Чому ветеран АТО Микола Микитенко здійснив акт самоспалення і яким було його життя? Його дочка Юлія Микитенко вийшла на пресконференцію, щоб розповісти про це. Юлія сама пройшла крізь війну на Донбасі, втратила на фронті чоловіка і зараз продовжує службу як командир і наставниця для дівчат-ліцеїсток у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна.
Юлія наголошує, що ознак того, що її батько збирається вчинити акт самоспалення, не було, окрім того, що його обурювали дії чинної влади, а саме – політика щодо війни на Донбасі. Він нікому не повідомляв про те, що збирається зробити.
Дописи батька у соціальній мережі, за словами дочки, вказують саме на політичні мотиви.
Микола Микитенко пройшов крізь гарячі фази війни на Сході України, зазнав поранення і вже на мирній території продовжував обстоювати інтереси суспільства, зокрема ветеранів війни.
На пресконференції Юлія Микитенко ще раз звернулася до Офісу президента із проханням відреагувати на її відкритий лист.
Що б Юлія Микитенко сказала Володимирові Зеленському при зустрічі, як змінилося її життя після вчинку батька та чи заважають її висловлювання військовій службі? Про все це вона розповіла в інтерв’ю для Радіо Свобода.
– Юліє, розкажіть про своє ставлення до вчинку, який зробив ваш батько.
– Як доньці, мені його важко прийняти, але як ветеранка, я його абсолютно розумію.
Буквально після мінських переговорів, оці рішення про відведення військ, відведення важкого озброєння, здача наших позицій – це так само на мене дуже сильно вплинуло. Просто хотілося кричати, рвати на собі волосся, дуже багато думок було негативних. Як ветеранка, я можу його зрозуміти.
– Як змінилося ваше життя?
– Якщо чесно, морально я ще не пропереживала і не прожила цю травму. Просто тому, що я не вважаю за потрібне, на даний момент, заглиблюватися у своє горе.
Якщо я не буду про це говорити, то про цей випадок забудуть. А я не хочу щоб про нього забули, тому що він це вчинив яскраво… буквально.
І я та людина, яка не має права дати цьому зникнути. Тому зараз я активно займаюся поширенням інформації про мого тата, шукаю будь-які можливості зняти про нього документальний фільм. Наразі на це кинула всі свої моральні сили.
У Києві прощалися із ветераном Миколою Микитенком (фоторепортаж)
– Реакція від суспільства дуже різна. Ви її спостерігаєте, які почуття вона у вас викликає? Є різні думки, що це і ПТСР, і вчинок, який не був помічений так, як люди собі уявляють.
– Меншість помітила і відреагувала на це, і правильно відреагувала.
Коментувати тих «дуже розумних» коментаторів, які розповідають про те, що «треба палити було владу», «треба було зброю направляти на владу», «не розумію цього вчинку?» Ясна річ, що дуже багато коментарів з цього приводу.
Єдине, що можу сказати, що цей вчинок гідний поваги, як би хто його не оцінював, засуджував чи не засуджував. Те, що він гідний поваги, – це факт. Вибачте, але не кожен здатен так померти. Є набагато легші способи піти з цього життя, аніж таким чином і з такими меседжами, які він в останні хвилини свого життя заявляв.
– Стосовно ПТСР: ви як людина, яка пройшла крізь військові дії на фронті, можете по собі відчувати, чи є проблема в суспільстві, чи є проблема у ветеранів, і чи може це бути причиною такого вчинку?
– Вочевидь, вона є. Тому що в ці роки набагато менше звертають уваги на потреби ветеранів, військовослужбовців.
І це навіть не мої якісь суб’єктивні думки, а це факти, в тому числі і скорочення війська, скорочення фінансування війська – це все дуже сильно відчувається. Відповідно вже політика «втомлених від війни», що війна – це вже щось далеке. Тобто це абсолютне непроговорення і, звісно, мене як ветеранку, моїх побратимів і посестер це дуже сильно зачіпає.
І, як я казала, можу зрозуміти його (батька – ред.) як ветеранка, тому що такі відчуття мають дуже багато ветеранів у нашій країні.
