Фігуранту «справи «українських диверсантів» Володимиру Дудці 30 вересня виповнилося 55 років. У Києві на Майдані Незалежності відбулася акція на честь його дня народження, на якій зібралися його родичі, друзі, а також колишні політв'язні Євген Панов, Ісмаїл Рамазанов та Ігор Мовенко.
Колишні співробітники кримського аналітичного центру «Номос» Дмитро Штибліков та Олексій Бесарабов були затримані в Севастополі в листопаді 2016 року разом з їхнім другом Володимиром Дудкою за звинуваченням у підготовці диверсій на замовлення української розвідки. Штибліков дав свідчення і був засуджений на п'ять років, а Бесарабов і Дудка не визнали провини й у квітні 2019 року отримали по 14 років в'язниці та великі штрафи. Служба безпеки України спростовує будь-яку причетність до них.
Дружина Володимира Дудки Марина Колдіна розповідає, чим він займався в роки, що передували арешту.
‒ Володимир тоді був уже на пенсії за станом здоров'я, з 2009 року. Він працював спочатку в севастопольській міській адміністрації, потім його запросили до МНС бути інженером із техніки безпеки в бригаду, яка розміновувала Інкерманські штольні. Володимир закінчив під Харковом курси саперів, які спеціалізувалися саме на зброї часів Другої світової війни. До сучасних боєприпасів він не має жодного відношення. Тому він став сапером у межах української державної програми з розмінування штолень. Йдучи на роботу, він говорив: «Я йду рятувати місто». Він розумів, що боєприпаси – це дуже складно: діти можуть залізти, підлітки, раптом відвалиться шматок скелі. Коли вже прийшла окупація, він залишився там, перейшов у МНС Росії як цивільна особа.
За словами Марини Колдіної, Володимир Дудка після 2014 року брав участь у побутових розмінуваннях, підготовці будівельних майданчиків для траси «Таврида» та нових електростанцій.
Брат Володимира Дудки Петро Дудка розмірковує, чому той потрапив у поле зору ФСБ.
Російським спецслужбам потрібно було показати свою ефективністьПетро Дудка
– Російським спецслужбам потрібно було показати свою ефективність, але ж особисті справи всіх українських офіцерів запасу залишилися там, у Севастополі. Їм не склало труднощів поритися та знайти таких, як мій брат, як Штибліков і Бесарабов ‒ тим більше, всі вони за освітою військові розвідники, закінчували різні училища. Володимир навчався на радіоелектронній розвідці, але все одно це розвідка. Він із цими хлопцями, з Дімою та з Льошею дружив, був частим гостем в аналітичному центрі «Номос», де вони працювали... Що стосується матеріального збитку, який їм призначили разом із тюремним терміном ‒ 300 і 350 тисяч рублів ‒ це в суді виступала одна зі свідків з боку звинувачення, директор інкерманської нафтобази: вона розповідала, що могло статися з Севастополем, якби підірвали цю нафтобазу. Але цього ж не сталося, нікого вони не вбили, нічого не підірвали ‒ і не збиралися!
Експерт Центру глобалістики «Стратегія ХХ», у минулому керівник інформаційних програм Центру «Номос» у Севастополі Павло Лакійчук рік тому в ефірі Радіо Крим.Реалії висловлював думку, що на місці трьох обвинувачених у цій справі міг опинитися будь-який колишній український офіцер у Криму:
«Олег Сенцов міг готувати диверсію? Ні. Бесарабов тим більше. Володимир ‒ літній чоловік, аполітичний, якщо говорити прямо. Але річ у тім, що в той період, коли окупанти ‒ не хочу говорити «правоохоронці» ‒ схопили їх, мабуть, росіянам потрібно було продемонструвати всім колишнім українським військовим, які залишилися в Криму, необхідність лояльності до окупаційного режиму. На їхньому місці міг опинитися будь-хто, хто мав якийсь стосунок до Військово-морських сил України. Інших причин я не бачу... Дмитро Штибліков вирішив себе обмовити, щоб отримати менший термін, пішов на угоду зі слідством. Олексій та Володимир принципово відмовилися, незважаючи на те, що термін скорочується майже втричі».
Звільнений із російського ув'язнення фігурант іншої «справи «українських диверсантів» Євген Панов згадує, як виглядала підготовка до великого обміну між Росією та Україною 7 вересня зсередини російської в'язниці.
‒ Я дізнався про це, коли мене етапували з омської колонії в Москву, в «Лефортово». Просто так літаком не етапують, це був спецетап для якоїсь важливої справи. Я підозрював, що це буде обмін, але напевно не знав. Коли в «Лефортово» сказали, що зателефонували президенти та всі вирішили, буквально два-три дні, і це станеться ‒ потім все-таки минув тиждень, другий, нічого не відбувалося, незрозуміла ситуація була. Потім вже 7 вересня почалося. Звісно, кожен, хто там перебуває, мріє про обмін, про звільнення, але, щоб не розчаровуватися, не сприймаєш це близько: якщо раптом воно не відбувається, потім важко. Намагаєшся не думати... Зараз я бачу, що, можливо, призабули трохи. Треба нагадувати, що вони там є. Неначе провели один обмін, і більше не збираються робити обміни. Тому я готовий всіляко допомагати нашій владі, просто ще не знаю як.
Марина Колдіна нарікає на те, що з Володимиром Дудкою вкрай складно зв'язатися в тюрмі навіть після оголошення вироку.
‒ Ніякого зв'язку взагалі немає, тільки син на побаченнях та адвокати у справі, коли вони приходять. Три роки абсолютно без інформації... Ілля (син Володимира Дудки ‒ КР) готував до побачення цілий список, щоб розповісти батькові, що робиться у світі, своєрідну політінформацію. Листів батькові від сина чи невістки дійшло два-три, відповідь одна прийшла, іншої не було. Мої листи Ілля показував тільки через скло на побаченнях. Тому що «диверсанти» ‒ це у них якась дуже страшна стаття, це люди-монстри майже як «кіборги» в Донецькому аеропорту ‒ так їх росіяни прирівнюють... Потрібно тримати цю тему в тонусі, постійно нагадувати владі про те, що є ще ці троє людей. Володимир віддав половину життя служінню Україні ‒ 27 років.
Петро Дудка впевнений, що допомогти Володимиру Дудці опинитися на волі може тільки новий обмін між Україною та Росією.
Надії на російське правосуддя ніякої ‒ тільки на обмінПетро Дудка
– Зараз їх підтримує віра в те, що ми, рідні та близькі, які перебувають в Україні, а також небайдужі люди вірять у швидке їхнє звільнення через обмін. Брат зараз перебуває на етапі в Москву, 15 жовтня у нього відбудеться апеляційний суд ‒ у нього та Олексія Бесарабова. Надії на російське правосуддя ніякої ‒ тільки на обмін... Нещодавно я був у нашого омбудсмена Людмили Денисової ‒ вона сказала, що займається цим питанням, займається Офіс президента й начебто Тристороння контактна група в Мінську. Щодо термінів обіцянок не було. Сказали, ведеться робота, і все.
(Текст підготував Владислав Ленцев)