В часи, коли вся Україна була прикута до новин про Олега Сенцова та його голодування (оголосив у травні 2018 року), український режисер і тоді долучався до розвитку українського мистецтва.
Під час голодування у російській в’язниці він листувався із режисером Ахтемом Сеітаблаєвим та всією знімальною групою, яка займалась екранізацією його п’єси «Номери». Понад сто листів з описаними деталями – Сенцов зумів за допомогою листів створити фільм, який українці зможуть побачити вже у листопаді цього року.
Як це – знімати кіно за перепискою? Як двом режисерам поєднати свої бачення в одному фільмі? Та за що критикують стрічку?
Проєкт Радіо Свобода «Українське кіно» поставило ці запитання Ахтему Сеітаблаєву.
– З того, як Олег презентував фільм «Гамер» у 2012 році, я зрозумів, що він дуже цікава людина. Так сталося, що ми обидва тоді представляли свої фільми в національній конкурсній програмі. Я був зі своєю стрічкою «Чемпіони з підворіття».
Я був на прем’єрі його стрічки, на якій Олег сказав: «Якщо чесно, я не дуже розумію, чому повний зал. Дуже нудне кіно. Але якщо додивитеся до кінця, я буду вам вдячний».
Це мене здивувало, бо нечасто почуєш від режисера таку промоцію стрічки, яка виявилась цікавою і незвичною.
Я брав участь у різних заходах на підтримку Олега – на показах стрічок і в Києві, і в Берліні. Всюди, де я був і представляв свої стрічки, я постійно казав про Олега й висловлював йому підтримку.
А потім вже в 2018 році до мене звернулась продюсерка стрічки «Номери». Вона, до речі, була чи не першою людиною, яка розпочала цю інформаційну хвилю на підтримку Олега. Я тоді три рази відмовлявся від ролі режисера.
Я чітко розумів, що все, що би я не робив в ім’я або на підтримку Олега – це так або інакше чіпляє політику. Тому що він – політичний в’язень. Він – людина із великою гідністю.
У мене просто був дивний досвід... Було неприємно, коли деякі люди після «Кіборгів» писали, що «знову цей кримський татарин бере хайпову тему і на ній виїжджає». І саме підкреслюють, що я – кримський татарин.
Я тоді сам собі сказав, мовляв, окей, нехай буде так. Нехай кримський татарин – не політичний українець, а саме кримський татарин, який вважає себе політичним українцем, бере й знімає стрічку «Кіборги», яка свого часу зробила рекорд зі зборів за перший тиждень й побувала в 50 країнах світу.
Я розумів, що погодившись зняти стрічку за п’єсою Сенцова, якого я сильно поважаю, я знову наражаюсь на такий коментар: «Ну, зрозуміло, чого він взявся за це».
До того, як я отримав цю п’єсу, я чув різне стосовно цього тексту і я дуже боявся читати. А раптом мені б не сподобалось? Ти настільки сильно поважаєш людину, що дуже хочеться, аби все, що він робить, було класним. Дякуючи Всевишньому, так і виявилось. Ця п’єса мені дуже нагадала представників театру абсурду. Найбільше, звісно, «В очікуванні Годо» – за структурою, за емоціями, за мрією, якою живуть всі персонажі. Мені чомусь здалося, що я прямо знаю, чого вони кажуть, що їм болить, чого вони прагнуть.
Я звернувся до продюсера і сказав: «Слухай, давай зробимо так: моє прізвище буде стояти в списку тих, хто виявив бажання зняти цю стрічку. Я запишу свої відчуття стосовно цього тексту, а Олег нехай сам обере, хто буде знімати». Через дуже короткий час я отримав листа від Олега, в якому він писав: «Мій кримський брате, я хочу, аби саме ти це зняв». Я тоді зрозумів, що тут все склалося – і доля, і бажання Олега. А потім було сто листів між Олегом і мною, між Олегом і керівниками усіх департаментів знімальної групи. Ми обговорювали в листах, які мають бути костюми, які актори. Іноді це були малюнки.
В чомусь ми сперечались, але одразу, в першому ж листі, я написав Олегові: «Ми обидва – дорослі люди. І ми обидва розуміємо, що два співрежисери – це взагалі непросто. Це дуже рідкісне явище у світі. Але ти повинен знати, що навіть якщо у мене буде якась інша позиція щодо фільму, то останнє слово все одно буде завжди за тобою.
Для нас дуже приємною новиною стало те, що він припинив голодування. З’явилась надія на те, що він житиме, що він скоро вийде.
Я навіть пам’ятаю цей день – це був якраз мій День народження, 11 грудня – всі тоді загадали, що на прем’єрі фільму Олег буде з нами. І так зрештою і сталося.
Світова прем’єра відбулася на Берлінале, і в цьому я бачу провидіння.
Спершу, я знаю, що Олегу фільм не сподобався. І в цьому для мене нічого дивного не було. Я, власне, був першим, хто сказав: «Я здивуюсь, якщо цей фільм йому сподобається». Два режисери, дві людини, які мають своє уявлення про світ... Для мене було б дивно, якби він сказав: «Так! Саме так я й хотів!».
І коли він сказав наступного дня: «Чекайте, я ж не кажу, що стрічка погана. Я кажу, що це не зовсім мій фільм. Не ображайтесь», ми тоді і не ображались. Ми були до цього готові.
Мені здається, що коли ми з Олегом разом переглядали стрічку під час прем’єри, коли глядач з третьої хвилини почав потроху так тихесенько сміятися, а потім вже сміятись гучно, і кожен показ завершувався стоячи з оваціями, я відчував полегшення. І мені здається, що Олег так само видихнув – фух, стрічка зайшла.
На жаль, у мене таке відчуття, що на гострі соціальні теми розмовляти інструментом кіно очільники держави не зовсім готові. Дай Боже, щоб я помилявся. А, швидше за все, просто не хочуть. І щоби в кіно, в тому числі, було нагадування, хто розпочав війну проти України, що ця війна принесла. Наше життя таке, що під час війни багато вибухає творчої енергії. Не лише в царині кіно, а й образотворчості, в музиці. Але мені хочеться сподіватись, що в отой ренесанс українського кіно, ці останні декілька років, з’явилося багато людей, чимало молодих режисерів та інших кіномитців.
В нас є чимала лава гравців – Антоніо Лукіч, Наріман Алієв, Марися Нікітюк, Павло Остріков. Це ж чудові роботи! Але без державної підтримки дуже складно, майже неможливо створювати кіно, особливо авторське.
Зупинити кінопроцес – можливо, а от знищити, я сподіваюсь, вже ні. І якщо хтось хоче його закопати, а разом із ним нас, то хай не забуває, що ми – насіння. Ми все одно проростемо.
