Сімферопольський офіцерський полк: дзеркало «білого» фіаско

Спеціально для Крим.Реалії

Перемога більшовиків у Росії 100 років тому зовсім не була визначена наперед. І в 1918-му і в 1919 році вони опинялися на межі катастрофи, проте зуміли не просто утримати позиції, але і зрештою перемогти. І всі ці 100 років вчені та політики запитують – чому саме «червоні», а не їхні противники перемогли в майже чотирирічній війні? Що ж, можливо історія Сімферопольського офіцерського полку допоможе наочно проілюструвати відповідь.

Історіософія «червоного» тріумфу

Згідно з вельми поширеною і, як не парадоксально, виключно правдоподібною версією, «більшовики перемогли не тому, що були сильні, а тому що їхні вороги були слабкі». А якщо в цій фразі прикметники замінити дієсловами, вийде ще точніше: це не більшовики виграли війну, це їхні противники її програли.

Як учив великий китайський полководець Сунь У, відоміший під почесним ім'ям Сунь-цзи, те, чи переможеш ти ворога, залежить здебільшого від нього, але чи програєш ти битву – тільки від тебе. У будь-якому конфлікті допускають промахи обидві сторони, тому найпростіший шлях до тріумфу – помилятися менше і рідше противника.

Зараз нікому на думку не спаде стверджувати, що ліві радикали в колишній Російській імперії були запрограмовані на успіх, бо не робили помилок – так писали лише в радянських пропагандистських книжках. Але що безперечно – їхні противники, «білі» і національно-революційні рухи, падали обличчям в бруд набагато частіше та набагато ґрунтовніше. У чемпіонаті з epic fail більшовики просто зайняли останнє місце, дозволивши своїм ворогам зробити за них їхню роботу.

Саме те, що численні антикомуністичні сили активно боролися один з одним, замість того, щоб разом навалитися на «червоних», і дало останнім можливість вціліти, а потім і перейти в контрнаступ. Найбільш проникливі «контрреволюціонери» вже тоді розуміли всю згубність подібного розпилення сил, але змінити нічого не могли. Барон Петро Врангель, останній правитель щодо вільного Криму, прямо писав:

«Замість того, щоб об'єднати всі сили, що поставили собі за мету боротьбу з більшовизмом і комуною, і проводити одну політику, «російську» поза всяких партій, проводилась політика «добровольча», якась приватна політика, керівники якої бачили в усьому тому, що не носило на собі печатку «добровольців», ворогів Росії.

Билися і з більшовиками, билися і з українцями, і з Грузією, і Азербайджаном, і лише трохи не вистачало, щоб почати битися з козаками, які становили половину нашої армії і кров'ю своєю на полях битв спаяли зв'язок із регулярними частинами. У підсумку, проголосивши єдину, велику і неподільну Росію, прийшли до того, що роз'єднали всі антибільшовицькі російські сили і поділяли всю Росію на цілу низку утворень, що ворогують між собою».

Загалом, Білий рух програв громадянську війну і, падаючи в прірву, потягнув за собою всіх інших гравців, зокрема Українську Народну Республіку і Кримськотатарську Директорію. І саме на прикладі Криму і однієї з «білих» частин – Сімферопольського офіцерського полку – це видно особливо чітко.

Офіцерський нейтралітет

Наприкінці 1917 року більшовики в Криму були сильні, як ніде: на півострові базувався Чорноморський флот, екіпажі якого, що розклалися, охоче слухали радикальні ліві гасла. Однак не можна забувати, що владу над умами матросів більшовики ділили з есерами і анархістами, та й воювати на суші було звично небагатьом морякам. Тому з 50 тисяч особового складу флоту Севастопольський Військово-революційний комітет міг розраховувати на 16-18 тисяч бійців.

Однак і цього було більш ніж достатньо, тому що демократичні та національні сили, об'єднані в Штаб кримських військ, налічували лише 6-7 тисяч багнетів і шабель. Ситуацію могли виправити досить численні солдати-піхотинці і, особливо, офіцери, які перебували на півострові в санаторіях і госпіталях. Підполковник і георгіївський кавалер Микола Кришевський, який служив у Криму з 1916-го по 1918 рік, так описував плани Штабу:

«Утворився «Революційний штаб» у Сімферополі, який передбачав, що Кримський кінний полк, усі офіцери, які проживають у Криму, і всі запасні полки будуть на боці повсталих, і перед такими силами матроси будуть змушені капітулювати, а від більшовиків із півночі можна буде врятуватися за допомогою України».

