«Без мене Україна не виграє цю війну» – подумав наприкінці літа 2014 року житель Білої Церкви Антон Бростовський. Не маючи військової освіти, але з «білим квитком» у кишені юнак, тим не менше, вирішив стати солдатом. У результаті, Бростовський став розвідником, виконував бойовій завдання у «сірій зоні» у районі Маріуполя і Широкиного. Повернувшись додому, змінив сучасну зброю на зброю давньоруських воїнів у рамках історичних реконструкцій. Слово – Антонові Бростовському.
– Спершу я знайшов навчальний центр – він був неофіційний, на базі одного з добровольчих підрозділів – зараз це вже повноцінна військова частина. З таких добровольців, як я, там формували роту, яка з часом мала висунутись у визначене місце і виконувати бойові завдання.
Це була покинута військова частина, на території якої добровольці зайняли один з корпусів для навчання новачків
Я потрапив у другу ротацію цього навчального центру, хоч наразі розумію, що «навчальний центр», то була гучна назва: це була покинута військова частина, на території якої, за домовленістю з місцевою владою, добровольці зайняли один із корпусів для навчання новачків.
– Яким чином ви потрапили під мобілізацію?
– Час, коли наша друга ротація закінчила підготовку у центрі, збігся з четвертою «хвилею» мобілізації, ми всі були мобілізовані й за домовленістю з однією з військових частин ми усі прибули до Новоград-Волинського.
– Тобто, ви були мобілізовані через військкомат, офіційно?
– Так, ми з побратимами були зареєстровані у військкоматі, пройшли медичну комісію, отримали військові квитки і ми стали бійцями 54-го окремого розвідувального батальйону. Якщо точно, то ми з побратимами були мобілізовані у січні 2015 року.
– Якщо не секрет, якою була географія вашого перебування на Донбасі?
– Південь Донеччини, район Маріуполя. Фактично ми там дислокувались та виконували завдання понад рік, без ротації до 2016 року. Ми туди заїхали у складі 54-го батальйону, там дві наші роти були переформатовані, стали частиною 131-го окремого розвідувального батальйону.
За батальйоном був закріплений район від Маріуполя і Широкиного (від моря) і до Гранітного. Оскільки ми виконували доволі специфічні завдання, то постійно районом пересувались, посилювали батальйони морської піхоти, котрі зайшли у Широкине після виведення звідти батальйонів «Азов» і «Донбас». Ми працювали з морпіхами влітку 2015 року.
– А на той бік (лінії розмежування) ходили?
– Так, одного разу ми вели розвідку на території, яку контролював противник. Але більшу частину завдань ми виконували у «сірій зоні»: на той час була певна відстань між нами і супротивником, була така собі «нічийна» земля, «сіра зона», там ми і відпрацьовували свої завдання.
– Коли у 2016 році ви повернулись додому, чи відчули певні проблеми?
– Для мене дуже важким став сам факт повернення додому. Я коли у короткострокові відпустки додому приїжджав, почувався некомфортно, розумів, що моя група на передовій, хлопці працюють, мене поруч із ними немає. Тож вдома я почувався некомфортно і намагався швидше повернутися до хлопців. Так у мене з’явився внутрішній страх перед поверненням додому.
Головне – щоб не було часу на дурні думки
Водночас, я себе до цього готував і вирішив: головне – щоб не було часу на дурні думки. І от я повернувся додому, здається, у середу, а вже у четвер був на роботі. Оформив документи, відкрив власну справу і працюю – виробляю різноманітні речі з дерева.
– І встигаєте тренуватись і брати участь у змаганнях клубів історичних реконструкцій…
– Так, наша команда має назву «Гюргів», це стародавня назва нашого міста Білої Церкви. Я створив команду чотири роки тому, у ній 12 спортсменів.
Маєте рацію, ми їздимо на різні змагання, «Гюргів» стала бронзовим призером України у змаганнях 10 на 10 бійців (спортсменів). Не виключаю, що цього року поїдемо на чемпіонат світу у складі збірної України.
