Свідчення очевидців дуже важливі для історії. Ймовірно, з часом з'явиться багато спогадів про події у Криму кінця 2013-го і першої половини 2014 року. І кожна така стаття або книга буде дрібним пазлом великої цілісної картини, яка розповість про сутність того часу. Крим.Реалії публікують два розділи з майбутньої книги кримського журналіста Миколи Семени, в яких він розповідає про події лютого та березня 2014 року в Сімферополі.
На мітингу та за лаштунками
День 26 лютого 2014 року був похмурим, сонце не проглядало, але хмари були високо, і ні сніг, ні дощ не передбачалися.
Біля будівлі парламенту Криму люди збиралися майже зранку. Мітинг навіть зовні не був звичайними протестними зборами. Довгим «коридором» від входу в будівлю і до прилеглого парку вишикувалися у два ряди міліціонери. До будівлі підходили громадські активісти, учасники кримськотатарських та українських організацій, учасники руху на підтримку Майдану, які сподівалися на подальші реформи в країні, на перемогу Революції Гідності. Але з боку Скверу Республіки ‒ так ще «донецькі» назвали простір, що утворився після знесення готелю та ресторану «Асторія» у 2012 році, де пізніше збудували фонтан із кулею, яка обертається, посадили квіти і поставили лавки, ‒ стали підтягуватися активісти «Русского единства». Перед входом у будівлю утворилися два протилежні фронти, розділені коридором міліціонерів.
Обидві сторони рясніли прапорами, різними плакатами, довгими транспарантами. Праворуч ‒ буяли російські триколори. Ліворуч ‒ жовто-блакитні українські, сині з тамгою кримськотатарські прапори, серед них на довгому держаку виднівся червоно-чорний прапор.
Учасники не вміщалися у дворику Верховної Ради, він був заповнений від колон до колон, і від дверей до спуску в парк, люди стояли майже аж до фонтанів, які були з обох боків від будівлі.
Біля дверей парламенту стояв столик з мікрофонами. До них то підходили, то йшли кудись у справах лідер проросійських учасників Сергій Аксенов і голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Там же періодично збиралися журналісти, вони то кидалися у натовп, щоб фотографувати моменти сплесків напруги, то брали інтерв'ю в організаторів, то щось обговорювали.
Обидві протиборчі сторони були особливо непримиренними. Не дивно ‒ йшлося про те, чи відбудеться сесія, яку мав намір провести спікер Ради Володимир Константинов та його соратники, на якій вони планували ухвалити рішення про проведення референдуму щодо статусу Криму.
На кін політичні картярі поставили долю двох мільйонів кримчан. Тому між правим і лівим флангами мітингу через плечі міліціонерів, які ледь утримували «коридор», раз у раз лунали погрози, закличні гасла, грубі вигуки. Під час таких сплесків неприязні учасники намагалися прорватися крізь шеренгу міліціонерів і, якщо це вдавалося, посередині «коридору» зав'язувалися масові бійки, тоді й Аксенов, і Чубаров брали в руки мікрофон і намагалися заспокоїти мітингувальників. Декілька разів, коли обидві сторони мітингу змішувалися між собою, Чубаров і Аксенов, а один раз навіть Валентина Самар разом з Еміне Авамілєвою закликали учасників відновити «коридор». Вони сміливо врізалися в натовп, намагаючись словом і жіночою силою розвести сторони на вихідні позиції. Як не дивно, але жінкам це вдавалося краще, ніж депутатам.
Обходячи мітинг колом, я вивчав ситуацію, бачив знайомих активістів і журналістів, підходив, щоб обмінятися думками. У протилежному боці від входу, тобто від парку, стояв з групою кримських татар Ахтем Чийгоз. Ми привіталися, перекинулися кількома словами, і я пішов далі. Ніякого «керівництва мітингом» з його боку не було, до мікрофона він не підходив, спілкувався з колегами тільки там, де я його і бачив. Він був спокійний, не метушився, не командував, навіть не жестикулював.
...Раптом один з них встав і скомандував: «Другий взвод, підйом, усі за мною». Вони встали й нестрункою колоною, щоб не викрити військової виправки, пішли за командиром у бік лялькового театру
Коли підійшов до правого боку, де зібралися проросійські учасники мітингу, я помітив якийсь особливий лад у їхніх лавах. На віддалі, біля тодішнього, пізніше знесеного, лялькового театру, стояв ряд автобусів, якими їх привезли з міст і районів, зокрема і з Севастополя. Те, що їх організовано возять Кримом на мітинги та пікети, ми знали й раніше. Наприклад, декілька днів тому в тому ж сквері я бачив багато чоловіків однакового віку і приблизно однаково одягнених, які просто сиділи на лавках навпроти фонтану, здавалося, відпочивали. Раптом один з них встав і скомандував: «Другий взвод, підйом, усі за мною». Вони встали й нестрункою колоною, щоб не викрити військової виправки, пішли за командиром у бік лялькового театру.
