Революція в Криму закінчилася на переломі 1920 і 1921 року. Але і 100 років потому ті події продовжують залишатися ще одним каменем спотикання у відносинах різних етнічних і соціальних груп всередині півострова і держав навколо нього. Як Крим пережив 1917-1921 роки? Чому історія цього періоду не до кінця осмислена? І чи є шанс на примирення нащадків протиборчих сторін?
(Продовження, попередня частина тут)
Розкладання армії
Найважливішою проблемою Лютневої революції, яка не була вирішена навесні, посилилася до літа і, врешті-решт, призвела до падіння уряду, було розкладання армії. Публікація 1 березня 1917 року «Наказу №1» Петроградської Ради про створення у всіх підрозділах виборних солдатських комітетів поклала початок повному розвалу армії. Першими в Криму піддалися розкладанню солдати сухопутних частин – воно проявлялося у непокорі, а то і нападах на офіцерів, дезертирстві, відмові виступати на фронт і, найчастіше, у невиконанні служби.
Так, вже 4 березня в Євпаторії двоє солдатів підняли бунт у своїй роті та ледь не вбили підполковника, змусивши того тікати з міста. 8 березня у випадковій перестрілці в Сімферополі загинули офіцер і рядовий, а наступного дня солдати заарештували генерала – начальника Сімферопольського гарнізону, замінивши його популярним капітаном.
Різко зросла кількість дезертирів – 20 березня 60 засуджених за втечу з фронту були амністовані та відправлені назад, але вже до 10 травня в околицях одного лише Сімферополя були спіймані до 200 осіб. Місцеве населення надавало владі допомогу, тож мали місце зіткнення втікачів із селянами. Окрему категорію дезертирів становили т.зв. «обсіменителі» – рядові, які силою отримували у штабах звільнення для сільськогосподарських робіт у своїх селах. Пізніше Олександру Колчаку довелося легалізувати цю практику, встановивши границю для «обсіменителів» у 10% від штатної чисельності підрозділу.
2 червня відмовився йти на фронт 52-й Віленський полк з Феодосії, 9 червня – частини Сімферопольського гарнізону, 23 червня – сотня столичного українського батальйону. Спроба відправити з півострова кримськотатарські частини призвела до конфлікту губернської влади із Мусвиконкомом, про що ще говоритиметься докладніше.
Основна ж солдатська маса не займалася взагалі нічим, закинувши навіть вартову службу, і лише в артилерійських батареях та на прикордонних заставах до кінця року зберігалася певна видимість порядку. Саме вчорашні солдати, які зневірилися в міністрах і офіцерах, але не кинули гвинтівки, стануть основним паливом майбутньої громадянської війни.
Розкладання флоту
Дисципліна на Чорноморському флоті трималася значно довше з низки причин. По-перше, через особисту харизму і військові таланти командувача Колчака, по-друге, внаслідок швидко налагодженої взаємодії офіцерських і матроських організацій, по-третє, завдяки впливу партії есерів, яка дотримувалася лінії на продовження війни. Свою роль відігравали й дії ворожих кораблів біля берегів Криму. Скасуванням титулування офіцерів і зриванням погон все і закінчилося – жодної різанини, подібної до кронштадтської, не сталося. Навіть якщо мали місце зіткнення команд із командирами кораблів, як 26 березня на есмінці «Гнєвний», вони вирішувалися мирно.
Севастопольські есери до 15 березня скерували делегації до Петрограду, Керч і Джанкоя, засвідчивши підтримку флотом Тимчасового уряду, війни до перемоги і скликання Установчих Зборів. 24 квітня Колчака, після виступу на зборах у цирку Труцці з промовою про дисципліну і продовження війни, під оплески несли на руках. А 28 квітня була складена т. зв. «Чорноморська делегація» зі 184 осіб, яка наступного дня виїхала до Петрограду і на фронт для підняття бойового духу солдатів. 4 травня 340 делегатів з 409 на зборах Севастопольської Ради ухвалили резолюцію про недопущення приїзду до Криму Володимира Леніна.
Однак довго внутрішній мир на флоті не протримався. 11 травня Рада зажадала від командувача флотом заарештувати генерала, підозрюваного у розкраданнях. Колчак відмовився, але того все одно затримали. Не домігшись його звільнення, адмірал телеграфував до Петрограду про бажання піти у відставку. Військовий міністр Олександр Керенський відрадив Колчака, пообіцявши особисто прибути до Севастополя. 17 травня Керенський побував із візитом на кораблях, в Раді та на делегатському з'їзді, виступив на мітингу і того ж дня поїхав, вирішивши проблему із заарештованим генералом – того пізніше відпустили.
Але як ніби цього було мало, 13 травня на міні у Босфорі під час операції підірвався баркас, були жертви. Підбурюваний комітетом, екіпаж есмінця «Жаркий» відмовився виходити в море і зажадав списати на берег командира, 18 травня той поскаржився Раді. За 10 днів потому Колчак наказав спустити прапор на кораблі. Незабаром аналогічна ситуація сталася на есмінці «Новік» і від наступальних дій в морі довелося відмовитися.