Однак, зауважує він, «дійсність виявилася зовсім іншою». Більшість офіцерів аж ніяк не поспішали підтримувати одних соціалістів проти інших соціалістів. Той же Врангель, який різко порозумнішав наприкінці війни, на її початку не використав шанс дати відсіч більшовикам. Коли директор Штабу Джафер Сейдамет запропонував йому посаду командувача всіма кримськими силами, Врангель відмовився:

«припускаючи спертися на армію, цивільний кримський головверх, так само, як і колега його в Петербурзі, мислив мати армію демократизовану з відповідними комітетами і комісарами. З перших же слів мого побачення з Сайдаметом я переконався, що нам не по дорозі, про що відверто йому і сказав, заявивши, що за цих умов я прийняти запропоновану мені посаду не можу».

Юний поручик Володимир Карл Альмендінгер, учасник і історіограф майбутнього Сімферопольського офіцерського полку, з грудня 1917 року перебував на півострові та писав про ці дні:

«Окрім того, до цього часу в Сімферополі зібралася велика кількість офіцерів, які втекли до Криму після розвалу армії. Штаб Кримських військ, враховуючи положення і не покладаючись на наявні в його розпорядженні війська, розпочав організацію офіцерських рот і так званого «Ополчення захисту народів Криму». Офіцерські роти, хоча й запізно, все ж були сформовані; їх було три, і на чолі однієї з них став популярний у Сімферополі штабс-капітан Н. І. Орлов (колишній офіцер 60 піхотного Замосцького полку). Не так були справи з «Ополченням». Думка про організацію самооборони населення проти більшовиків у рамках «Ополчення» була хороша в той час, але втілювалася вона в життя з запізненням і невміло; більше часу витрачалося на розмови про печатки, бланки і т.п., ніж на суть справи».

Отже, з кількох тисяч кримських офіцерів безпосередню боротьбу з більшовиками почали лише кілька сотень. До чого це призвело – загальновідомо: війна в січні 1918 року національно-демократичними силами була програна, і на півострові розвернувся «червоний» терор. А серед більшовицьких жертв у всіх містах Криму виявилися і сотні тих офіцерів, які у вирішальний момент залишилися вдома. Кришевський зі слів очевидців описував бійню в Євпаторії:

«На ранок всі заарештовані офіцери (всього 46 осіб) зі зв'язаними руками були вишикувані на борту транспорту, і один із матросів ногою скидав їх у море, де вони потонули. Ця звіряча розправа була видна з берега, там стояли родичі, діти, дружини... Все це плакало, кричало, молило, але матроси тільки сміялися»,

та інших містах:

«Одночасно, кілька міноносців були спрямовані до Ялти, Алушти і Феодосії і всюди, не зустрічаючи жодного опору, матроси шаленіли, розстрілявши в Ялті понад 80 офіцерів, у Феодосії понад 60 і в Алушті декількох старих відставних офіцерів, які проживали там. У Севастополі тоді ж, це було в лютому, сталася друга різанина офіцерів, але цього разу вона була відмінно організована, вбивали за планом і вже не тільки морських, але взагалі всіх офіцерів і цілу низку шанованих громадян міста, всього приблизно 800 чоловік...

Другого дня матроси увійшли до Сімферополя, де всі запасні полки не вийшли з казарм, а Кримський кінний полк, який більшовики пообіцяли розпустити по домівках, здався. Зараз же почалася розплата, почалися розстріли офіцерів, яких вбили понад 100, і найбільш шанованих громадян».

Під час червоного терору загинув лідер кримськотатарської революції Номан Челебіджихан. Врангель був ненадовго заарештований і його ледь не розстріляли. Вціліли лише ті, хто в цивільних костюмах поїхав із півострова, як Сейдамет, або сховався в горах, плекаючи надію на помсту. Впродовж січневої та лютневої хвиль терору були вбиті приблизно по тисячі чоловік у кожну, і не менше половини з них становили офіцери.

Такою була ціна офіцерського нейтралітету на початку 1918 року.

А про те, як уже організовані в полк кримські офіцери своїми військовим успіхами парадоксальним чином прискорювали падіння всього Білого руху і як потягнули за собою в провал українців, ми поговоримо наступного разу.

Далі буде.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції