Туга за «Росією, яку ми втратили» і «хрускотом французької булки» сьогодні сильна. Але всім при цьому хочеться думати, що вони опиняться поруч із юнкерами, а не з лакеями. Тому що Російська імперія – геть не рай на землі, і життя у ній для непривілейованих шарів була зовсім не солодкою. А якби хтось із кримчан про це забув за перші роки революції, то денікінська влада на півострові швидко все їм нагадала.
(Продовження, попередня частина тут)
Період білогвардійського панування над Кримом із середини літа 1919-го до кінця осені 1920 року явним чином розділяється на два етапи, пов'язаних з ім'ям головнокомандувача армією. Сьогодні мова піде про час правління Антона Денікіна.
Радянський термін «денікінщина» досить вдало відображав суть цього етапу. Компетентний воєначальник і хоробра людина, Денікін немов навмисне втілював у собі найгірші політичні риси царського режиму – нерозуміння свого народу і презирство, доведене до ненависті, до революційних рухів інших народів. Тепер Криму належало знову розкуштувати призабутий смак «старої Росії»
25 червня 1919 року була відновлена Таврійська губернія в колишніх кордонах – із Північною Таврією. Були скасовані не тільки акти недавнього більшовицького уряду, а й установлення крайових урядів. Повернуто старий стиль. Відновлено Сенат. Був призначений Таврійський губернатор – Микита Татищев – але він виявився безсилим перед лицем «головноначального» в губернії, а потім і Новоросійської області генерала Миколи Шиллінга.
29 червня були розпущені міські думи і земства, виборчий віковий ценз підвищився до 25 років, був введений дворічний ценз осілості, вибори проходили у два етапи. Голосування відбулося на початку вересня і було масово проігноровано жителями. У Балаклаві на дільниці прийшли 35% виборців, в Ялті – 30%, в Євпаторії – 14%, а в Сімферополі – лише 10%. Соціалісти змогли зберегти за собою лише Севастополь, у більшості інших міст перемогу здобули кадети і центристи. Вперше великої поразки зазнали національні об'єднання.
Вводився паспортний режим і облік населення, вільний в'їзд до Севастополя у грудні був заборонений. З серпня навіть засідання громадських організацій могли проходити лише після отримання попереднього дозволу влади. Тоді ж була заборонена публічна критика режиму. У жовтні офіційно вводилася військова і цивільна цензура. Профспілки зайняли обережну позицію культурного просвітництва.
Саме за Денікіна Крим по-справжньому дізнався, що таке білий терор. Навіть такий відчайдушний антикомуніст, як Володимир Оболенський, був змушений визнати: «не можна, однак, не усвідомлювати, що влітку 1919 року, коли в Криму білий терор змінив собою червоний, перший виявився більш жорстоким і розгнузданим. Це була просто випадковість, але випадковість, яка дала сприятливий ґрунт для більшовицької агітації в Криму».
На період «денікінщини» припадає і фактичне завершення Кримськотатарської революції. 9 серпня (за старим стилем) 1919 року Шиллінг видав наказ про розпуск Директорії та відновлення Таврійського магометанського духовного правління. 12 серпня наказ був вручений голові Сеїтджелілю Хаттатову, він того ж дня відповів меморандумом про «принизливість» такого рішення для всього народу.
У всіх кінцях Криму спалахнули численні протести, проігноровані білими. Головою духовного правління і тимчасовим муфтієм був призначений Селямет-мурза Кипчакский. Вакуфи були віддані у відання особливої комісії, після чого повітові кримськотатарські чиновники стали масово залишати свої пости. Вертикаль, збудована Номаном Челебіджіханом і Джафером Сейдаметом навесні 1917 року, розвалилася.
15 серпня губернатор Татищев випустив відозву про створення під його головуванням комісії для розробки нового документа про управління справами кримських татар. У комісію до 10 вересня мали пройти вибори серед чоловіків старше 25 років, але вони не відбулися.
23 серпня будівля Директорії була зайнята військами, пройшли обшуки і арешти. Під вартою незабаром опинилася вся кримськотатарська верхівка: Хаттатов, Амет Озенбашли, Халіл Чапчакчі, Аблякім Хільмі. Звинувачували їх одночасно у бажанні відродити Кримське ханство, союзі з Туреччиною і співпраці з більшовиками.
Газета «Міллєт» була спочатку закрита, а після відновлення випуску перетворилася на орган традиціоналістів. Легальні можливості для кримськотатарського національного руху були вичерпані, тож Міллі Фірка перейшла у підпілля, а в народному середовищі посилилися симпатії до більшовиків.
