Не чекайте хепі-енду, як у голлівудських фільмах – але надія буде, каже режисер Пьотр Армяновський про нові вистави, події яких розгортаються на Донбасі та в Криму. Нижньоюрківська, 31. Колись тут працювала Київська текстильна фабрика, а зараз ця адреса відома іншим: тут розташовані декілька популярних клубів та театр PostPlay, де 30 та 31 жовтня відбудеться перформативне читання трьох п’єс про Донецьк, Луганськ та Крим.
PostPlay – не театр у класичному розумінні, зі сталою трупою та державним фінансуванням, скоріш за все, це майданчик, де незалежні режисери та актори можуть репетирувати та показувати власні вистави. Катя Пінькова, авторка п'єси про Донецьк «Назву не пам’ятаю», описує місто через призму трьох жіночих поколінь. Для кожної з цих трьох жінок Донецьк є рідним по-своєму: одна його будувала, інша намагалася у ньому вижити, а третя – тікала від війни.
П’єса про Луганськ «Супермаркет «Росія» розкаже нам про те, що відбувалось у цьому знайомому кожному луганчанину супермаркеті в далекому 2004 році. Режисер проєкту Пьотр Армановський каже: ця історія детально описує те, що відбулося тоді, та як це все призвело до сьогоднішніх подій. Олександра Тетеріна написала «Поза зоною досяжності» – історію про Крим у коротких замітках та напружених діалогах із прикордонниками.
В усіх трьох постановках всі чоловічі ролі грає ветеран АТО та громадський активіст Сергій Вікарчук. Загалом у трупі – вісім акторів.
Не дуже хочеться вивалювати весь біль на глядачів та позбавляти їх надії. Кожен текст говорить про складне, але має щось світле
«Усі ці історії засновані на реальних подіях, але все ж таки це – не документальний театр, який зможе дати відповіді, ми скоріше займаємося провокуванням питань та образів, намагаючись передати почуття драматурга, який це писав, – каже режисер Пьотр Армановський. – Всі ці історії – про реальні події та реальних людей, тому не треба чекати хепі-енду, як у голлівудських фільмах. Але в той же час, не дуже хочеться вивалювати весь біль на глядачів та позбавляти їх будь-якої надії. Кожен текст говорить про складне, але в той же час, має щось світле. Наші історії – це спроба взяти дистанцію до самих себе і до того, що відбувається у нашій країні. П’єси були написані не для того, щоб чомусь навчити. Нам би просто хотілось поділитися ніжністю, теплом та пам’яттю про певні події»
«У цьому театрі, я – актор», – ділиться ветеран АТО та громадський активіст Сергій Вікарчук, позивний «Євпаторія». У цивільному житті він має власну туристичну агенцію. Каже, проєкт цікавий тим, що у ньому є можливість говорити про те, що болить: для нього це, звісно, рідний Крим.
Це саме те, про що я хочу кожен день кричати, бо сьогодні я бачу байдужість людей
«Це саме те, про що я хочу кожен день кричати, бо сьогодні я бачу байдужість людей. Дуже сподіваюсь, що все це наблизить людей до розуміння таких питань: що сталося? Як це можна виправити?» – каже Сергій.
Під час служби в ООС йому доводилося багато спілкувався з місцевими жителями, а деякий час жив в окупації. Тому, каже Сергій, він знає, як усе виглядає зсередини, як на кордоні, як зовні і, зрештою, тут. «Ця байдужість мене дуже сильно засмучує, тож ми повинні її розбити», – говорить Сергій.
PostPlay приваблює саме неформальною подачею та грою. «Я, наприклад, граю у ветеранському театрі, який називається «Project W», де ми англійською мовою граємо Шекспіра. Причому, ніхто з нас не знає цієї англійської мови та, звісно, театрального мистецтва, але за рік нам вдалося все це вивчити. У PostPlay абсолютно інший світогляд, саме цим він і підкуповує. Наша вистава показуватиме реальність такою, як вона є. Впевнений, що саме завдяки такому формату ми зможемо привернути увагу», – каже Сергій.
Також запевняє, що серйозно ставиться до гри у театрі та намагається не запізнюватися на репетиції, бо у тут існує певна мотивація для акторів: одна хвилина запізнення – одне віджимання від підлоги.
«Я захотіла приєднатися до цього театру саме тому, що тут ми завжди говоримо прямо, чого, на жаль, сьогодні немає у державних театрах, – вважає актрорка театру Валерія Космідайло. – Максимум – це Дмитро Богомазов, який вдягнув у щось наближене до сучасної форми українського текст Шекспіра, але після цього Шекспір усе одно залишається Шекспіром. Я не розумію, чому так відбувається. Сьогодні в Україні існують реальні «трешнякові» історії, які трапляються з твоїм сусідом чи знайомим, чому про них ніхто не розповідає, тим більше у театрі? PostPlay – це про чесність. Чесність із реаліями, у яких нам доводиться жити, чесність із собою та театром, ось що я знаходжу у нашому проєкті. У нас є лише реальна історія та щирість. Проте, треба зрозуміти, що людину ніщо не зможе змінити, доки вона сама цього не захоче, тим більше, з тією мовчанкою, що існує сьогодні в Україні. Важливо говорити, а вже хто почує, як почує, що зрозуміє, які висновки зробить та як це змінить його життя – дуже індивідуальна річ. Наша ціль – сказати».
Де і коли дивитись? Подія у Фейсбук тут.
