6 грудня в Україні – День Збройних сил. Від початку війни в 2014 році у протистоянні російській агресії армія України кардинально змінилася. При цьому українське військо не лише змінилося саме, а й змінило долю багатьох людей, які зі зброєю в руках захищають свою державу.
Володимирові – 47 років. У нього дев’ятеро дітей. Наймолодшому – шість років. Найстарший – чотири роки воює на Донбасі. Ми зустріли чоловіка неподалік Горлівки, за кілька сотень метрів від позицій російських гібридних сил. Володимир у молодості був хіпі, пізніше подався служити в церкву. З початком війни волонтерив у військовому госпіталі, спілкувався із пораненими бійцями. В якийсь час чоловік зрозумів, що може зробити більше, і, одягнувши військову форму, подався на Донбас уже як військовий капелан. Незабаром сказав дружині: «Моя місія у мирному житті виконана» і пішов служити у ЗСУ, покинувши капеланство.
– Ви будете щось запитувати чи вам розповідати, як на сповіді? – запитує в нас Володимир, прислухаючись до радіостанції. Ми сидимо на спостережному посту, відтак розмову інколи доводиться переривати, щоб солдат глянув у амбразуру і пересвідчився, що все спокійно.
– Краще, як на сповіді, – кажу йому. На дворі йшло до зими. Вечоріло. В сутінках виднівся силует Володимира і його автомата. З ним він був не завжди. Свою розповідь починає з Революції гідності.
– У мене з дружиною Оленкою велика сім’я. Маємо 9 дітей, уже чотири онуки є. За своє життя я встиг побути пацифістом хіпі (молодіжний рух, який виник у 1965 році – ред.). Потім я почав ходити у християнську церкву, з часом отримав духовну освіту. Закінчив семінарію. Мені запропонували поїхати із Запоріжжя у далеке село – відновлювати стару церкву, де уже 15 років не було священника.
Потім 2013 рік. Майдан. Під час Майдану проходила міні-боротьба. З одного боку, я розумів, що варто бути там, на барикадах. З іншого боку, я не міг залишити свою паству, людей. Після довгих мук, вибору я вирішив, що потрібен людям. Бо хто, як не їхній пастор церкви пояснить їм, що зараз робиться в країні. Що робиться зараз там у Києві. І як ми маємо реагувати. Тоді політика для мене закінчилася й розпочалося життя.
Доводилося пояснювати людям, що відбувається на вулицях Києва, чому це відбувається. Для мене, як і на той час, так і сьогодні, відповідь була очевидною – байдужість людей. До війни призводить, я вважаю, байдужість людей.
2014 рік пройшов для мене як більш підготовчий. Уже наприкінці 2014-го і на початку 2015 року я дізнався, що неподалік від нашого села стоїть військовий госпіталь, куди прямо із фронту привозять поранених хлопців. Через наш райцентр постійно йшли колони із військовою технікою. Постійно носилися колони із цифрою «200». Я зрозумів, що як людина, як християнин і як громадянин – я не можу залишатися осторонь. Я поїхав у цей госпіталь.
Пізніше я зустрів у мережі інформацію про капеланів. Капелани бувають військові, тюремні, спортивні. Капелан – це священник для певної категорії людей. Я сконтактував із київськими капеланами. Розповів про своє бажання, можливість, про те, що ми не так далеко від фронту. Складно було переконати, мовляв, священник сільської церкви, батько дев’яти дітей. Але вдалося переконати, що я впораюся із капеланством. Я купив військову форму, одягнув її та прийшов із допомогою в госпіталь уже як капелан.
Вісім місяців ми їздили у госпіталь. Я брав своїх дітей, брав молодь із церкви. Брав свою гітару. Співали пісні, діти вірші розповідали, дарували малюнки. З молоддю часто вечорами збиралися – то млинці смажили, то вареники ліпили. Готували все це і свіженьким везли хлопцям у госпіталь.
Важко згадувати одне запитання: «Капелан, а де був твій Бог, коли усю мою роту вирізали. У нас було з 80 людей, четверо залишилося?»
Спілкуватися із хлопцями у госпіталі було складно, тому що вони поверталися з війни понівечені – і тілом, і душею.
Досі важко згадувати одне запитання, яке мені поставив десантник. Каже: «Капелан, а де був твій Бог, коли усю мою роту вирізали. У нас було з 80 людей, четверо залишилося?».
Знаєте, у мене відповіді не було. Я сидів і плакав. Плакав він. Плакав я. Так чи інакше, інколи людині не потрібні слова і відповіді. Інколи з людиною достатньо поруч поплакати. Тоді розуміється все без слів.
Із серпня-вересня 2015 року я почав їздити безпосередньо на фронт.
Капелан на війні – це священник, психолог і медик. Усе, що ми мали робити – робили.
Першим у Збройні сили пішов служити мій син Сашко. Зараз уже пішов 4-й рік на контрактній службі, у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. Сказав мені: «Тату, я уже достатньо поїздив і побачив із тобою. Я хочу бути з цими людьми в одному строю». Ці слова дали мені зрозуміти, що ми правильно виховуємо своїх дітей.
Одного дня я прийшов додому і сказав дружині, що моя місія у мирному житті виконана
У 2018 році я полишив служіння в церкві з певних причин. З розбіжностей у поглядах, пов’язаних із війною.
Одного дня я прийшов додому і сказав дружині, що моя місія у мирному житті виконана. Не усе, звісно. Найменшому синові шість років, відтак ще працювати й працювати. Але те, що у суспільному житті я міг зробити, сказати, показати – я зробив. Далі я уже не знаю, як боротися із людською інертністю, меркантильністю. Я казав, що якщо я щось і зможу зробити, то з автоматом в руках.
Нині військовий у складі морських піхотинців воює на Донбасі. Вважає, що режимі тиші – момент підступний. Війна тримає. «На моє життя її вистачить, лиш би дітям не дісталося», – каже він. Між тим, у вільний від служби час чоловік займається різьбленням по дереву і грає на духових інструментах. Коли ми від'їжджали, зіграв нам «Баладу про трьох синів».
«У цій баладі йдеться про батька-царя і трьох синів. Перший син завоював весь світ. Став великим воїном. І сказав батькові: «Можеш гордитися». Другий син – став багачем. А третій син сказав: «Я не заробив ні багатства, ні слави. У мене є просто любов до батька». На що йому батько відповів: «Ти мою любов зберіг, тобі й віддаю престол», – пояснює Володимир.
Хтозна, чому саме ця мелодія з поміж інших спала на думку чоловікові у цей час. Та й не відомо, скільки ще вирізьблених фігурок з’явиться у Володимира на столі та коли закінчиться його місія у вже не мирному житті.
Війна на Донбасі триває від 2014 року після окупації Росією українського Криму. Україна і Захід звинувачують Росію у збройній підтримці бойовиків. Кремль відкидає ці звинувачення і заявляє, що на Донбасі можуть перебувати хіба що російські «добровольці».
За даними ООН, від квітня 2014-го до 31 липня 2020 року внаслідок збройного протистояння на Донбасі загинули від 13 100 до 13 300 осіб.
