Через сто років чекісти в Росії досі при владі 

Про те, як Росія зустріла століття Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК), – історик Микита Петров і куратор культурних програм товариства «Меморіал» Олександра Поліванова, правозахисник Сергій Шаров-Делоне.

​Олександра Поліванова: Увесь сенс існування чинного ФСБ, так само як і Путіна, – це просто утримання вертикалі влади, ось цієї держави, як вони її розуміють. І в цьому сенсі будь-який інструмент буде хорошим, якщо він працює на це утримання. Уся їхня ідеологія – це збереження сильної держави, причому не як певної конструкції, створеної для людей, а саме держави як вертикалі однієї або декількох осіб.

​Микита Петров: Частина суспільства справді звикла, щоб був великий начальник, щоб все було правильно влаштовано, щоб згори все пояснювали. Люди звикли отримувати сигнали. Чому сигнали охоронно-ретроградського характеру завжди засвоюються краще? Це продукт, який звикли засвоювати. А будь-які заклики до демократії, до правової держави, свободи сприймаються з певною підозрою: а що далі, а до чого це призведе? Люди не хочуть жити в ситуації, коли вони відповідають за свої вчинки, а не держава. 70-річна історія Радянського Союзу, на жаль, привчила людей до дуже поганих речей.

Сергій Шаров-Делоне: Це ті ж самі люди з тими ж самими мізками. Такі мізки взагалі властиві всім спецслужбам у світі. Усі спецслужби в світі – це люди, які багато в чому відчувають себе «білою кісткою», тому що вони в закритому режимі немов смикають за ниточки світ і спрямовують його так, як вважають за потрібне, або так, як їм вказує керівництво.

У демократичному суспільстві такі служби потрібні, але вони перебувають під дуже пильним контролем. У нас же, в радянській країні, ситуація була зовсім інша. Так, органи держбезпеки, починаючи з «Чека», перебували під контролем верхівки партії, але вони не були нікому підконтрольні, і ось це дуже суттєво. У будь-якому випадку, це внутрішні гри, а не ігри суспільства.

А ось наприкінці радянського устрою вони один раз вже прийшли до реальної влади – це було в момент приходу до влади Андропова. На короткий момент спецслужби опинилися просто взагалі ніким не контрольовані, тому що вони самі себе контролювали – голова КДБ став генеральним секретарем партії.

Чекізм – це така таємна внутрішня влада, яка маніпулює суспільством, смикаючи його за ниточки точковими репресіями, тиском, погрозами, підкупом (усі методи хороші). Структура дуже багато в чому пов’язана з людьми, які в ній перебувають, так, мабуть, туди і йдуть багато в чому люди саме з такими схильностями, з маніпулятивними настроями і з теорією змов, але там вони ще тільки набувають їх, виникає профдеформація. Ось набір всього цього плюс безконтрольність суспільства створює такого монстра, який починає просочувати все суспільство і відігравати в ньому роль ракової пухлини.

– А взагалі в історії Росії за останні 100 років був період, коли існував громадський контроль над органами КДБ, МДБ, ВНК, ФСБ? У 1991–1992 роках?

Микита Петров: Починаючи з 1991 року, коли працювала комісія Верховної Ради і займалася не тільки архівами КДБ, а й вивченням причин і наслідків серпня 1991 року. Це була досить серйозна ідея – проаналізувати участь органів КДБ в цьому путчі, роздати всім свої оцінки. До речі, було і масове звільнення високопоставлених співробітників КДБ, і дезінтеграція КДБ.

Безумовно, був і певний парламентський контроль. Але це досить швидко скінчилося… Сьогодні контроль за діяльністю органів ФСБ набагато менший, ніж контроль за діяльністю органів КДБ в брежнєвський час.

– А він взагалі існує, бодай якийсь?

Олександра Поліванова:: Микито, я з вами не погоджуся. Мені здається, в ті роки цей контроль був дуже обмежений, просто мізерний. Якась комісія контролювала частину діяльності КДБ або ФСК, але при цьому все одно все остаточно контролювали саме ФСК і ФСБ.

Микита Петров: Якщо ми подивимося, чим займалося Міністерство безпеки з 1991 по 1993 рік і ФСК з 1993 по 1994 рік, то побачимо, що таких неподобств, як безконтрольні арешти, знущання над людьми, проникнення в усі сфери життя… Так, правда, цього не було. Але вони цього не робили не тому, що ви їх контролювали.

Вони не робили цього самі через те, що, по-перше, були дезінтегровані, а по-друге, все-таки давайте не будемо забувати про те, що в січні 1994 року була і переатестація генералів органів ФСК.

Олександра Поліванова:: Ними самими.

Микита Петров: Ні, туди входили представники парламенту: вони і писали, і дивилися, і робили висновки, тобто контроль цей, безумовно, не був тотальним і всеосяжним. Ніхто, звичайно, не вдавався в основи агентурних розробок, але прокуратура тоді, до речі, отримала право контролю і агентурно-оперативної діяльності органів ФСБ.

Олександра Поліванова: Але не заднім числом.

Микита Петров: Прокуратура туди не лізла. Тільки ЦК КПРС міг запросити ті чи інші категорії справ, включаючи і справи щодо агентури, але це робилося вкрай рідко. Над ними був контрольний орган – ЦК КПРС. І він не тільки контролював, а й давав всі основні напрямки репресивної і каральної діяльності. КДБ – це був, перш за все, орган партії.

– Тобто все-таки за радянських часів контроль органів партії і держави над КДБ був вищим, ніж зараз над ФСБ?

Микита Петров: Безумовно!

– Зараз це система, яка контролює сама себе?

Микита Петров: Вона замкнута на президентові, перш за все.

– Або президент замкнутий на ній.

Микита Петров: Якщо за радянських часів голова КДБ вирішував зробити якусь доповідь про етапи діяльності своєї організації, то він обов’язково проходив узгодження на рівні секретаря ЦК або Політбюро. Ніякі постулати, ідеологічні кліше не потрапляли туди з волі спічрайтерів, вони потрапляли туди, апробовані в ЦК КПРС. Тоді там була усталена система поглядів.

А коли ми сьогодні говоримо про проникнення саме ось цього ідейного чекізму на сторінки доповіді… Чекізм – це не ідеологія, а система поглядів, ментальність, яка живе на рівні середнього та вищого оперативного складу цієї організації. І що з цим робити?

Олександра Поліванова: Спецслужби є скрізь. Напевно, психологія співробітника спецслужб у багатьох країнах споріднена з психологією наших чекістів, тому що у них така робота – всіх і в усьому підозрювати.

Спецслужби в Росії – це як певна основна конструкція, як безпека держави, яка була створена у 1917 році. Так і зараз. У нас президент якраз з цією самою ідеологією: найголовніше – це зберегти державу, навколо якась теорія змови. І тут питання – він реально вірить, що навкруги шпигуни, чи це тільки така ідіома, щоб маніпулювати? Я думаю, все ж частково…

Оригінал публікації – на сайті Російської редакції Радіо Свобода