– Є таке явище, про яке теж заявляють психологи: романтизація такого вчинку, як самоспалення, дуже небезпечне тим, що люди можуть його почати наслідувати.
– Я жодним чином не спонукаю нікого взагалі ні повторювати вчинок мого батька, ні, тим паче, ніколи не підбурювала до якихось збройних повстань чи ще чогось. Жодним чином.
Я лише хочу, щоб його вчинок, по-перше – поважали, по-друге – не забули, і по-третє – зробили для себе якісь правильні висновки.
Коли людина себе в центрі столиці палить – вочевидь щось не так із нашим суспільством. Це намагання не тільки достукатися до влади, а ще й намагання достукатися до суспільства, яке в цьому інформаційному потоці абсолютно стало глухе, на жаль.
Тому ні, я жодним чином не закликаю і сама не збираюся цього робити, але поважаю вчинок свого батька.
– Щодо вашого життя як військової зараз. Для військових, в принципі, політичні висловлювання – табу, а вам зараз доводиться йти в таку відкриту опозицію.
– По-перше, я говорю від імені свого батька, якщо ви помітили. По-друге, я жодним чином не намагаюся підірвати довіру до влади. Я лише прошу про діалог. Прошу. Не вимагаю. Не підбурюю нікого до революційний дій.
Звісно, я дуже сильно про це думала і страждала певним чином, тому що, з одного боку, є моя служба, з іншого боку – є мій батько, який не менш для мене дорогий, ніж моя присяга. Я для себе прийняла позицію того, що я маю вшанувати його. Я буду говорити в межах того, наскільки мені це дозволяють мої моральні імперативи.
– Тиску не було на вас через це?
– Ні. Жодного тиску. І думаю, тут насправді немає сенсу взагалі чинити на мене будь-який тиск, тому що, знову ж таки – я не висловлюю жодних революційних неприйнятних речей.
На відео: Репортаж про перший набір дівчат до Київського військового ліцею імені Івана Богуна під керівництвом Юлії Микитенко
– Щодо реакції від Офісу президента. Ви вже зверталися із відкритим листом, висловлювали свої вимоги, і немає реакції майже два тижні. Чи вона вам потрібна ще досі, і якщо так, то в якій формі?
– У формі визнання того, що в суспільстві є проблеми і влада має якось йти на діалог. Це єдине, як я можу вимагати реагувати на дії свого тата.
– Чи зустрілись би ви із президентом Зеленським?
– Так. Однозначно.
– Що ви йому сказали б, якби він був перед вами?
– Як мінімум, я б сказала йому, щоб він почав нормальний діалог і зі мною, і з іншими ветеранами, щоб не було оцієї політики повного мовчання, глухого, щодо свого суспільства, яке обрало тебе президентом.
Зрештою, президент – це обрана людина, на яку покладає обов’язки суспільство. І коли суспільство не задоволене, воно має право вимагати якоїсь відповіді. Я теж є частиною цього суспільства.
Навіть не як військовослужбовець. Як ветеранка, як громадянка країни я хочу почути відповідь на питання, які турбують мене, турбують військовослужбовців і ветеранів.
– Чи можливий такий діалог із владою на сьогодні?
– Я вважаю, що все можливо. Залежить від бажання бачити чи не бачити проблеми в своєму суспільстві.
З офіційних структур на загибель Миколи Микитенка відреагувало поки що лише Міністерство у справах ветеранів. На сайті міністерства є публікація із співчуттями родині та побратимам.
«Обов’язок держави створити усі умови, щоб повернення ветеранів до цивільного життя було максимально доступним та ефективним. Україна не повинна втрачати воїнів ще й в мирному житті. Загибель ветерана потребує посиленої уваги з боку усіх відомчих структур щодо причин, які призвели до даної трагедії», – мовиться у повідомленні міністерства.
В Офісі президента наразі реакції не було. Радіо Свобода направило запит щодо того, чи варто очікувати на таку реакцію і чи можлива зустріч президента Володимира Зеленського із родиною Миколи Микитенка.
Як тільки до редакції надійде відповідь, Радіо Свобода її оприлюднить.
