Жіночі вірші – особливе явище в будь-якій літературі. Не потребує доказів той факт, що жіноче світобачення значно відрізняється від чоловічого – воно більш глибоке і значно тонше.
Послідовниці Сафо роблять відкриття в поезії, які легко знаходять відгук у серцях читачів і викликають найінтимніший резонанс. Прикладів багато: в давній тюркській літературі – це турецька поетеса Міхрі-Хатун, за висловом сходознавців «османська Сафо». Вона була молодшою сучасницею іншої турецької поетеси Зейнеб-хатун. Хоча поети-чоловіки в той час вважали, що жінка не може рівнятися з чоловіком у поезії. Однак її вірші відрізнялися свіжістю і простотою. В її поезії особливе місце займають газелі (форма віршування – авт.), їх більше двохсот. Основні теми лірики – любов, свобода почуття. У вільнодумній «Поемі покаяння» відбилися сумніви Міхрі в божественній справедливості та мудрості. Виступаючи проти поширеного в її час уявлення про неповноцінність жінки, вона заявляє, що «одна зі світлим розумом жінка, краща за тисячу чоловіків нерозумних...»
Кримськотатарська поезія тривалий час формувалася як палацова література, поруч із поетами-ханами прославилася поетеса Хан-заде-ханум, яка була дружиною хана Бахадир-Герая I. Характерно, що на творчість кримськотатарських поетів благотворно вплинув факт, який для тюркської поезії був певною перешкодою, а саме – складна система віршування – аруз, в основі якої лежав поділ голосних за довжиною, якого не було в кримськотатарській мові. Тому турецьким поетам доводилося частіше переходити на арабську і перську лексику, а кримськотатарські поети мали більше можливостей творити рідною мовою.
На розвиток кримськотатарської літератури радянського післявоєнного періоду сильно вплинув факт депортації кримських татар до Середньої Азії і на Урал. Це перервало національну літературну традицію. Сам факт існування кримськотатарської літератури і найважливіших її авторів замовчувався в СРСР до 1970-х років. У 1970-1980-х роках розвивалася в основному проза, серед прозаїків здобула популярність письменниця Уріє Едемова. Літературознавці вважають, що для сучасної кримськотатарської прози характерна традиційність культури ісламу, суфізм, етика Корану, але мають місце і вплив європейського постмодернізму й авангарду, зокрема, якщо говорити про жінок, це явно відчувається у Гульнари Усеїнової. Якщо говорити про поетес, то багато кримчан пам'ятають широко відомий вірш Лілі Буджурової «Коли ми повернемось...» («Когда мы вернемся...») із сильним національним патріотичним змістом. Уже в 2019 році поетеса видала книгу своїх віршів «Поезія вигнання». У популяризації кримськотатарської поезії серед українських читачів велику роль зіграла об'ємна антологія кримськотатарської поезії «Окрушина сонця – Кунештен бір парча» («Окрушина сонця – Кунештен бир парча»), видана в Києві в 2003 році.
Однак сьогодні ми маємо справу з тоненькою книжечкою, якими зазвичай і бувають збірки поезій, в якій опубліковані вірші трьох кримських поетес Аліє Кенже-алі, Сеяре Кокча, і Майє Сафет, перекладені українською мовою відомою перекладачкою, переможницею в номінації «Переклади» в конкурсі «Кримський інжир» Галиною Литовченко. Всі три кримські поетеси зараз активно працюють на терені кримськотатарської поезії, пропонуючи нові теми і відгукуючись на виклики часу.
Наприклад, Аліє Кенже-алі не змогла жити поза Кримом, і коли її Батьківщина потрапила в біду, вона повернулася до Криму і продовжує жити з ним одним життям.
А кажуть, що я ризиком грішу,
немов мені лишився крок до прірви.
Печуть вірші – здається, біль розірве,
щоби вдихнути волі – я пишу.
– це як маніфест сучасного кримського письменника, для якого Крим – невід'ємна частина його самого.
Мокре каміння, мокре слизьке каміння.
Тисячі літ заховались в кипучих штормах.
