Після зустрічі з білоруським президентом Олександром Лукашенком український президент Петро Порошенко назвав колегу «великим другом українського народу». Це, звичайно, фраза дипломатичного характеру. Лукашенко – не тільки не друг українського народу. Він навіть білоруському народу не дуже великий друг. Єдина політична мета Лукашенка – утримання влади d колишній радянській республіці, де мало що змінилося після краху Радянського Союзу. Лукашенко з цим завданням успішно справляється ось уже 24 роки. Але – із допомогою з російського бюджету. І тому з кожним роком не тільки зміцнюється білоруський авторитарний режим, а й посилюється його залежність від Москви.
І тут, звичайно, виникає дуже просте запитання – навіщо Лукашенку взагалі потрібна Україна? Чому він влаштовує в Гомелі білорусько-український форум, приймає Порошенка, розсипається в люб'язностях? Як він узагалі все це може робити, якщо в Кремлі уважно спостерігають за кожним його кроком?
Диктатор торгує із Росією рідною матір'ю
Хтось скаже, що Лукашенко не так залежить від Москви, як здається. Хтось зауважить, що мова йде про економічний інтерес. І те, й інше буде правдою. Але ось тільки найважливіший експортний товар Білорусі – зовсім не трактори і не молоко. Лукашенко вже 24 роки торгує з росіянами білоруською незалежністю, щоразу отримуючи дотації за чергову відрізану скибу. Простіше кажучи, диктатор торгує із сусідом рідною матір'ю. І ця мати давно в коматозному стані, не можна зрозуміти, чи живе вона взагалі.
Простіше кажучи, диктатор торгує із сусідом рідною матір'ю. І ця мати давно в коматозному стані, не можна зрозуміти, чи живе вона взагалі
Для того, щоб створити видимість життя, Лукашенко і потребує демонстрації власної зовнішньополітичної самостійності – щоб потім урочисто від неї відмовлятися в обмін на черговий транш і починати думати про нову демонстрацію. Зараз уже мало хто пам'ятає, що Порошенко – аж ніяк не перший український президент, який відвідує Гомель. Свого часу сенсаційною стала зустріч у Гомелі президентів Лукашенка і Ющенка. Україну тоді називали «європейським адвокатом Білорусі», говорили, що рано чи пізно ця країна піде на Захід. Білорусь нікуди не пішла, однак у Кремлі розщедрилися. Не менш екстравагантною була дружба Лукашенка з Міхеїлом Саакашвілі, яка почалася якраз після нападу Росії на Грузію. Лідер демократичної Грузії розсипався в компліментах очільнику авторитарної Білорусі у прямому ефірі білоруського телебачення. У Москві були вражені – але заплатили. За зустріч із Порошенком у Гомелі теж, не сумніваюся, заплатять. Лукашенко, як досвідчений шулер, навчився продавати російським держимордам страх із приводу можливого дрейфу Білорусі «не в той бік». Білорусь нікуди від них не подінеться – але вони платять, щоб і відчуття такого не створювалося.
Білорусь потрібна Кремлю лише у комплекті
Читач скаже, що рано чи пізно Лукашенко дограється, його країну приєднають до Росії, його самого відправлять на пенсію, а сина Колю призначать постійним представником російського президента у Білоруському федеральному окрузі. Але цього не буде з однієї простої причини. Білорусь сама по собі не цікавить ані Кремль, ані самих росіян. Вона їм потрібна тільки у комплекті. У комплекті з Україною. Ось якби вдалося приєднати Україну – наступного ж дня з політичної карти світу зникла б і Білорусь. Можете в цьому навіть не сумніватися.
Але поки Україна відстоює свій суверенітет, поки вона бореться з російською агресією, поки вона йде не на Схід, а на Захід, ані Лукашенку, ані його режиму, ані існуванню самої Білорусі – причому на російські гроші – не загрожує практично нічого. І Лукашенко прекрасно про це знає. Досить просто порівняти дві його фотографії – у Москві 2003 року, коли він разом із Володимиром Путіним, Леонідом Кучмою та Нурсултаном Назарбаєвим підписував угоду про створення Євразійського економічного простору, і в Гомелі, із Петром Порошенком на форумі. У Москві він був похмурим, а в Гомелі він був щасливим.
Ось для чого йому потрібна Україна.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
