Живу надією на повернення до Криму ‒ Недім Халілов

Кримськотатарський активіст Недім Халілов був виселений російською владою з Криму до Узбекистану. Про те, як і чому це сталося, та про свою боротьбу за право повернення на історичну батьківщину активіст розповів в інтерв'ю Крим.Реалії.

‒ Недіме, нагадайте нашим читачам, за що вас російська влада вислала з Криму?

‒ Формально я висланий із Криму за порушення правил перебування іноземних громадян на території Росії постановою Залізничного районного суду у справі 5а-2374/2016 року від 7 листопада. Нагадаю, що в мене не було ні українського паспорта, ні російського. Весь цей час (із 1986 року) у Криму я жив із паспортом СРСР.

‒ Після цієї постанови вас одразу ж вислали з Криму?

‒ Того ж дня мене перемістили автотранспортом до фільтраційного табору, тобто центру тимчасового тримання іноземних громадян Краснодарського краю в селищі Вардані. І вже вранці 8 листопада 2016 року я став підопічним цього фільтраційного табору.

‒ Ви якось намагалися противитися цьому?

‒ Звичайно. Після безуспішних спроб довести своє право жити на історичній батьківщині, я оголосив голодування з 21 листопада 2016 року. З 29 грудня 2016 року, через закриття табору в селищі Вардані, мене перемістили в нове місце ЦТТІГ у селі Новоукраїнське Краснодарського краю, де я продовжив голодування.

‒ Російська влада якось реагувала на ваше голодування?

‒ Після телефонних умовлянь помічника віце-прем'єра Руслана Бальбека я припинив голодування з 3 січня 2017 року. Це сталося після подання мною заяви з умовами закінчення голодування, після вирішення моїх питань і встановленню мені статусу «особа без громадянства» з подальшим переміщенням до Криму. Помічник віце-прем'єра наполягав на тому, що заходи будуть вжиті тільки після того, як я припиню голодування. Але мої питання так і не були вирішені.

‒ Як ви відреагували на такий обман?

‒ Було дуже неприємно, готувався до повернення в Крим і був деякий час розгублений. З 23 червня до 22 серпня 2017 року я перебував у ЦТТІГ Ставропольського краю в місті Георгіївську, після чого був переміщений назад до ЦТТІГ у селі Новоукраїнське Краснодарського краю. Тут у мене стався гіпертонічний криз (артеріальний тиск досяг 260-150 мм рт ст). Завдяки вчасним діям медперсоналу вдалося уникнути інсульту та інфаркту.

‒ Як ви опинилися в Узбекистані?

‒ 15 травня 2018 року, без завчасного попередження, мене авіатранспортом перемістили в Ташкент. Відтоді я перебуваю тут у Ташкенті, без документів, без засобів до існування, без певного місця проживання.

‒ Чи продовжуєте боротися?

‒ Боротьба за повернення відбувається через судові інстанції, які чітко орієнтовані, щоб не допустити мого документування та виїзду за межі Узбекистану. Доводиться також вирішувати проблеми щоденні: дах над головою, їжа, медикаменти, одяг.

‒ В Узбекистані відчуваєте вплив Москви у вашій справі?

‒ «Рука Москви» у моїй справі ‒ це очевидний факт. Я абсолютно не потрібний Республіці Узбекистан, але виконується негласне доручення ФСБ (про це мені неофіційно повідомили). За цим дорученням мене заборонено випускати за межі Узбекистану під будь-яким приводом. Адже відповідно до мотивувальної частини рішення апеляційного суду Криму від 8 листопада 2016 року за моєю апеляцією, яку я встиг подати після закінчення суду першої інстанції, але не був присутній на засіданні, бо вже був переміщений до Краснодарського краю, я становлю загрозу національній безпеці Російської Федерації.

‒ Чому вас відіслали саме до Узбекистану?

‒ Перебуваючи на території Криму з листопада 1986 року, за наказом своїх, нині покійних батьків, мною були здійснені спроби облаштування. У 1991 році створив власне будівельне підприємство, почав будівництво свого житла. За збігом обставин я все це втратив.

У березні 2000 року я прибув до Узбекистану. У листопаді 2001 року, оформивши паспорт громадянина Республіки Узбекистан, виїхав до Криму для вирішення своїх особистих питань репатріації на батьківщину й повернення свого майна. Паспорт, отриманий в ОВІР МВС Республіки Узбекистан, при від'їзді в Україну, мною був зареєстрований за адресою в Сімферополі в січні 2002 року.

Прибувши до Криму, я розпочав процедуру повернення свого майна. Із закінченням дії паспорта в грудні 2004 року, в надії отримати сприяння та захист Республіки Узбекистан, я оформив новий паспорт громадянина Узбекистану в посольстві (консульський відділ) Республіки Узбекистан у Києві з терміном дії до грудня 2009 року. Тобто, я отримав статус мігранта, який виїхав із місць депортації батьків на свою національну батьківщину, в Крим. Захист своїх прав, інтересів, свобод, передбачений законодавством я не отримав від Республіки Узбекистан.

Після закінчення терміну дії узбецького паспорта (з грудня 2009 року), я навмисне не продовжив дію паспорта, не звертався до посольства Узбекистана в Києві з проханням продовжити цей консульський облік, маючи на меті отримати статус «особа без громадянства».

При українській владі в Криму я спокійно жив, працював, але з приходом Росії «у зв'язку з порушенням реєстрації» я був висланий із Криму, а потім і з території РФ.

‒ Зараз ви себе бачите в якому статусі?

‒ 19 січня 2018 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН ухвалили резолюцію до Глобального Договору міграції, якою визначені політичні зобов'язання для усіх учасників Асамблеї ООН в частині сприяння мігрантам. Перебуваючи на території Кримського півострова з вересня 1986 року, я, кримтатар (кримський татарин ‒ КР), Халілов Недім отримав статус мігранта з січня 2002 року, зареєструвавши свою присутність у консульстві на території посольства Республіки Узбекистан в Києві.

Таким чином, я, кримтатар, Халілов Недім з 2002 року дотепер є мігрантом, який мігрував на свою національну територію, в Крим. Із покладанням політичних зобов'язань на всі країни ООН я маю право вимагати від країн, зокрема й від України, сприяння своїй міграції на свою національну територію, в Крим. Російська влада, яка перемістила мене з території Криму як мігранта, який прибув на територію своєї національної батьківщини в Крим, не отримала жодних попереджень із боку офіційної України про порушення прав Халілова Недіма Абдулаєвича. Кримські татари, відповідно до Угоди країн СНД «Із питань відновлення прав депортованих осіб, національних меншин і народів» перебувають під захистом законів України, вона є стороною, яка приймає, за цією Угодою.

Я отримаю статус громадянина України в разі, якщо будуть враховуватися мої права. З 1986 року я відношу себе до учасників Національного руху кримських татар і вважаю, що зміни, які відбулися сьогодні в Україні, дозволяють українському суспільству зробити крок назустріч кримським татарам.

‒ Чого домагаєтеся зараз?

‒ Живу надією на повернення на батьківщину, в Крим. Зважаючи на вищевикладене, враховуючи політичні зобов'язання, покладені на всі країни ООН, а також на Україну Глобальним Договором з міграції, домагаюся вживання достатніх заходів для мого переміщення на територію України. Також домагаюся вживання достатніх заходів для скасування судового рішення Російської Федерації про моє вигнання за межі Криму. Прошу Генеральну прокуратуру України оголосити протест щодо незаконних дій Російської Федерації, що порушують право мігранта, кримського татарина Халілова Недіма Абдулаєвича.