Сьогодні цей факт вже ні для кого не секрет: російських військових без розпізнавальних знаків, а то й переодягнених у цивільне, які були заздалегідь завезені до Криму кораблями Чорноморського флоту й розквартировані в оздоровницях, часто використовували для різних цілей, зокрема й для гібридної боротьби з публічними заходами проукраїнських організацій. Вони ж потім братимуть участь у блокуванні військових частин і підприємств, редакцій, аеропортів та інших об'єктів. Про це вже згадували автори багатьох книг, як наприклад, Тетяна Журідова у книзі «Вторжение в Крым. 2014», Мирослав Мамчак у книзі «2014. Анексія Криму. Анатомія гібридної війни» та інші. Пізніше, коли подібним чином проводилися мітинги в Слов'янську, мені довелося прочитати спеціальну інструкцію, в якій була розписана методика проведення подібних керованих мітингів ‒ їх охорона, виявлення незгодних, боротьба з протестними настроями, «гасіння» опонентів. Але в лютому ми ще тільки осягали цю «науку».
Наскільки я знаю, українські та кримськотатарські активісти підходили до організації мітингів зовсім по-іншому: для них головне полягало в тому, щоб донести свої думки, погляди, оцінки до учасників зібрання, у них, як правило, ніколи не було спеціальної охорони, тим більше не було спеціальних груп для виявлення незгодних, тим більше груп для боротьби з ними. Це свідчило про наявність у них впевненості у своїй правоті, віри в силу правдивого слова.
А в той день ми ще не знали, що серед учасників мітингу, окрім уже сформованої «самооборони Криму», є й переодягнені казаки, й російські військові, які грають роль «маси місцевих кримчан». Більше того, їхні ролі чітко розподілені: там є люди, які грають роль «місцевих», частина з них провокатори, які вміють викликати загострення пристрастей і безлад, а частина військових служать охороною мітингу, готові застосувати силу, а також стежать за опонентами, патріотами України, не дають їм можливості висловити свою думку, свистять, можуть штовхнути та спровокувати бійку, побити.
З російської сторони самі мітинги вже були частиною гібридної війни
Чітку картину «їхньої роботи» ми могли спостерігати кількома днями пізніше, коли вже після захоплення будівель учасники кримського Євромайдану намагалися у сквері навпроти Верховної Ради провести мітинг протесту. Натовп таких «псевдокримчан», переодягнених у цивільний одяг, оточив учасників мітингу, силою відтіснив їх з площі до дерев під парканом собору Олександра Невського й затиснув на галявинці біля танка. Маленькою купкою вони стояли, оточені шаленим натовпом, на них сипалися образи та погрози, їх обзивали фашистами й бандерівцями.
Це свідчило про те, що з російської сторони самі мітинги вже були частиною гібридної війни. І той політолог, який розробив цю методику й написав ці методички, не був політологом у звичайному сенсі цього слова, а також частиною гібридної війни Росії, якоюсь бойовою одиницею, яка працює ще до збройних дій, але розчищає для них поле битви.
Але повернімося до 26 лютого. Проросійські учасники мітингу стояли не просто натовпом, як їхні супротивники, а організованими колонами по чотири людини в шерензі. По-друге, серед них у різних місцях стояли люди в червоних куртках, які виділяли їх із загальної маси, як стало відомо пізніше, це були «десятники» або «бригадири», які керували кожен своїм «загоном».
Ще однією особливістю мітингу була присутність безлічі кореспондентів з Росії. З чого б це? Скільки мітингів і зібрань вже було ‒ і нікого, а тут відразу так багато? Це були кореспонденти не тільки телеканалів, а й газет, журналів. До мене звернулася незнайомка, назвалася кореспонденткою «Известий», мабуть знала, що у 90-і роки я працював у цій газеті, ще коли нею керував Ігор Голембіовський, і тоді це була цілком прогресивна газета, а не нинішнє пропагандистське видання. Я коротко розповів їй, у чому проблема з сьогоднішнім мітингом, але вона слухала мене якось неуважно, недовірливо посміхаючись. Певно, мої пояснення не влаштували її, вона очікувала проросійської риторики. Ну що ж, її у мене для неї не було.
Пізніше я зрозумів: наплив журналістів російських ЗМІ тим і пояснювався, що їх попередили: у Криму буде щось відбуватися. У майбутньому це було знаком: якщо багато журналістів з Росії, значить там щось готується.
