Українізація та інтернаціоналізм у СРСР. Парадокси 1940-50-х років

Утвердження в 1930-х роках у СРСР влади Йосипа Сталіна та його оточення супроводжувалося поступовим поверненням до російських імперських ідей. Відбувалася реабілітація діячів, які свого часу звеличувалися імперською Росією, відновлювалися певні імперські символи. Відповідно, відбувалося звеличення російського народу, говорилося про його особливу історичну місію.

У цьому контексті цілком закономірним стало згортання політики коренізації, зокрема українізації в Україні, масові репресії проти національних культурних діячів.

Вимушена українізація з русифікацією на додачу

Однак зовнішньополітичні інтереси радянського керівництва все ж потребували проведення певної підтримки культур неросійських народів – особливо тих, частини яких проживали за межами СРСР. Здійснювалася така підтримка під ідеологічним соусом так званого інтернаціоналізму. Мовляв, Радянський Союз ладний допомагати поневоленим буржуазією народам, у тому числі в плані культурному. Стосувалося це й українців, значна частина яких проживала за межами СРСР.

Під час Другої світової війни Радянський Союз здійснив анексію низки територій, у тому числі й тих, де проживали українці. Відповідно, тут відкривалися українські школи, різні українські культурні інституції. Щоправда, українізація на цих приєднаних теренах супроводжувалася русифікацією.

Так, виступаючи 12 червня 1953 року на пленумі Львівського обкому Компартії України, тодішній заступник голови Львівського облвиконкому Семен Стефаник, син видатного письменника Василя Стефаника, констатував наступне: «Викладання українською мовою у ВНЗ дійшло до «мінімуму», навіть ті викладачі, які знають дуже добре українську мову, викладають російською мовою».

Загалом же в Україні в ті часи зростала кількість російськомовних шкіл, вони краще забезпечувалися матеріально. Збільшувалася кількість навчальних годин на російську мову й літературу в україномовних школах. Натомість у російськомовних школах України учні, за їхнім бажанням й бажанням батьків, могли бути звільнені від вивчення української мови. Зокрема, такий порядок був закріплений постановою Верховної Ради УРСР від 17 квітня 1959 року «Про зміцнення зв’язку школи із життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР».

За що ми любимо Богдана?

Поряд із такою повзучою русифікацією творилися потрібні для радянської влади ідеологеми. Зокрема, такою стала «інтернаціоналістична» ідеологема про віковічне прагнення українського народу возз’єднатися з братнім російським народом. Відбувалася міфологізація постаті Богдана Хмельницького та Переяславської ради.

Принагідно варто наголосити, що в 1920-30-х роках Богдан Хмельницький у радянській історичній літературі характеризувався переважно негативно. Так, у 59-му томі «Великої радянської енциклопедії», яка побачила світ у 1935 році, він трактувався як «зрадник і запеклий ворог українського селянства», представник «верхівки української феодально-козацької старшини, яка бажала зрівнятися з феодалами Польщі».

Негативно характеризувалася й Переяславська рада, котра подавалася як «союз українських феодалів із російськими», що юридично оформив «початок колоніального панування Росії над Україною».

Однак наприкінці 1930-х років такі характеристики почали змінюватися. Радянський Союз готувався до війни з Польщею. А особу Богдана Хмельницького можна було використати в антипольській пропаганді.

Навесні 1939 року в престижному московському Малому театрі була поставлена п’єса Олександра Корнійчука «Богдан Хмельницький», де головний герой представлявся як видатний політичний діяч і полководець, що боровся проти польських панів. Твір отримав схвалення. П’єсу поставили майже в усіх театрах радянської України. У 1939–1940 роках вона йшла у приєднаному до радянської України Львові у виконанні артистів Житомирського драматичного театру.

У квітні 1941 року вийшов фільм Ігоря Савченка «Богдан Хмельницький», сценарій якого написав Олександр Корнійчук. Цей фільм, який мав виражені антипольські моменти, йшов на екранах Львова, Вільна, Білостоку, інших міст, що донедавна належали Польщі, а тепер ввійшли до складу СРСР.

Звісно, і в п’єсі, й фільмі проводилася ідея єдності українців та росіян і, відповідно, позитивно трактувалося приєднання України до Росії. Хоча в тогочасній радянській історичній літературі Переяславська рада не трактувалася позитивно. Переважно її представляли як «менше зло» – у порівнянні з перебуванням українських земель у складі Речі Посполитої.

У розпал німецько-радянської війни, 11 жовтня 1943 року, в газеті «Правда», головному компартійному офіціозі, був опублікований указ про заснування ордена Богдана Хмельницького. Причому прізвище гетьмана подане українською мовою.

А в газетній передовиці говорилось таке: «Свято шанує український народ ім’я Богдана Хмельницького, його любить і російський народ, його знають і вимовляють із велетенською повагою і любов’ю усі народи Радянського Союзу, тому що з ним нерозривно пов’язане історичне возз’єднання українського й російського народів…».

Передовиця в «Правді» зробила свою справу. Якщо раніше в радянській історіографії Переяславська рада трактувалася як приєднання українських земель до Росії, то тепер це іменувалося «возз’єднанням». Водночас Богдан Хмельницький став одним з чільних героїв радянської історіографії.

Уже після смерті Сталіна, в 1954 році в Радянському Союзі була проведена широкомасштабна кампанія святкування 300-ліття Переяславської ради. Тоді відбувалися різноманітні урочистості. Цього ж року обласний центр Кам’янець-Подільської області Проскурів був перейменований на місто Хмельницький, а область почала іменуватися Хмельницькою. Масово виходили наукові, науково-популярні й художні твори, в яких прославлялося українське козацтво, Богдан Хмельницький та Переяславська рада. У низці міст були споруджені пам'ятники українському гетьману.

У 1954 році усі кінотеатри України й пересувні кіноустановки демонстрували згадуваний фільм «Богдан Хмельницький». Тоді ж в оперних театрах республіки йшла опера під такою ж назвою, яка була створена Костем Данкевичем на лібрето, написане Олександром Корнійчуком та його дружиною Вандою Василевською.

Однак, попри пропагування ідеї «возз’єднання» України й Росії, всі ці заходи до річниці Переяславської ради заповнили важливу нішу в підвалинах національної пам’яті українців. Вони героїзували козацьке минуле, возвеличували боротьбу українців проти іноземного поневолення.

Тема козацтва аж до початку 1970-х років набуває поширення в українській радянській історіографії, художній літературі. А «козацька ідея» стала важливим чинником формування української національної ідентичності.

Отаким парадоксальним чином нав’язуваний радянською пропагандою інтернаціоналізм трансформувався в «націоналізм», своєрідну ідейну українізацію.

Тобто можемо констатувати, що в 1940–50-х роках у радянській Україні здійснювалася політика русифікації. Але в деяких моментах комуністичні очільники змушені були вдаватися й до українізації. Навіть сприяли формуванню української ідентичності – щоправда, під виглядом інтернаціоналізму.

Петро Кралюк, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода