Спеціально для Крим.Реалії
Російська влада готується до чергового етапу агресії проти України. Кінцева мета залишається незмінною ‒ демонтаж або істотне ослаблення української державності. Для її досягнення Москва використовує не тільки війська, спецслужби та агентуру, але й «професійних українців» з Криму та сусідньої Росії. Їх завдання не тільки розповідати, що українці та росіяни це «один народ», але й пом'якшити наслідки кремлівської українофобії. Кримські колабораціоністи намагаються подолати «неприязнь до української мови», яку самі ж і насаджували.
Підконтрольна Кремлю влада півострова та проросійська організація «Українська громада Криму» анонсували створення газети та телепередачі «для популяризації української мови». Як сказала в коментарі ТАСС керівник «громади» Анастасія Гридчина, до анексії українська мова «насаджувалася» на півострові, у кримчан нібито виникло до неї негативне ставлення.
«Зламати неприязнь до української мови дуже важко. Ми зараз поступово намагаємося прищепити любов до неї, показати, що вона не нав'язується, що можна слухати та співати пісні, тому що вона дуже мелодійна, можна читати наш інтернет-ресурс «Переяславська Рада 2.0», який мовить і українською, і російською мовами. Ми бачимо інтерес, бачимо статистику на сайті: у нас друге народження української мови в Криму відбувається ‒ її починають любити, зберігати та оберігати», ‒ сказала Анастасія Гридчина.
Створення та функціонування псевдоукраїнських ЗМІ ‒ один з елементів кремлівського «потьомкінського села» міжнаціонального добробуту
«Переяславська Рада 2.0» ‒ пропагандистське видання, редактором якого є сама голова «української громади». Як відзначають експерти, створення та функціонування псевдоукраїнських ЗМІ ‒ один з елементів кремлівського «потьомкінського села» міжнаціонального добробуту. Перед міжнародними організаціями російська влада створює картину нібито дотримання права кримських українців отримувати інформацію рідною мовою.
Необхідність «торпедувати» європейську публіку подібними фейками ‒ тільки одна з причин того, чому росіянам потрібні як би українські медіа на півострові. Є й інші причини, які розпадаються на два умовні блоки: технічні та стратегічні.
Якщо говорити про технічну сторону питання, то тут все трохи банально. Так звані «Українська громада Криму», «національно-культурна автономія кримських татар», профільні підрозділи російського парламенту та уряду Криму, підконтрольний Кремлю муфтіят півострова та інші організації, задіяні на міжнаціональному полі, мають бути постійно забезпечені роботою. Російська влада створила їх явно не для того, щоб вони простоювали.
Серед цих структур намітився свого роду «розподіл праці». Голова «культурної автономії кримських татар» Ейваз Умеров на пару з депутатом Держдуми Росії з Криму Русланом Бальбеком «спеціалізуються» на хвалебних коментарях на адресу російської влади та критичних випадах проти політики Києва. Голова комітету російського парламенту Криму з міжнаціональних відносин Юрій Гемпель залучений до просування «російського Криму» серед маловідомих європейських громадських об'єднань.
Анастасія Гридчина виправдовує існування своєї організації активною участю в пропагандистських «перформансах». Вона веде сайт «Переяславська рада 2.0» і виступає у кремлівських ЗМІ, розповідаючи, як українці нібито підтримують російську анексію і навіть «масово їдуть» на півострів у пошуках кращого життя.
Як саме кримські колабораціоністи відпрацьовують своє матеріальне та соціальне становище ‒ лише частина загальної картини. Функціонування картонних національних організацій і пов'язаних з ними медіа є одним з елементів «гібридної війни» Кремля проти України. Самоізоляція політичного режиму, наповнення російської конституції агресивним змістом вказують на те, що Москва готується вивести протистояння з Україною на новий рівень.
Функціонування картонних національних організацій і пов'язаних з ними медіа є одним з елементів «гібридної війни» Кремля проти України
Зважаючи на дії та заяви президента Росії Володимира Путіна, у Кремлі розглядають два основні варіанти: отримання повного контролю над Україною (можливо, поглинання) або відсікання окремих регіонів частинами. Перший варіант можна провернути при реалізації Мінських угод за кремлівським сценарієм: вибори на непідконтрольній частині Донбасу без передачі Києву контролю над кордоном.
Якщо Кремль націлюється на відносно безкровне поглинання України, то йому доведеться вирішити два завдання. По-перше, постаратися переконати «нейтральну» частина українського суспільства (прихильників гасла «потрібно просто перестати стріляти») в тому, що російська влада нібито не має наміру обмежувати українців за етнічною ознакою. По-друге, потрібно буде якось пояснити власному населенню, чому вчорашні «бандерівці», «нацисти» та «майданники» раптово перестали бути джерелом проблем.
В обох випадках Кремлю доведеться наступити на горло власній пропаганді. Адже саме російська влада цілеспрямовано роками насаджували неприязнь до української мови та культури. Анастасія Гридчина, коментуючи російським журналістам перспективи створення ніби українських ЗМІ на півострові, зробила важливе застереження: «подолати неприязнь до української мови». Без цього вищеназвані завдання практично не можна вирішити.
Важлива деталь: «професійні українці» активізувалися не тільки у Криму, але й у сусідній Росії. Якийсь громадянин Богдан Безпалько, якого російські пропагандисти називають «одним з лідерів українців Росії», запропонував вписати в оновлену російську конституцію «право» регіонів України та Білорусі перейти під контроль Кремля.
Діяльність Анастасії Гридчиної, Богдана Безпалька та їхніх колег буде ефективною тільки за умови системних помилок з боку офіційного Києва на тлі явного потурання Заходу. Незважаючи на всі намагання кремлівської дипломатії, американці та європейці не визнають півострів російською територією. Але мають місце прорахунки української влади. Поки керівництво країни кидає в маси суперечливе гасло «какая разница», Москва послідовно заманює українців у чергову пропагандистську пастку.
Сергій Стельмах, кримський політоглядач (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
