За 30 років після остаточного виведення радянських окупаційних військ з Афганістану політичні оцінки цієї війни знову змінюються в путінській Росії. Про війну все частіше говорять не як про злочин, не як про помилку радянського керівництва, не як про вторгнення до чужої держави, а як про захист національних інтересів, як про успіх у протистоянні з цивілізованим світом.
У день 30-річчя закінчення афганської війни президент Росії Володимир Путін надав звання героя Росії офіцеру Володимиру Ковтуну. Російська пропаганда стверджує, що головна заслуга офіцера – захоплення одного із зразків американського переносного зенітно-ракетного комплексу «Стінгер» і документації до нього. «Трофей став доказом втручання США у внутрішні справи Афганістану» – пояснюють пропагандисти. Те, що «Стінгер» був захоплений 1987 року, коли в Афганістані вже вісім років як господарювали радянські окупанти, а США допомагали повстанцям, які хотіли цих окупантів вигнати зі своєї землі, не роз’яснюється. Росіянин повинен пишатися цими злочинами радянських військових так, як і іншими діями Кремля, спрямованими проти вільних народів.
До радянських людей розуміння того, яким кошмаром була афганська війна, прийшло не відразу
До радянських людей розуміння того, яким кошмаром була афганська війна, прийшло не відразу – згадаймо про цькування академіка Андрія Сахарова, який із трибуни Кремля називав злочин злочином. Однак після краху комунізму мало у кого залишалися сумніви, що вторгнення до Афганістану було злочином радянського режиму, а радянські солдати, вимушені виконувати накази свого божевільного керівництва – жертви цієї війни, а не захисники інтересів Батьківщини. Тому що ніяких інтересів у СРСР в Афганістані не було, ніякої необхідності окупувати цю країну – теж. До військового перевороту, який привів до влади догматиків-марксистів, СРСР підтримував дружні стосунки і з королівським урядом Афганістану, і з першим президентом країни Мохаммедом Даудом. Афганці повстали саме проти дій комуністичного режиму. І Кремль не просто підтримав цей режим, він ще і втрутився у боротьбу його лідерів.
Від Януковича теж вимагали, щоб попросив ввести війська
Голова Революційної ради Хафізулла Амін, який запросив радянські війська в Афганістан, був розстріляний радянськими спецпризначенцями – і в СРСР ще довго пишалися цією операцією, хоча було зовсім незрозуміло, навіщо потрібно вбивати людину, яка залежала від військової підтримки Москви. Але Москва хотіла від Аміна тільки одного – щоб він покликав радянські війська, легітимізував їхню присутність. А далі вже можна було встановлювати в окупованій країні свій порядок. Правда, трохи нагадує ставлення Росії до іншого свого союзника – колишнього президента України Віктора Януковича? Адже від Януковича теж вимагали, щоб він схвалив призначення проросійського голови уряду Криму і попросив ввести російські війська в Україну. Але повертати Януковичу владу в Москві не збиралися. Він потрібен був у Ростові.
І ця раптова схожість пояснює зміну ставлення російських пропагандистів до безславної війни в Афганістані. Кремль виправдовує анексію Криму і війну на Донбасі практично тими самими виразами, в яких радянським людям пояснювали необхідність «допомогти» афганцям – «якби ми не поспішили, нас випередили б американці». Ось і про захоплення «Стінгера» вчасно згадали – як же без нього. А «ветерани» ганебної війни на Донбасі якраз у день 30-ї річниці виведення військ з Афганістану провели у московському «Президент-отелі» нараду за участю помічника Путіна Владислава Суркова. І говорили, зрозуміло, про продовження війни з Україною.
Це теж аж ніяк не збіг подій. Однак тим, кому хочеться проводити подібні паралелі, я хотів би нагадати ще й про те, що Радянський Союз – країна, яка напала на Афганістан – зникла через два роки після виведення радянських військ.
Агресивні країни іноді протягом цілих десятиліть не можуть зрозуміти, які рани вони завдають самі собі вторгненнями у чуже життя.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
