Сімферопольський офіцерський полк: дзеркало «білого» фіаско. Закінчення

Закінчення. Початок читайте тут.

Перемога більшовиків у Росії 100 років тому зовсім не була напередвизначена. І в 1918-му, і в 1919 році вони опинялися на межі катастрофи, проте зуміли не просто утримати позиції, але й в кінцевому підсумку перемогти. І всі ці 100 років вчені та політики ставлять запитанням ‒ чому саме «червоні», а не їхні супротивники взяли гору в майже чотирирічній війні? Що ж, можливо, історія Сімферопольського офіцерського полку допоможе наочно проілюструвати відповідь.

Вивчений урок

У листопаді 1918 року Німеччина програла Першу світову війну, і німецькі частини в Криму почали збиратися додому. Однак залишити півострів було ні на кого: власну армію Крайовому уряду не дали створити самі німці, а Україні теж після поразки Берліна стало не до Криму. І в цих умовах російські офіцери незадовго до капітуляції Німеччини почали самостійно організовуватися. За спогадами Володимира Альмендінгера:

«В ініціативної групи з'явилася думка офіційно організувати місцеве та прийшле офіцерство, щоб воно не було роздробленим до моменту відходу німецьких військ і можливого повернення більшовиків. Перш за все, під головуванням штабс-капітана Орлова, було організовано так зване «Товариство взаємодопомоги офіцерів», яке служило головним чином для обліку, зв'язку, інформації, пошуку роботи тощо... У порівняно короткий термін до серпня 1918 року був сформований дивізіон майже винятково з офіцерів, головним чином рекомендованих Товариством взаємодопомоги. Офіцери служили як рядові... Побачивши нерішучість з боку керівництва прикордонної варти, капітан Орлов узяв на себе керівництво сформованими ескадронами та оголосив про набір добровольців. На початок листопада в казармах (Кримського кінного полку) було вже дві повних роти (понад 200 осіб ‒ офіцерів і молодих людей ‒ добровольців). Не вистачало зброї; звернулися до німецького командування, і воно негайно видало зі складів абсолютно нові російські гвинтівки та патрони».

Так 18 листопада 1918 року, рівно через тиждень після закінчення світової війни, у складі Добровольчої армії Антона Денікіна виник Сімферопольський офіцерський батальйон, який двома місяцями пізніше виріс до полку з трьох батальйонів із кулеметами, гаубичною батареєю та бронеавтомобілями.

Формувалися на півострові й інші частини, напиклад, був відроджений Кримський кінний полк. Загалом, коли в квітні 1919 року сюди знову завітали більшовики, вони натрапили на організований спротив.

Офіцери продемонстрували, що торішній урок був ними вивчений.

Війна всіх проти всіх

Однак вивчити другий ‒ куди важливіший ‒ урок вони не змогли, але звинувачувати в цьому саме кримських офіцерів було б неправильно. Захоплені своїми успіхами літа 1919 року, вищі керівники Білого руху постійно збільшували кількість своїх ворогів замість того, щоб скорочувати їх, і розпорошували свої сили замість того, щоб концентрувати їх на головному напрямку. Приклад Сімферопольський офіцерський полк (далі буду називати його просто Полк) тут особливо показовий.

Упродовж лютого-червня 1919 року Полк бився зі своїм головним супротивником ‒ з «червоними» загонами, спочатку обороняючи Крим, а потім перейшовши в контрнаступ. Це було не просто логічно ‒ це було життєво необхідно. Без встановлення контролю над усім півостровом, а особливо Севастополем, не можна було налагодити безперебійне постачання армії морем з Британії та Франції. Досить логічним у цьому світлі видається вихід Полку до позицій на Дніпрі й вигнання більшовиків з Північної Таврії. Але потім починаються дивні речі.

Так із середини липня цілий місяць Полк утримував лівий берег Дніпра в його нижній течії, не допускаючи «червоних» навіть у плавні ‒ і цього було цілком достатньо для прикриття головних сил, які наступають у Центральній Росії. Навіщо ж було віддавати наказ Полку переправлятися через Дніпро та Південний Буг? Просування на північний захід в Україні не тільки не покращило, але навіть погіршило становище Добровольчої армії, тому що серед її ворогів опинився повстанський отаман Нестор Махно. У вересні Полк бився з махновцями поблизу станцій Помічна та селища Торговиці й зазнав катастрофічних втрат. Сам Махно в своїй газеті «Шлях до свободи» від 30 жовтня 1919 року в статті «Розгром денікінців» писав:

«Розуміючи всю важливість і небезпеку армії революційних повстанців, денікінці групували проти неї на лінії Єлисаветград-Вознесенськ великі сили чисельністю до 12-15 полків, серед яких був 1-й Офіцерський Сімферопольський полк, який відрізнявся особливою завзятістю та стійкістю... [Полк] незважаючи на організованість і завзятість, його наздогнала на річці Синюсі й повністю порубала кавалерія».

На загальну думку істориків, Махно, який спустошував «білі» тили, відіграв у розгромі Добровольчої армії не меншу роль, аніж регулярні «червоні» частини на фронті. А всього лише варто було залишити «батьку» в спокої!

Але ще гірші проблеми чекали Біле справу попереду. Наприкінці літа 1919 року більшовики на Правобережній Україні піддавалися атакам не тільки зі сходу ‒ з боку денікінців, а й із заходу ‒ з боку об'єднаних Дійсної армії Української Народної Республіки та Української Галицької армії. 31 серпня всі вони зійшлися в Києві. Здавалося б, «білим», які розгорнули генеральний наступ на Москву, досить закріпитися вздовж Дніпра, щоб убезпечити свій лівий фланг, а Правобережжя віддати долі ‒ нехай українці воюють з «червоними» та махновцями. До того моменту, як там визначиться переможець, Москва впаде, й можна буде повернутися до вирішення українського питання.

Але ні. Надзвичайна вузькість мислення «білих» генералів привела до надмірного розширення театру військових дій. Захоплення, більше з символізму, ніж з військових міркувань, «матері міст руських» привело до конфлікту Добровольчої армії з галичанами, а потім ‒ і до повномасштабної війни з УНР. Денікін не просто втратив можливість придбати антибільшовицького союзника на українських землях, він нажив там ще одного ворога.

У листопаді 1919 року Полк почав наступ проти українських сил на Правобережжі й захопив Жмеринку та Проскурів (нині Хмельницький). Так, Симон Петлюра зазнав серйозної поразки, але й перемога «білих» виявилася пірровою. В той самий момент, коли під Орлом і Курськом Червона та Біла армії зійшлися в смертельному двобої, коли кожен багнет був на вагу золота, «добровольці» воювали з Махном, Петлюрою, погрожували Грузії та Азербайджану, а не зосередилися на виконанні головного завдання. Вже 17 листопада «білі» втратили Курськ, що означало провал походу на Москву та поразку у громадянській війні загалом ‒ надалі денікінці тільки відступали.

Для Полку це стало зрозумілим у битві в середині грудня за Бердичів ‒ оборонюване «червоними» місто так і не вдалося взяти. А тут ще армія УНР 6 грудня пішла в Перший Зимовий похід у «білих» тилах. В результаті сімферопольці з боями безперервно відступали, поки в лютому наступного, 1920 року не опинилися у Тирасполі. Потім вцілілі відступили в табори для інтернованих у Польщі, а звідти через Румунію в серпні перебралися до Криму, до Російської армії Петра Врангеля. Але зберегти окрему одиницю їм не вдалося, і 5 вересня солдати та офіцери Полку були приєднані до складу 49-го та 52-го піхотних полків. У вересні-жовтні сімферопольці зазнали важких втрат під Каховкою.

Подальше добре відомо. «Білим» не вдалося утримати півострів, і 16 листопада 1920 року Крим у третій і останній раз опинився в руках більшовиків. За два дні до цього залишки особового складу колишнього Полку евакуювалися на теплоході «Сарич» до Константинополя, де приєдналися до Олексіївського піхотного полку. Сімферопольців виявилося так мало, що вони склали лише один взвод 7-ї роти. Якщо хтось із офіцерів і залишився в Криму, то, швидше за все, став жертвою червоного терору 1920-1921 років, який забрав життя 50-70 тисяч чоловік, переважно «білих» воїнів.

Замість епілогу

Отже, в історії Сімферопольського офіцерського полку, як в дзеркалі, позначилася вся історія злету та падіння Білого руху в Росії. У листопаді-грудні 1917 року «білі» не підтримали ліберальні та національні рухи, які вступили в безнадійну боротьбу з більшовиками, тому що і ті, і інші здавалися їм лише різними сортами соціалістів. Підсумок ‒ поразка демократів і хвиля червоного терору по всій колишній імперії, яка забрала тисячі життів, зокрема й офіцерських. Половина з двох тисяч убитих у Криму в січні-лютому 1918 року ‒ військові.

Рік по тому офіцери були набагато більш згуртованими та рішучими, що дозволило їм не тільки зупинити «червоних», а й перейти в контрнаступ. Однак замість того, щоб стати точкою тяжіння і кристалізації всіх антибільшовицьких сил Великоросії та сусідніх країн, Добровольча армія підняла на щит гасло «Єдиної та неподільної Росії», послідовно вступаючи в конфлікти з усіма, кого зустрічала на шляху до Москви. Так сімферопольці не залишилися просто обороняти Крим, а вирушили на материкову Україну воювати спочатку з махновцями, а потім ‒ з петлюрівцями. В решті решт ослаблені та розпорошені, з повстаннями в тилу денікінці програли свою головну битву «червоним» і відступили до Криму. Завдяки волі та мистецтву нових вождів Білий рух протримався ще рік, але шанс на перемогу був остаточно втрачений.

Невміння правильно ранжувати цілі й перетворювати ворогів хоча б на нейтралів, а нейтралів ‒ на союзників, привели Добровольчу армію до краху, а разом з нею ‒ українську та кримськотатарську революції. Більшовикам залишалося лише втриматися і спостерігати, як їхні вороги знищують один одного.

Перемога над супротивником ‒ в його руках, але поразка від нього ‒ тільки у твоїх.

Це і є головний урок Громадянської війни в Росії та «білого» фіаско в ній.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції