Мирослав Дочинець: треба частіше струшувати з себе історичний попіл

Угорщина – Мирослав Дочинець, лауреат премії Тараса Шевченка в галузі літератури за 2014 рік, цими днями мав низку творчих зустрічей із читачами в Угорщині, Словенії й Італії. У Будапешті відомий український письменник дав інтерв’ю для Радіо Свобода.

– В українських мас-медіа зараз активно дискутують на тему так званого закарпатського сепаратизму. Водночас мало хто говорить про те, що, починаючи з 1997 року, через відносно невеликі часові проміжки з’явилися аж три лауреати Шевченківської премії з Закарпаття – Петро Скунць, Петро Мідянка і ви. Як це можна пояснити, виходячи з вашого творчого досвіду?

– Це не треба пояснювати. Особисто я того «сепаратизму» не бачу в його політичній потузі. Багато емоцій ідуть із Києва, і з іншого боку – з Угорщини. Можливо, хтось хоче це підігріти і має для цього якісь механізми – не без того. Адже Закарпаття – прикордонна область, до того ж вельми спеціфична в історичному плані. Але молодь не приймає цього, особливо здорова інтелектуальна проєвропейська гілка населення краю.

– Навіть у Мукачеві, де ви мешкаєте все життя?

– Навіть у Мукачеві, і взагалі – ніде. Можливо, є десь уламки певних рухів, наприклад, русинства з політичним забарвленням, але, власне кажучи, усе це несерйозно, як на мене. Тому що це не організована сила, навіть не освічені чи інтелектуальні люди. Радше, йдеться про нечисленних маргіналів із містечковим образом мислення, які не впливають на поточні процеси в області.

– А коли ми подивимося у заданій площині на сьогоднішній стан двосторонніх відносин між офіційними Будапештом і Києвом?

– Щодо тертя між Україною та Угорщиною, це відбувається на рівні певних відомств чи міністерств. Мені здається, що насправді йдуть політичні торги як із Заходом, так і з Росією, якщо говорити про Угорщину. Ми, закарпатці, потрапляємо на них як розмінна монета, бо стоїмо між двома світами. Але в Закарпатті на побутовому чи суспільному рівні серед людей, серед інтелігенції тертя нема. Принаймні, я цього не бачу. Мене це не насторожує. Я би відчув це як письменник, бо це людина, яка відчуває суспільні процеси багатьма фібрами душі. З іншого боку, спостерігається трохи підвищена емоційна напруга, обмін офіційними заявами, що лунають час від часу. Добре би дослідити, звідки воно все йде. Єдине, що можна стверджувати, що воно не народжене у нас.

– Коли закарпатський письменник із периферії отримує найпрестижнішу для нього національну премію Тараса Шевченка в Києві, якими критеріями українського культурного вибору при цьому послуговується комітет під час оцінки творів автора?

– Це надзвичайно відповідальний процес, адже оцінки виносяться шляхом таємного голосування. У моєму випадку до уваги навіть брали таку річ, як карпатику, дух Карпат у загальноукраїнському контексті. Це – прихована древньоукраїнська енергетика, яка нікуди не щезає, вона – невмируща. Навіть поважні науковці вже визнали на рівні археогенетики, що саме звідси пішло слов’янство, руська культура, тут їхні коріння заглиблені. Тому ця архаїчна мова, якою розмовляли ще київські князі, ці приховані скарби, по яких ми ходимо, але дотепер ще не відкрили, – вони, без сумніву, є загальноукраїнськими. У своїх творах я, хоча і дозовано, намагаюся вживати цю давню мову. Нею писав Григорій Сковорода. Причому архаїка у нас збереглася до цього часу – не в Києві чи Полтаві, і навіть не у Львові, де вона розмита полонізмами і впливом російської мови, – вона у нас збереглася тому, що населення краю було законсервоване горами, у нас інші культури поруч, інші мовні групи. Всі вони розвивалися і збереглися упродовж тисячі років. Можливо, популярність моїх книжок тим і пояснюється, що вони несуть енергетику цієї генетично впізнаваної мови предків. Я намагаюся піднімати ці давні пласти, бо вони потрібні не в Закарпатті, а в тих регіонах, де українськість дуже розмита.

– Українці з кожним роком довідуються про нові сторінки національної історії, часто у трагічному забарвленні і з досвідом численних невдач. Чи існує український рецепт успішної нації? На вашу думку, у чому саме потрібно розставляти ціннісні пріоритети? В економіці, культурі?

– Нам треба частіше струшувати з себе історичний попіл, а не посипати ним собі голову. Ми плачемо чи голосимо у народних піснях, постійно займаємося самобичуванням, зойкуємо, мовляв, які ми нещасні. Так насправді є. Про це пишуть українські класики – Тарас Шевченко, Василь Стефаник… Це якоюсь мірою наша ментальність, ментальна темнота і гіркота, яку ми глибоко носимо в собі. І це підігрівали наші вороги. Історично ми це концентрували свідомо чи підсвідомо в собі, і в цьому наше серце десь підірвано. Треба відпускати це від себе, подібно до європейських народів. Вони пройшли не менш важкий шлях, поклали чимало жертв, поки прийшли до цивілізаційних, мудрих, демократичних речей. Світ нас, українців, уже прийняв. Не тільки тому, що ми танцювали на Майдані. Він прийняв нашу внутрішню свободу, гідність, доброту, миролюбність і готовність ці цінності приймати і захищати. Зараз настав час демонструвати інші цінності – виробляти новий продукт, як економічно-промисловий, так і духовно-культурницький. Це почалося. Я знаю, відчуваю, бо їжджу по Україні. Ми цю нішу заповнюємо, витискаємо російську попсу у всіх сферах, хоча це не легко, – з кіно, літератури, телебачення. Ситуація міняється не те що кожного року – буквально щомісяця. Вакуум заповнюється. Особливо молодь потребує українського культурницького продукту. Росте вага українського слова не як розвага, воно стає предметом національної гордості і навіть потужною зброєю.

– Як за межами України приймають українське літературне слово?

– Я цим, зокрема, тут і займаюся. З’явилися переклади моїх книжок угорською та кількома іншими мовами Європи і світу. Наше слово і духовні речі цікаві світові. Це відбувається вже давно. Дуже допомагають наші українські осередки. Я мав творчий вечір у Будапешті, у столиці Словенії Любляні, у Трієсті в Італії. Запрошують мене тамтешні українці зі своєї доброї волі, не через офіційні структури або чиновників, як це формально робилося за радянських часів. До речі, я виступаю там уже не вперше. Наша книга там дуже потрібна. Вона, сказати б, ностальгійно очікувана. Їду туди не як гастролер, а маю бажання спілкуватися з людьми. А на ці вечори приходять і журналісти угорські, словенські чи італійські. Трапляються і видавці. Тобто відбуваються якісь обопільні процеси взаємного культурницького пошуку. Таким чином мої книжки перекладені на 12 мов. І це відбувається тільки так, бо хто ж прийде до тебе в Мукачево з Празького університету чи з Рима, Швейцарії чи Стокгольма, адже і звідти мене запрошували. А тепер отримав запрошення до Латвії. З’явилася в перекладі моя книжка у Болгарії. Тішить те, що українські письменники присутні у Європі. Нас бачать, і відчувається, що ми потрібні.