Скелі одвічні втомилися від розуміння,
що батьківщини на їх Батьківщині нема...
Але на першому місці і насамперед у її поезії – почуття любові:
Чому я закохана в тебе, застуджений Крим?
Люблю твої вулиці навіть в холодні весни.
І дерева цвіт, що зів’яв і уже не воскресне,
бо страчений поглядом недруга чорним, брудним.
Що ранить і ранить моє згорьоване серце.
Мій Крим – моя доля – написано так на роду.
В нім місце для горя знайшлося всередині щастя.
Коли із-за гратів темниці звільнитися вдасться,
на повні щоб груди вдихнути весну молоду?
Чому застуджений? Крім іносказання тут відбився реальний факт. У Криму найнеприємнішим фактором є зимові та весняні північно-східні вітри, які піднімають шторми на морі, топлять кораблі, зривають плівку з теплиць, остуджують житло. Крим у цей час застуджений – це дуже точна метафора того, що саме з північного сходу на півострів спрямовуються багато неприємностей.
Вірші іншої сімферопольської поетеси Сеяре Кокче сповнені ліризму і в тих творах, які, як правило, відносять до патріотичних.
Матусин голос, шум струмочка чую зранку,
малій сестричці тато дмухає на ранку –
упала і розбила в кров коліно.
Десь вівці мекають, десь пахне сир і кава,
весна в садах співає солов’їно,
Тут пахне духом Батьківщини – Криму –
створив Аллах такою цю країну.
На зміст жіночої кримськотатарської поезії впливають усі перипетії і весь трагізм історії народу. Як чайки до моря, кримські татари повертаються до Криму і в реаліях, і в думках, і в мріях, і у планах, і в горі, і в любові. І немає в світі сили, яка могла б стримати цей їхній політ ...
Скільки років ми чекали! Досить! Все!
Вже весна на крилах волю нам несе.
Ще й старі побачать радість навкруги –
ми не зникнемо, не мрійте, вороги!
Плаче серце наче чайка серед хвиль,
що страждала та надіялась на штиль,.
На глибоку давню рану попада
замість ліків пересолена вода...
Водночас потрібно відзначити одну характерну особливість поезії жінок-кримських татарок – їхні вірші рішучі та безкомпромісні. У них немає пошуків місця для Добра і Зла, вони точно знають, де Добро і де Зло. Ось пише Майє Сафет:
Кожний Іуда кінець-кінцем
знайде своє дерево,
виплавить свою кулю,
наллє собі трунку,
відшукає останній свій бункер.
Просто не видержуть нерви
навіть в останньої суки.
Бо враз захлинеться страхом,
розуміючи неповернення.
Хлопчики, ті що убиті,
станьте, благаю вас, ангелами.
Насправді ви дуже любили її:
непорочну й незайману.
Так і стають звичайні хлопчики
людства героями...
Бережіть відтепер її звідти.
Неба сини...
А кожен Іуда вже шукає своє дерево
під акомпанемент сріблом набитого капшука...
Вірші кримських татарок у більшості своїй сумні, багато трагічних, хоча і ті, й інші обов'язково таять у собі заряд оптимізму і надії. Цю особливість мало з чим можна порівняти, її немає ні у Анни Ахматової, ні у Марини Цвєтаєвої. Така сила і патріотичного, і ліричного почуття, пронизаного оптимізмом, є хіба що в поезії Лесі Українки. Їхня поезія дуже гостро перегукується ось з цими Лесиними рядками:
Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні, широкії крила.
Погасли вечірні огні;
Усі спочивають у сні...
Всіх владарка ніч покорила.
Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі...
І раптом –
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять, –
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, –
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла...
А, можливо, також ще і у Ліни Костенко в поемі «Берестечко» зустрічається така ж безкомпромісність і рішучість, такий аналіз історії.
Я знаю, пройде час і характер поезії зміниться. Оптимізм і надія переростуть у реалізм, менше стане горя і злості, відчаю, зате залишиться любов і до Криму, і до людей, і до мирного неба над ними. Але для цього треба, щоб пройшов час – зміниться світ, зміниться і кримська поезія ...
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
