Те, що Україна – не Росія, багато хто вже усвідомив... Як і не Білорусь. І коли хтось починає вдаватися до оповідей про «три братні східнослов’янські народи», варто лише проаналізувати, як в Росії, Білорусі та Україні проходять президентські вибори.
Народи-не брати
Це політичне дійство чудово демонструє, що менталітет «братніх народів» помітно різниться між собою. У Білорусі народ ладний протягом десятиліть терпіти одного правителя, позитивно сприймати його. Приблизно те саме маємо в Росії. І тут, і там результати президентських виборів передбачувані.
Зовсім іншу ситуацію маємо в Україні. За роки незалежності в нас часто змінювалися президенти. Лише один із них, Леонід Кучма, відбув два терміни. Всі інші – лише одну каденцію. Причому для двох із них, Леоніда Кравчука та Віктора Януковича, каденції були неповними.
Достатньо політику опинитися в кріслі президента України, як через певний час багато хто з тих, хто його підтримував, різко в ньому розчаровується. Такий ми народ… Принагідно можна згадати історію нашої Гетьманської держави, коли доволі часто змінювалися її очільники.
Добре це чи погано? Певно, і добре, і погано. Стабільність може вести до застою й деградації. Натомість невпинні переміни можуть стати причиною руїни. Але як би не було – не любить українець політичної стабільності. …На відміну від росіянина чи білоруса.
Не завжди передбачувані в Україні результати президентських виборів – знову ж таки на відміну від наших сусідів-«братів».
Український виборець хоче «нетипового президента»?
Не дуже передбачуваними є нинішні президентські вибори в Україні. Звісно, існують лідери передвиборних перегонів, у яких високий рейтинг. Вони мають шанси сісти у президентське крісло. Але хто буде переможцем – сказати з певністю не можемо. Багато що ще попереду. І можна чекати несподіванок. Власне, ці несподіванки вже почалися.
Певно, однією з рис теперішньої передвиборчої кампанії став запит на «нові обличчя». Ті особи, які не сходили з політичної арени за останні роки, виборцям добряче приїлися. Рівень довіри до них невисокий. Чимало виборців хоче «іншого президента», бажано такого, який не світився у великій політиці. Певно, ці виборці не дуже то й уявляють, яким має бути «їхній президент». Але це має бути нова фігура.
Можна зі скепсисом поставитися до такого підходу, в якому чимало політичної наївності. Але він є. І на нього зважають політтехнологи.
Запит на «нові обличчя» вже породив чимало цікавих моментів. Юлія Тимошенко, яку вважають лідером виборчих перегонів, різко змінила імідж. Кудись поділася її коса, до якої звик виборець. Натомість на агітаційних матеріалах вона зображена в окулярах, які надають її образу інтелігентності. Додайте до цього ще її «Новий курс». І ніби виходить: це не колишня, а «нова Юля». Словом, політтехнологи та іміджмейкери Тимошенко постаралися. Це не останній чинник того, що в неї високий рейтинг.
Партія «Свобода» висунула кандидатом у президенти не свого лідера Олега Тягнибока, а його заступника Руслана Кошулинського. Останнього підтримали й інші партії націоналістичного спрямування. Звісно, Кошулинський не новачок у політиці. Але на тлі звісних лідерів націоналістичних партій він може сприйматися як «нове обличчя».
Попитом на «нові обличчя» можна пояснити й відносно високий рейтинг Анатолія Гриценка. Він, як і Кошулинський, має чималий політичний стаж. Але і один, і другий не обіймали ключових посад, не так уже й багато світилися на політичній арені.
Сенсацією можна вважати появу на президентських перегонах Володимира Зеленського. Він то точно «нове обличчя». У великій політиці не був. Але зробив собі політичний імідж завдяки «95-му кварталу» й фільму «Слуга народу». Нині рейтинг його дуже високий. Деякі соціологічні служби ставлять його на друге місце за популярністю серед кандидатів у президенти.
Але високий рейтинг Зеленського – це не лише результат «аполітизації» виборця, недовіра його до чинних політиків. Це й також культивування поп-культури, яскравим репрезентантом якої є Зеленський. Власне, ця поп-культура спрямована на примітивізацію того самого виборця. Зеленського не лише розкручували олігархічні мас-медіа, а й підтримували політики, які вважали потрібним ходити на вистави «95-го кварталу». Тепер маємо те, що маємо. Можна скільки завгодно говорити про те, що Зеленський «клоун», «примітивний» і таке інше. Примітивний не він, примітивний його «аполітичний» виборець. Якби висунув свою кандидатуру в президенти Андрій Данилко, сиріч Вєрка Сердючка, він би теж, певно, мав чималенький рейтинг.
Своєрідною «альтернативою» Зеленського можна вважати Ігоря Смєшка, що теж має намір балотуватися в президенти. Він теж є «новим обличчям» – незважаючи на те, що за часів незалежності України займав важливі державні посади. На відміну від коміка Зеленського, цей кандидат у президенти є інтелектуалом. Справа не лише в тому, що він доктор технічних наук і достатньо поінформована людина. Те, що говорить Смєшко, відзначається чималою аналітикою. Зрештою, він справляє враження людини, яка здатна реалізовувати озвучені нею ідеї.
Інше питання, чи є в Україні запит на інтелектуалів? Пригадайте перші президентські вибори в нашій державі. Чи багато людей проголосувало за інтелектуала, академіка Ігоря Юхновського? Лише трохи більше півмільйона виборців, що становило 1,74 відсотка. Це і є своєрідний показник, який свідчить про запит на політиків-інтелектуалів. Не думаю, що цей показник зріс після 1991 року. Хоча хотілось би помилитись.
Загалом в обоймі кандидатів у президенти України побачимо, поряд зі «старими обличчями», чимало «нових». І перші, й другі часто будуть багато обіцяти, вдаючись до популістських заяв. Не без того, що організовуватимуть вони також різного роду шоу, аби розважити виборців. Залишається лише сподіватись, що останнім вистачить розуму не куплятися на такі дешеві речі.
Петро Кралюк, проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
