Питання надання томосу для Української помісної церкви стало останнім часом однією з найголовніших тем у наших мас-медіа. Зрештою, не лише в наших. Ця тема обговорюється в Росії.
Відома також різко негативна реакція на томос Російської православної церкви (а також російської влади). Московський патріархат фактично пішов на розкол у православному світі, розриваючи стосунки із Вселенським патріархатом. Москва не хоче випускати Україну зі свого церковного простору.
Тим часом Вселенський патріархат Варфоломій, незважаючи на загострення стосунків із Москвою, демонструє послідовність у справі надання томосу.
Здійснена для цього низка важливих процедур, зокрема офіційно заявлено, що Київського митрополита має висвячувати Вселенський патріарх. Отже, Україна – це канонічна територію не Московського патріархату (як багато хто й понині вважає), а Вселенського.
Для надання томосу, здавалось би, залишилась «дрібниця» – створити церкву, якій би була надана автокефалія. На жаль, ця «дрібниця», яка залежить від української сторони, не така вже мала й може стати каменем спотикання.
Чи відбудеться об’єднавчий собор?
Вирішення зараз цього питання є головним у справі надання томосу. Унікальність України, на відміну від багатьох інших країн, православним церквам яких свого часу надавалася автокефалія, полягає в тому, що тут існує кілька православних церков. Чому так склалося – окрема тема розмови. Тобто стоїть питання, якій церкві надавати томос.
Ситуація виглядає таким чином. Найбільшою за кількістю парафій, монастирів, інших церковних структур (але не за кількістю прихильників!) є Українська православна церква в єдності з Московським патріархатом – УПЦ (МП). Думаю, на сьогоднішній день багатьом зрозуміло, що ця церква не самостійна. Вона – філія Російської православної церкви. Адже її керівництво чітко виконує вказівки з Москви. Та все ж, незважаючи на зачистку в ній проукраїнських елементів, останні мають певні позиції в цій церкві й ладні порвати з Московською патріархією. Стосується це навіть деяких архієреїв. Вони не є більшістю – але їхня участь у створенні Української помісної церкви дуже важлива. Якщо вони ввійдуть до неї й це відбудеться відносно спокійно, то може початися процес переходу значної кількості парафій Московського патріархату до помісної церкви.
Головним «гравцем» у створенні Української помісної церкви зараз є Українська православна церква Київського патріархату – УПЦ КП. Треба віддати належне її предстоятелю – патріарху Філарету. Він у непростих умовах, коли доводилося протистояти тиску росіян, московському духовенству, а то й часом українській владі, зумів створити сильну церкву, до того ж проукраїнського спрямування. Можна навіть сказати так: надання томосу є можливим через те, що в Україні існує УПЦ КП. Тобто є серйозна основа, на якій можлива побудова Української помісної церкви.
Закономірно, що і Філарет, і архієреї УПЦ КП претендують на лідерство в цій церкві. Але це так само закономірно викликає несприйняття з боку представників інших церков, які підтримують надання Україні томосу. Кожен має свої інтереси. А дехто (особливо це стосується священиків УПЦ (МП)) багато чим ризикує.
Є також Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка переважно представлена на землях Західної України і не є достатньо чисельною та впливовою – принаймні у порівнянні з УПЦ (МП) і УПЦ КП. Та все ж її архієреї й священики претендують на певне місце в Українській помісній церкві.
Тобто ми маємо трьох «гравців», інтереси яких далеко не співпадають. І знайти між ними порозуміння ой як непросто.
Зрештою, є й інтереси Вселенського патріарха, який тепер має своїх екзархів в Україні. Він зацікавлений у тому, щоб Українська помісна церква підтримала його у православному світі. Не даремно ж Вселенський патріарх пішов на конфлікт із Москвою.
Зараз стоїть питання, чи архієреї УПЦ (МП), які ладні приєднатися до Української помісної церкви, лідери УПЦ КП і УАПЦ зуміють порозумітися, досягнути компромісів і провести об’єднавчий собор. Гострим, зокрема, є питання, хто буде предстоятелем цієї церкви. Якщо буде знайдена кандидатура, котра б загалом влаштовувала всіх «гравців», тоді собор має шанс відбутися. А якщо ні…
Звісно, УПЦ КП зможе самостійно провести архієрейський собор, залучивши до нього деяких єпископів УАПЦ. Але чи прийдуть на такий собор архієреї УПЦ (МП) – велике питання. А без них собор виглядатиме як «неповний». І чи буде він визнаний Вселенським патріархатом?
Багато що в цій ситуації залежить від патріарха Філарета. Як він і очолювана ним церква поведуть себе – значною мірою буде залежати подальший розвиток подій.
«Запасний варіант»
Звісно, хотілось би сподіватися на мудрість, виваженість і конструктивізм ієрархів наших православних церков. Однак не треба мати з приводу цього великих ілюзій. Далеко не завжди вони вміло використовували шанси для створення в Україні Української помісної церкви. Це бачать і розуміють у Вселенському патріархаті.
Якщо не відбудеться об’єднавчий собор, там все ж не відмовляться від надання томосу. Інша річ, що ця процедура затягнеться на тривалий період. Вселенський патріархат зможе відновити Київську митрополію в своєму складі. І вже зроблені деякі кроки в цьому плані. У перспективі, якщо до цієї митрополії приєднаються священнослужителі інших православних церков в Україні, вона може отримати томос.
Але зрозуміло, що це непростий і довгий шлях, пов’язаний із конфліктними ситуаціями. Адже в Україні й далі діятимуть УПЦ (МП), УПЦ КП і УАПЦ, стосунки яких із Київською митрополією Вселенського патріархату не обіцяють бути простими.
Хотілося б, щоб ієрархи українських православних церков зуміли домовитися між собою. Адже це зараз потрібно не лише православній спільноті нашої держави. Це потрібно, за великим рахунком, Україні.
Петро Кралюк, проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
