Революція у Криму закінчилася на зламі 1920 та 1921 року. Але й 100 років по тому ті події продовжують залишатися ще одним каменем спотикання у відносинах різних етнічних і соціальних груп усередині півострова та держав навколо нього. Як Крим пережив 1917-1921 роки? Чому історія цього періоду не до кінця осмислена? І чи є шанс на примирення спадкоємців протиборчих сторін?
(Продовження, попередня частина тут)
Липневі дні розсварили Тимчасовий уряд із Радами по всій Росії. А в Криму він втратив ще й підтримку Мусвиконкому. Причинами цього були проблеми із формуванням кримськотатарських національних військових частин, а також арешт муфтія Номана Челебіджіхана.
Кримськотатарський батальйон
Кримські татари після першої анексії півострова не рекрутувалися до російської армії, але нова влада залишила можливість військової служби для добровольців. Перші кримськотатарські дивізіони проіснували з 1784 до 1796 року, потім полки – з 1807 до 1817 року, лейб-гвардійський ескадрон – із 1827 до 1863 року. І, нарешті, у 1874 році виник дивізіон, розгорнутий 1906 року в Кримський полк. Цікаво, що під час Першої світової війни полк воював у складі зведеної кавалерійської дивізії під командуванням майбутнього гетьмана Павла Скоропадського.
Хоча всі командири і значна частина офіцерів полку були росіянами (або німцями), в ньому було достатньо кримських татар, щоб скласти з них національний підрозділ. Всеросійський з'їзд мусульман, який проходив у Москві з 1 по 11 травня 1917 року, ухвалив рішення про необхідність виділення окремих частин із мусульман. Крім того, Олександр Ревішин, командир Кримського кінного полку, висунув ідею створення при ньому додаткового піхотного формування з кримських татар.
Розквартирована в Криму 38-а запасна піхотна бригада, що складалася з 32-го, 33-го і 34-го запасних полків (Сімферополь), 35-го запасного полку (Феодосія), а також низки дрібних підрозділів, налічувала понад 20 000 солдатів-запасників, багато з яких були мусульманами.
17 травня 1917 року голова Мусвиконкому Челебіджіхан звернувся до військового міністра Олександра Керенського, прибулого до Севастополя, із трьома пропозиціями: повернути кримські маршові ескадрони назад, звести кримських татар із запасних частин в один полк, підпорядкувати полк Мусвиконкому. Керенський не заперечував.
Однак справа не зрушила з мертвої точки, тож 9 червня Челебіджіхан особисто виїхав до Петрограда. Там він вимагав перевести на півострів Кримський кінний полк, але зустрів особисту протидію прем'єра Георгія Львова.
Тоді 16 червня Сімферопольський мусульманський військовий комітет на чолі із підполковником 32-го піхотного полку Алієвим ухвалив постанову про виділення всіх солдатів-татар міського гарнізону в окремий підрозділ явочним порядком. Наступного дня вимога про виділення була оголошена командиру гарнізону з посиланням на приклад українців, які домагалися того ж. Командир відмовив. Тоді 18 червня 1300 військовослужбовців мусульман провели мітинг біля Мусвиконкому і будинку начальника гарнізону. Телеграми про створення 1-го кримськотатарського батальйону полетіли Керенському, до штабу Одеського військового округу і у Всеросійський мусульманський військовий комітет.
Оскільки і це не дало очікуваного ефекту, 24 червня вже дві тисячі кримськотатарських солдатів мітингували біля будинку начальника гарнізону з вимогою виділення. Той відповів, що без вказівки міністра таке розпорядження він віддати не може. У відповідь мітингувальники зайняли приміщення Татарської вчительської школи і вимагали хоча б відправити їх на фронт разом, а не у різних частинах. Алієв пішов у відставку з посади голови комітету, його місце зайняв Сулейман Ідрісов, який навчався в тому ж інституті у Петрограді, що і Челебіджіхан.
Конфлікт вирішився просто – після дзвінка Керенського. Новостворений батальйон чисельністю у 1000 осіб під командуванням Бурнашева був включений до складу 32-го полку із завданням підготовки поповнень для фронту. Пізніше планувалося розгорнути батальйон у полк.
Однак губернський комісар Микола Богданов розпорядився відправити новий підрозділ на передову відразу ж після формування. Його рішення збіглося із більшовицьким бунтом у Петрограді і викликало протест Мусвиконкому. Пізно ввечері 4 липня Челебіджіхан прибув у розташування батальйону і виголосив промову:
«Брати-воїни! У доповіді, яку я послав Тимчасовому уряду від імені Кримсько-мусульманського виконавчого комітету, йдеться про необхідність переведення сюди Кримського полку, про те, що його солдати, спільно з солдатами батальйону, мають здійснювати патрулювання в кримських містах і селах, які опинилися беззахисними, без патрулів. Власне кажучи, воїн має два обов'язки: перший полягає у захисті Батьківщини від нападу зовнішнього ворога, а другий – у захисті Батьківщини і краю від заколотів та анархії. Тож сьогодні наше завдання полягає у протидії анархії. Багато де вбивають невинних людей. Якщо ви хочете захистити Крим, ваші села, ваших рідних, залишених напризволяще батьків, то маєте приєднатися до Кримського полку, який незабаром буде переведений до Криму».
Це був ще не відкритий заколот, але серйозне порушення військової дисципліни, що, втім, вже стало звичним явищем. Тому довелося переобрати солдатський комітет батальйону, а новим командиром обрати прапорщика Хісаметдіна Шабарова. Після чого рядові отримали п'ятиденну відпустку.
Це стало останньою краплею, і недовіра між губернською владою і Мусвиконкомом переросла у відкритий конфлікт.
Арешт муфтія
14 липня 1917 року помічник губернського комісара Петро Бобровський запропонував прокурору Сімферопольського окружного суду порушити кримінальну справу проти Челебіджіхана за підбурювання солдатів до непокори. Скориставшись нагодою, група із 10 мурз-традиціоналістів направила у відділ контррозвідки Севастопольської фортеці донос на муфтія, який нібито співпрацював із Туреччиною. 20 липня проти Челебіджіхана було порушено справу за звинуваченням у державній зраді.
22 липня Мусвиконком зажадав відставки комісара Богданова за «провокаційні нападки на муфтія». О 5 ранку 23 липня контррозвідники увірвалися в будинок Челебіджіхана і відвезли його, а також в іншій автівці й Шабарова, до Севастополя. У редакції газети «Міллет» пройшов обшук. Муфтій залишив спогади про свій арешт:
«Слуги були хворі, тому я сам підійшов до дверей і запитав:
– Хто там?
– Це начальник міліції, мені потрібен Челебієв! – сказав він.
– Дайте Челебієву подумати! – почекавши трохи, сказав я і став обмірковувати ситуацію. Якщо я не відчинив би двері, вони могли б чекати до ранку або увірватися, зламавши старі двері чи вікна. Було б зле, якби вони почали стріляти й мене поранило б кулею, а ще могли поранити ні в чому не винних слуг. Тож я вирішив, що маю відчинити двері. Я оголосив своє рішення слугам. Двері було відчинено і 10-12 чоловіків увійшло до середини. Попереду був начальник міліції, решта за ним. Вони сказали, що прийшли мене затримати. Як випливало із наявних у них документів, вони є представниками «бюро контррозвідки» і мають право та повноваження затримати будь-кого, навіть прем'єр-міністра. Я сказав їм у відповідь: «Я муфтій, це мій дім. Без дозволу міністра внутрішніх справ ніхто не має права мене затримувати. Якщо хтось захоче мене протиправно затримати, я в жодному випадку не підкорюся і зроблю все, що в моїх силах, щоб опиратися. Я протестую і висловлюватиму свою незгоду з такими вашими діями. Ви представляєте Тимчасовий уряд, працюючи в одній із державних установ. Я не чинитиму фізичного спротиву, але добровільно з вами не піду. Я піду лише тоді, коли ви застосуєте грубу силу».
Після цих моїх слів люди із бюро контррозвідки сказали іншим, щоб ті взялися до справи, самі ж вийшли. Мені знову запропонували піти з ними добровільно. Я повторив наведені вище слова. Тоді солдати з багнетами силою вивели мене і забрали з собою. Я сказав, що не визнаю себе арештованим і висловив незгоду з такими діями. У Севастополі я повторив ті ж слова незгоди. Я висловив свій протест у зв'язку із арештом, вимагав гласності та дотримання законності і зміг домогтися, щоб така моя позиція була відображена у протоколі. І те, що я як муфтій не схилив голову перед контррозвідкою, мене врятувало».
Арешт того ж дня викликав справжній шторм. На адресу губернського комісара, Тимчасового уряду і Другого Всеросійського мусульманського з'їзду посипалися гнівні телеграми з усього Криму і з-за кордону з протестами проти затримання «улюбленого муфтія». До Сімферополя почали з'їжджатися тисячі й тисячі кримських татар. Вони мітингували під будинком Богданова і у пошуках Челебіджіхана обшукали міську в'язницю, при цьому втекли кілька арештантів.
Під головуванням в.о. комісара Поля Біанкі о 16 годині відбулося спільне засідання виконкомів дев'яти організацій та представників духовенства та прокуратури. Було ухвалене рішення відправити до Севастополя делегацію з дев'яти осіб (цікаво, що двоє з них були від українського виконкому), щоб дізнатися долю муфтія і прапорщика. Їм були видані спеціальні перепустки.
Наступного дня, 24 липня 1917 року, з ранку і до 8 серпня в Таврійській губернії були заборонені «всякого роду мітинги, збори, ходи і скупчення народу», а міліція Ялти, Феодосії Джанкоя і Євпаторії була приведена у підвищену готовність. Попри це, в Сімферополі відкрився кримськотатарський делегатський з'їзд.
Челебіджіхана звільнили того ж дня, і з'ясувалося, що підстав для його арешту не було (16 серпня контррозвідка відмовилася оплачувати автомобіль, на якому привезли Шабарова – його арешт взагалі був ініціативою губернської влади). Муфтій повернувся поїздом до губернської столиці, і від вокзалу до будівлі Мусвиконкому його несли на руках. З'їзд засідав два дні та дійшов висновку, що на Тимчасовий уряд орієнтуватися більше не можна. Натомість слід уважніше придивлятися до українського руху.
Кримськотатарський батальйон, через який стався конфлікт, так і не був відправлений на фронт і залишився у Сімферополі. 6 листопада слідчий з особливо важливих справ, який відкрив провадження проти Челебіджіхана, закрив його за відсутністю підстав.
Але у тривожну осінь кримські сили входили порізно.
Далі буде.
