Події листопада 2018 року в Керченській протоці знову стали для керівництва України несподіванкою. Хоча розрахувати кроки Росії після окупації і анексії Криму було не так уже й складно.
Зрозуміло було, що РФ спробує заблокувати Україну в Азовському морі (а після зведення Кримського мосту це стало неминучим), ясно, що тепер РФ буде намагатися заблокувати й північно-західну частину Чорного моря (Одеса, Миколаїв, Очаків, Херсон). Не треба бути глибоким аналітиком, щоб побачити, що відсутність українських Військово-морських сил (формально вони існують, але практично без серйозного корабельного складу) веде до катастрофічних геополітичних наслідків, коли Україну буде відрізано від моря, перетворено на провінційну державку з мінімальною геополітичною вагою, та й власний південь утримати стане дуже важко. Понад 20 років вища влада ставилася до ВМСУ як до валізи без ручки: нести незручно, а кинути шкода. Тому нові кораблі майже не будувалися, мовляв, дорого. Але відсутність флоту коштує набагато дорожче. Як кажуть британці: «Флот існує, тому багато чого не сталося». Мається на увазі поганого…
Треба усвідомити просту істину: не буде потужного військового флоту – не буде в Україні моря, а відтак не буде й півдня
Владі й суспільству треба усвідомити просту істину: не буде потужного військового флоту – не буде в Україні моря, а відтак не буде й півдня. А власне море (яке в давнину звали Руське, або за сучасною термінологією, як уточнював академік Михайло Грушевський, Українське) – то великий дарунок долі, бонус від історії. Країни без виходу до моря відчувають цю нестачу в економічному, логістичному і геополітичному розвитку.
Чи відбудуться зміни в мисленні української еліти і суспільства, чи прийде розуміння того, що Україна є великою державою, а українці – морською нацією?
Події в Керченській протоці дали ще й деякі інші уроки. В окупованому Криму чимало кримчан продемонстрували солідарність із українськими військовополоненими моряками. Звісно, форми солідарності були різні, більше пасивні, менше – активні. Але якщо до проукраїнської позиції кримських татар громадськість уже звикла, то, як зазначив кримськотатарський журналіст Осман Пашаєв, його здивувала масова участь у підтримці українських військових кримчан зі слов’янськими прізвищами. Адже люди ризикували в умовах, де найменший вияв симпатії до України сприймається як злочин, а проукраїнськість вимагає громадянської мужності. Виявилося, що незважаючи на міфи про тотальну проросійськість Криму, для багатьох кримчан Україна дотепер залишається своєю країною, а українські матроси і офіцери – своїми хлопцями. Деякі експерти вважають, що російська влада саме тому швидко вивезла українських бранців з Криму до Москви, щоб не провокувати на півострові настрої співчуття до них.
Але проросійські настрої в Криму справді сильні. Це пояснюється не лише історичними, етнографічними, культурними і політичними обставинами, а величезною мірою й багаторічною ідейно-пропагандистською яловістю Української держави в Криму. І хіба тільки в Криму?
Сила і безсилля пропаганди
Вся преса Севастополя поділялася на патологічно антиукраїнську, гостро антиукраїнську і помірковано антиукраїнську
Зараз у Києві визнають, що деякі регіони України були від 1991 року практично віддані на поталу російському пропагандистському зомбуванню. Передусім це стосується Криму. Наприклад, у Севастополі, місті з населенням у 370 тисяч людей, видавалося і безкоштовно поширювалося два десятки проросійських пропагандистських газет. Вся преса Севастополя поділялася (за винятком друкованого органу ВМСУ газети «Флот України» і журналу «Морська держава») на патологічно антиукраїнську, гостро антиукраїнську і помірковано антиукраїнську.
Приміром, місцева газета «Русский Севастополь» у лютому 2006 року в №1 писала: «Встановлення Україною свого правління над Кримом і Севастополем є в першому випадку прихованою, в другому – цілком відвертою анексією… Росія у зв’язку з волевиявленням населення Криму і Севастополя повинна здійснити відновлення свого суверенітету на даних територіях». Хіба це не заклик до порушення територіальної цілісності України? Проте жодної реакції з боку СБУ, МВС, прокуратури на місці не було. А столичний Київ узагалі волів цього всього не помічати…
Севастопольська газета «РОС», №14, липень 2007 року, стаття Д. Стрелецького: «Після 1991 року багато севастопольців переконані, що живуть в умовах окупації». Всі ці газети видавалися в період каденції великого вербального патріота пана Ющенка… Але його президенство стало золотим віком для антиукраїнської преси в Криму.
Газета «Русичи», №10, травень-червень 2006 року, стаття «Війну між Україною і Росією почнуть в 20…році?» Там сказано: «Саме війна (а не словесні сутички між Москвою і Києвом) є кінцевою метою всього Великого антиросійського проекту, що реалізовує Захід на Україні. Саме заради того, аби знищити одну частину росіян руками іншої, створювався і турботливо вирощувався потворний етнічний мутант – «український народ». Ясна річ, тут також ніякої реакції офіційних органів України не було. Але газета не зупиняється на загальних гаслах і дає чіткі вказівки щодо мети: «Україна стає частиною Росії. Це можливо тільки у випадку згуртування навколо цієї мети всіх росіян, усіх людей здорового глузду в Україні, їх активної участі в політичному житті… Виходьте на вулиці. Влаштовуйте акції громадянської непокори злочинному режиму…»
Таких цитат можна навести сотні. Що принципово нового може додати нинішня пропаганда окупантів до тієї антиукраїнської вакханалії, що буяла в українському Криму за Кравчука, Кучми, Ющенка, не кажучи вже про Януковича? В цьому полягає своєрідний пропагандистський парадокс нинішнього Криму.
А деякі політичні діячі України виступили де-факто співучасниками російської пропаганди. Пам’ятаю, як були геть деморалізовані офіцери ВМСУ в Севастополі, коли чільний представник режиму Кучми Володимир Литвин, перебуваючи в Москві, заявив: «Безпеку України на Чорному морі може гарантувати Чорноморський флот Російської Федерації».
Ментальні зміни в Криму
Участь багатьох кримчан у збиранні коштів, одягу, медикаментів і харчів для полонених українців, коли люди ризикували під відеокамерами ФСБ, засвідчує певний ментальний дрейф у Криму. Окупаційна влада тримається на насильстві й брехні, меншою мірою на фінансових подачках. І ще на невиразній політиці материкової України, якій поки що немає чим похвалитися перед співвітчизниками в Криму. Чим Україна могла б їм допомогти? Чим посприяти позитивним ментальним процесам у Криму, де люди втомлюються боятися? Насамперед тим, що материкова Україна повинна стати прогресивною державою з жорстко обмеженою корупцією і мінімальною бюрократією, де внутрішній ворог є ізольованим, а не процвітає на верхніх поверхах влади. А головне, де небезпеку промосковського реваншу зведено нанівець…
Але нинішня вакханалія промосковських пропагандистських ЗМІ на материковій Україні дає підстави стверджувати, що висновків із трагічної долі Криму і Донбасу не зроблено.
P.S. Всі антиукраїнські видання в Криму до 2014 року функціонували з дозволу Міністерства юстиції України, маючи відповідні ліцензії, друкуючись у типографії Чорноморського флоту Росії.
Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