Мабуть, про присутність російських військ у Криму вже знав Аксенов. Він напевно здогадувався і про подальший розвиток подій. Про це можна судити з того, що поводився він не дуже активно, просто не дозволяв багатьом розпалитися, гасив конфлікти, але виступати й доводити свою правоту не поспішав, говорив «про мир та злагоду». Звичайно, він знав, що будівля вже перебуває під охороною російських військових, і що перебіг мітингу, який складався ніби з його активістів, «забезпечується» ними ж.
Поки зберігалося два варіанти розвитку подій. Перший ‒ якщо вдасться зібрати кворум, провести сесію, призначити референдум, значить можна буде відкласти демонстрацію сили. А якщо кворуму не буде, якщо сесія зірветься, тоді візьмуться за справу військові.
Для журналістів оголосили, що депутати, нарешті, зібралися, починатимуть сесію, і більшість кореспондентів кинулися з площі на другий поверх. Але в залі жодних ознак початку сесії не було ‒ там сиділи або розслаблено ходили між рядами лише декілька депутатів. Про жодний кворум говорити не доводилося. Посидівши трохи в ряду для преси, ми почули з вікон, які виходили на площу, незвичайний шум на вулиці, тому вискочили із залу і побігли на третій поверх, де був вихід на балкон, з якого видно площу з мітингом.
На площі стояв суцільний гул голосів, у повітрі тремтіли прапори, транспаранти лежали розтоптані на землі, особливе скупчення було біля бокових дверей будівлі з боку медучилища. Як виявилося, учасники мітингу зірвали двері з петель і заскочили до будівлі. Ми побігли на перший поверх, в те крило, де був гардероб, і побачили знайомий коридор. Раніше він був порожнім, але зараз був забитий меблями. Інший простір був заповнений бійцями спецназу в повному спорядженні, в касках, бронежилетах, зі зброєю і зі щитами. Вони стримували натиск мітингувальників з виламаних дверей, але ті, незабаром побачивши повний коридор бійців, і зрозумівши, що увійти їм не дадуть, перемістилися від дверей і пішли на площу.
Тут оголосили, що сесія скасовується і сьогодні проводитися не буде. Через якийсь час журналісти знову зібралися на балконі. Телеоператори знімали те, що відбувається, зверху й ці кадри увійшли потім до багатьох фільмів. Серед різноманітного натовпу практично в шаховому порядку виділяються червоні куртки «десятників». Пристрасті поступово вщухли, люди стали розходитися.
Я сконтактував із редакцією «Дня» і продиктував замітку в номер про мітинг і сесію, що не відбулася. Площа поступово спорожніла. Коли ми вийшли з будівлі, вже стемніло. На площі валялися шматки плакатів, прапорів, зламані держаки, ще якісь речі. З вулиці Жуковського їхали з чергування екіпажі міліції та «швидкі». Ажіотажу біля них, постраждалих, а тим більше загиблих, ми не бачили.
Ми думали, що так ось порівняно мирно все й закінчилося. Раз сесію скасували, значить справа Майдану перемогла. Але не так сталося.
Коли ми йшли, всі вікна в будівлі ще світилися. Робота тривала. Зокрема й та, про яку не всі кримчани здогадувалися. Звичайно, про перекидання військ до Криму, яке вже відбулося, знав і Володимир Константинов. На той час він уже щільно взаємодіяв і з Олегом Белавенцевим, і з Георгієм Мурадовим, які перебували в Криму й на місці керували спецоперацією захоплення влади. Свідчить про це Леонід Грач у своїх інтерв'ю журналістам, де він розповідає, як і Белавенцев, і Мурадов пропонували йому очолити Раду міністрів Криму, проте перемогла інша команда. Кажуть, що рішуче проти Грача протестував Константинов, який не міг зрівнятися з ним ні політичною вагою, ні авторитетом, ні компетентністю.
І, швидше за все, саме на нараді в цю ніч після мітингу вони й ухвалили рішення про захоплення будівель, вивішування прапорів і силове проведення сесії, примус депутатів до призначення референдуму. А розповіді Володимира Константинова про те, що він тільки вранці дізнався про захоплення будівель, це блеф для конспірації. Він у ті дні вже «ночував у друзів», як він розповідає, тобто, по суті, перейшов на нелегальне становище, його вже охороняв російський спецназ, і сам він добре знав, що за чим піде.
Мітинг показав, що провести сесію в нормальному режимі й призначити сесію їм не вдасться через повну незгоду, спротив і депутатів, і простих кримчан. Гібридний варіант не вдався. Тому вони ухвалили рішення вводити в дію план силового захоплення влади. Наступного дня на владній арені Криму з'явиться Гіркін та його спецпризначенці.
Далі буде
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
