Ігор Безкаравайний не зараховує себе до військових, попри те, що потрапив до лав Збройних сил України 2014 року, коли там відчувався гострий брак кадрів. Служив у 93-й механізованій бригаді «Холодний Яр», виконував бойові завдання у 2014–2015 році у Донецькій області до поранення. Цього року Безкаравайний увійшов до складу збірної України, що братиме участь у міжнародних змаганнях для ветеранів. Щоправда, через коронавірус «Ігри нескорених» перенесли на 2021 рік.
– Я робив в армії те, що вмів і намагався робити це якісно: служив механіком-водієм й опановував техніку по ходу справи. Власне, такими, як я, «затикали» «дірки» на нашому військовому «тонучому кораблі», а ми з цим, у свою чергу, свідомо погоджувались.
Нині багато моїх побратимів стали військовими і служать у ЗСУ
Нині багато моїх побратимів стали військовими і служать у ЗСУ, я ж після серйозного поранення (вів колону, дорога була замінована, підірвався на БМП, на жаль, ногу лікарі не врятували) обрав інший шлях і «рубаюся» з «драконами» внутрішніми, з корупцією.
– Ви мали серйозне поранення, тим не менше, зайнялися спортом…
– Реабілітації як такої у мене не було: через півроку після поранення мені запропонували, разом з іншими хлопцями, ходити у тренажерний зал. Мені сподобалось, хоча до війни я спортом не займався. Після поранення ж спорт став необхідністю: для того, аби нормально почуватись у фізичному та психічному сенсі, організм вимагає навантажень.
– То для чого вам потрібен спорт?
– У фізичному плані спорт потрібен для компенсації тих ушкоджень, що маю, та для того, аби «спускати» у психічному плані негативну енергію, бо ж участь у воєнних діях залишає свій відбиток.
Мій досвід і досвід моїх побратимів доводить, що спорт є необхідною річчю, так само і фахівці вважають. Тим більше, що не варто лежати на дивані, страждати, треба повертатись до нормального життя, «впрягатись» у роботу, і це різними способами можна робити, включаючи спортивний.