24 травня до Севастополя прибула т.зв. «Балтійська делегація» з 5 осіб – різко активізувалася більшовицька агітація проти уряду і проти війни. Почастішали мітинги на кораблях, вулицями походжали групи матросів і робітників, які мазали кокарди у всіх зустрінутих офіцерів червоною фарбою. Розладнався зв'язок Колчака із Радою – вдень 3 червня проти нього був зібраний 15-тисячний мітинг біля казарм, і хоча він там показав безглуздість пред'явлених йому звинувачень у збагаченні на війні та підриві боєздатності флоту, ввечері Рада всерйоз обговорювала «контрреволюційну змову» з боку командування. А 5 червня були заарештовані 4 офіцери, в тому числі за нібито провокації та зберігання зброї проти матросів.
Крах порядку настав 6 червня – з ранку делегатські збори моряків в цирку Труцці постановили усунути Колчака з посади і обшукати та обеззброїти всіх офіцерів у місті. Кількох здати шаблі й револьвери змусили силою, один застрелився. Дізнавшись про це, адмірал наказав не чинити опору, а коли прийшли до нього, викинув свою золоту шаблю в море і поїхав на берег.
На ранок 7 червня Керенський телеграмою велів припинити бунт, а Колчаку відбути до Петрограду. Цього ж дня (дата 8 червня – помилкова) до міста прибула американська місія адмірала Джеймса Гленнона. Дізнавшись про ситуацію, він пройшовся по кораблях, усюди виступаючи перед матросами з промовами і звільняючи ув'язнених офіцерів. Паралельно на делегатських зборах голосами 70 полкових і суднових комітетів проти 2 (або 68 проти 4) рішення про арешт Колчака не було підтримано. Того ж дня ввечері Гленнон особисто виступав на засіданні, і після його промови 60 голосами проти 3 вчорашнє рішення було скасовано – офіцерам повертали зброю і повноваження, антиурядових агітаторів заарештовували. Лише Колчак не повернувся на свій пост, а ввечері 9 червня разом із американцями назавжди покинув Севастополь.
Наслідки позначилися швидко. 12 червня крейсер «Бреслау» розгромив і захопив у полон гарнізон острова Фідонісі, а потім безкарно утік від Чорноморського флоту.
14 червня до Севастополя прибула спеціальна комісія для розслідування подій, але до завершення 26 червня своєї діяльності нічого не знайшла і нікого не покарала. І хоча 20 червня у флоту з'явився новий командувач – Олександр Немітц, а на допомогу йому Тимчасовий уряд надіслав окремого комісара, дисципліна, а за нею і боєздатність ЧФ так більше і не відновилися.
Продовження українізації
Послаблення впливу центральної влади на флот призвело, у свою чергу, до посилення впливу Києва. На Першому Всеукраїнському військовому з'їзді, що проходив 5-8 травня, було ухвалене рішення домагатися, щоб поповнення Чорноморського флоту здійснювалося винятково українцями.
Якщо навесні український рух у Севастополі та Криму в цілому був справою рук місцевих активістів, влітку прийшла допомога. Незабаром після від'їзду Колчака до Севастополя прибули делегати від фракції УПСР. Делегація провела два публічних віче у переповненому залі театру «Тріанон», роз'яснюючи національно-територіальні, політичні та земельні проблеми України.
Наступна делегація – цього разу українських соціал-демократів – прибула до міста наприкінці червня, після проголошення I Універсалу Української Центральної Ради. Виїжджаючи з Києва, делегати захопили із собою три сотні примірників документа, і вже на другий день після приїзду розіслали їх по всіх осередках і розклеїли по місту – на Графській пристані, на пам'ятнику адміралу Нахімову, на казармах морської піхоти та адміністративних будівлях Севастополя. В останню неділю червня рада Української громади влаштувала публічний віче-мітинг у залі «Тріанону», на якому зачитали Універсал.
4 липня до Севастополя з Миколаєва прийшов лінійний корабель «Воля» – новітній дредноут Чорноморського флоту. «Воля» увійшла до гавані під великим Андріївським прапором, з червоним есерівським, а над однією з 305-мм гарматних веж повивало жовто-синє полотнище із написом «Не плач, мамо, не журися. Твої сині на морі добувають тобі Волю – усміхнися». На Приморському бульварі дредноут віршами зустрічала делегація Чорноморської громади.
А вже 12 липня есмінець «Завидний» під впливом українського комітету підняв двоколірний прапор. Після цього члени громади провели на кораблі імпровізований мітинг. Підйом українського прапора наробив на флоті багато шуму, і наступного дня його спустили.
Посилення українського руху викликало відповідну реакцію російських шовіністів. Крім мітингів проти «мазепинців-хахлів» – «зрадників» і «сепаратистів» – траплялися напади на членів українських гуртків. Це мало місце на броненосці «Пантелеймон» (колишній «Потьомкін»), де покалічили кількох матросів-українців, а також у казармах морської піхоти.
Але, незважаючи на це, в українських організаціях Чорноморського флоту налічувалося до 7 тисяч членів.
Далі буде.
