Нещодавно один знайомий чех cпитав мене, як українською мовою правильно сказати, стверджуючи – «да» чи «так»? На мою відповідь, що українська мова знає тільки стверджувальну частку «так» і що це норма української літературної мови, він був дуже здивований: адже від своїх знайомих з України він чує переважно «да».
Мені ж не дуже дивно. Щодня десятки разів – по телевізору і радіо, в дебатах і розмовах на різних професійних рівнях включно з учителями і професурою, політиками і вченими, а також від перехожих на вулиці й у транспорті, в крамницях чи в бібліотеці чути переважно оце імпортоване «да».
Чехи відстояли рідну мову, незважаючи на майже три століття політичної надвлади Габсбургів
Не можу уявити, щоб громадянин 10-мільйонної Чехії замість свого рідного стверджувального «ano», піддавшись мовному впливу великого, понад 80-мільйонного сусіда, почав вживати німецьке «ja». Так, чехи відстояли рідну мову, незважаючи на майже три століття політичної надвлади Габсбургів. У боротьбі за своє «ano» й усвідомлюючи загрозу германізації, чеські просвітителі стали на його захист. І більше: у 19-му столітті група «будителів» – письменників і учених – вирішила замінити чужомовні слова рідними, зі слов’янським корінням. Так народилась нова наукова, спортивна, військова термінологія, яка успішно живе й сьогодні.
Наприклад, у чехів азот – це dusík (газ, що душить), баскетбол – košíková (кошикова), адже м’яч потрібно закинути до кошика, а театр – divadlo (дівадло) – місце, куди приходять подивитись на диво. Навіть знайома всьому світові центральноєвропейська країна Австрія, англійською Austria, німецькою Österreich, по-французьки – Autriche, тільки у чехів-словаків називається Rakousko – Rakúsko від назви недалекої австрійської прикордонної фортеці – першого містечка, повз яке треба проїхати, щоб дістатись за межі чехо-словацьких земель. Ось так уже сотні років чехи і словаки, незважаючи на всіх, лиш на свою мовну норму, їздять до сусіднього Ракоуска – Ракуска, а не до Австрії. Останній переконливий приклад, як захистити своє: увесь світ працює на комп’ютері, тільки чехи на «почітачі», počítač – дослівно рахівник, прилад для рахування.
І хоча в розмові можна почути простонародне «jo» – «йо», як перегук із німецьким «ja», але літературна норма «ano» – «так» – непорушно переважає.
Або ж, скажімо, сусід України, 5-мільйонна Словаччина: її громадяни впродовж століть не прийняли ні сусіднє українське «так», ні польське «tak», ані угорське «igen». У словаків, як і у чехів, є своя літературна стверджувальна частка «áno» – «так», а в розмовній переважає – «hej». Так і словаки, не зраджуючи своїх правил і традицій, в оточенні чужої мовної більшості перемогли. Своїм «áno», а особливо таким темпераментним і яскравим «hej» вони і нині висловлюють позитивне ставлення чи згоду з вами.
Аргументи про тиск чи мовні переваги кількісно більшого сусіда – «старшого брата» безсилі там, де людям не байдуже, як вони розмовляють
Прикладів про небайдужість народів до своєї мови можна додати більше, і всі вони переконливо доводять, що аргументи про тиск чи мовні переваги кількісно більшого сусіда – «старшого брата» тільки на прикладах Чехії щодо Німеччини, Словаччини щодо Чехії чи Польщі не спрацьовують, вони безсилі там, де людям не байдуже, як вони розмовляють.
Не хочеться думати, що у випадку України і сусідньої Росії стався виняток, що оте повсюдне, майже незмінне «да»кання назавжди приспало гарне ствердне українське «так». А потрібно так небагато: повага до себе і своєї мови, небайдужість до рідної літератури і трохи мовної дисципліни. Адже мова, як одяг, вміє прикрасити, але може й усе зіпсувати.
Відомий мовознавець і лексикограф Іван Огієнко назвав ставлення людей до своєї мови «рідномовним обов’язком», у 1936 році він склав і видав «рідномовний Катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства». Праця так і називається: «Наука про рідномовні обов’язки», в ній, серед іншого, учений закликає «збагачувати свою літературну мову й не вживати чужих ялових (тобто пустих – Радіо Свобода) слів!», замінюючи їх своїми відповідниками.
Та й мені не хочеться більше переконувати чужинців, що їхні українські знайомі підДАкують через неуважність і байдужість до себе, до своєї історії, або ж просто не знають чи не хочуть добре вивчити мову.
А тому будьмо до себе дбайливі й уважні, «так»? Чи «да»?
Оксана Пеленська, дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