В економіці білі діяли з тією ж грацією. Скасування актів крайового уряду призвело до зниження надходжень від непрямих податків у 20-30 разів. У червні орендна плата для селян підвищується до третини врожаю і половини скошеного сіна. Маєтки масово повертають колишнім господарям. Непокірних порють шомполами і навіть розстрілюють. Зростає селянське невдоволення, і зростають ціни – так, яйця з липня до вересня 1919 року подорожчали вдвічі. У липні за спекуляцію запроваджують військово-польові суди. У серпні оголошується свобода торгівлі, в тому числі вином, і скасовується державна монополія на хліб. Голод Криму не загрожує, але ціни злітають ще вище.
Учитель отримував 450 рублів на місяць, кваліфікований робітник – 1500, за пару чобіт ж правили 5,5 тисяч. Борючись із бідністю, влада дозволила продавати населенню товари з військових лавок. Там ціни були нижчі, але на всіх продукції не вистачало. Більш того, денікінці вивозили на захід продовольство: 160 тисяч пудів ячменю через Євпаторію, 64 тисячі пудів борошна з Керчі. У березні 1920 року були закриті лавки валютних міняйл.
Епідемія тифу у 1919 році продовжилася і на наступний рік, крім того, були зафіксовані і випадки чуми.
Решта більшовиків перейшли у глибоке підпілля – людей мало, провокаторів багато, грошей немає. Цікаво, що підпільний Кримський обком перебував у складі Компартії України, а не Росії. Комуністи вели активну диверсійну роботу на залізницях (успішно) і на кораблях (невдало), практикували індивідуальний терор, нападали на в'язниці, визволяючи ув'язнених, і друкували листівки. У Кримських горах діяли кілька невеликих партизанських загонів, як лівих «червоно-зелених», так і національних «біло-зелених». На березень 1920 року більшовики запланували масове повстання у містах для полегшення взяття півострова Червоною армією.
Однак і біла контррозвідка не дрімала. У серпні в Севастополі була схоплена і в ніч на 3(16) вересня 1919 повішена легендарна анархістка Маруся Никифорова. У січні і березні 1920 року за підготовку збройних виступів були розстріляні кілька десятків комуністів Севастополя і Феодосії.
На період «денікінщини» припали найбільші успіхи білих армій. Протягом серпня 1919 року ними була завойована більша частина України (31 серпня – Київ), у вересні почався наступ у центральній Росії. 13 жовтня був узятий Орел – до Москви залишалося менше 400 кілометрів.
Однак стиль командування Денікіна, в підсумку, і погубив армію. Замість того щоб зосередити всі сили на головному напрямку, він по ходу руху вступав у конфлікти з усіма «небілими». В результаті білогвардійцям довелося воювати і з повстанцями Нестора Махна, і з регулярною армією УНР Симона Петлюри. В обох війнах брав участь і Сімферопольський офіцерський полк. Обом противникам денікінці завдали поразки, але заплатили за це часом. На момент вирішальної битви з червоними під Орлом до чверті всіх білих військ були зайняті в Україні війною і охороною тилів. Денікін встиг заочно посваритися і польським командувачем Юзефом Пілсудським, що дало більшовикам можливість перекинути до Москви війська із західного фронту.
В кінцевому підсумку місячну битву під Орлом білі програли і в середині листопада почали відступ на південь. Основні сили відходили на Кубань і до Одеси, Крим же було прикривати практично нікому. 26 грудня 3-й армійський корпус Якова Слащова, який бився з махновцями, отримав наказ прориватися на південь, організувати оборону Північної Таврії і Криму. 7 січня нового, 1920 року Слащов об'єднав у своїх руках військову і цивільну владу на півострові, ухваливши рішення утримувати його до кінця: «оголошую всім, що поки я командую військами – з Криму не піду і ставлю захист Криму питанням не тільки обов’язку, але й честі».
Під його проводом зосередилися 2,2 тисячі багнетів, 2 тисяч шабель і 32 гармати. Одна лише 46-та стрілецька дивізія червоних налічувала вдвічі більше людей. Не маючи можливості протистояти більшовикам на Перекопі, Слащов вирішив укріпитися південніше, а перешийок віддати без бою, заманивши ворогів у пастку. На світанку 23 січня радянські війська пішли в наступ, до ночі зайняли Армянськ і рушили до Юшуня, але натрапили там на головні сили білих і заночували у полі в 16-градусний мороз. На ранок вони були розгромлені контратакою Слащова. Аналогічні спроби здійснювалися червоними 28 січня, 5 і 24 лютого і 8 березня 1920 року – і всі закінчилися повним розгромом. Слащову вдалося утримати Крим, перетворивши його на плацдарм для евакуації білих з Кубані та України, і подарувати шанс продовжити боротьбу наступному головнокомандувачу – Петру Врангелю.
Далі буде.
