практично зникло українське кіно. Зате повсюдно в Україні запанувало кіно російське. Українську пісню в мас-медіа, а, відповідно, й у побуті почала витісняти російська попса.
При цьому українська культура свідомо чи несвідомо маргіналізувалася. А то й висміювалася (як це робили й практично продовжують робити деякі горе-гумористи, яких охоче популяризують олігархічні мас-медіа).
Який результат культурного імперіалізму в Україні? Ми отримали немалу кількість людей «російської культури», котрі ладні розглядати росіян як своїх. І такі є не лише на Сході та Півдні, а й на Заході. Просто в різних регіонах є їхні різні концентрації.
Російський культурний імперіалізм став одним із головних чинників російської окупації Криму, а також створення проросійських сепаратистських «республік» на Донбасі. Окупації території передує окупація в головах людей.
Події в Україні 2014 року змусили серйозно замислитися керівників низки колишніх радянських республік. Адже Росія може спробувати за українським сценарієм окупувати деякі території цих країн, де є відносно велика кількість проросійськи орієнтованого населення. Наприклад, у Казахстані останнім часом почали приділяти чималу увагу пропаганді культурних традицій, що існували на теренах цієї країни. Мета – сформувати на основі місцевих культурних цінностей казахський патріотизм, що би протистояв російському культурному імперіалізму.
А Україна?
Не без того, що робилися в нас певні кроки, аби зменшити російську культурну експансію. Це різноманітні обмеження й заборони, що стосувалися російських мас-медіа, соціальних мереж, кіно- і книгопродукції, виступів окремих російських співаків тощо. Але чи мали вони системний характер? І чи дали очікуваний результат? Адже завдяки сучасним комунікаційним системам світ став відкритим. І заборонами тут особливо не зарадиш.
Російському культурному імперіалізму треба протиставити свій культурний продукт. А з цим якраз і є проблеми. Чи може наше телебачення конкурувати з російським? Зрештою, на українських телеканалах є чимало проросійської продукції – щоправда, переважно не у відвертій, а прихованій формі. І ці нібито наші телеканали, за великим рахунком, у плані культурному мало чим відрізняються від російських. Те ж можна сказати про інші мас-медіа, кіно, книговидання, поп-культуру.
І, схоже, цим не особливо переймаються наші можновладці. Спостерігаючи за роботою українських гуманітарних міністерств та відповідних державних інституцій, складається враження, що в них навіть немає розуміння цієї проблеми. В принципі, діяльність наших державних культурних інституцій мало чим різниться від того, що було до 2014 року. У нашій державі як не було, так і немає адекватної культурної політики, що б враховувала чинник російської агресії.
Тому, як 2014 року велика надія була на волонтерів, які допомагали розваленій армії, на добровольчі батальйони, котрі, не маючи належної підготовки й доброго озброєння, протистояли російським окупантам, так і зараз у сфері культурній надія на добровольців, що намагаються зберігати й творити український культурний простір.
Правда, виникає запитання, а чим займаються державні культурні інституції, на утримання яких український люд сплачує податки?
Петро Кралюк, проректор Острозької академії
Погляди, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
