Доступність посилання

ТОП новини

«На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!». Росія та Крим: про утиски національних культур


Спеціально для Крим.Реалії

Якось ще в перші роки вже нового століття мені в Сімферополь зателефонували колеги з Москви. Вони просили порадити тему про Крим, яка була б і цікава, і корисна. Я саме тоді захоплювався темою національних культур у Криму і порадив їм подивитися, як працює в суспільстві якщо не сприяння, то хоча б ліберальне ставлення держави до розвитку національних громад і національних культур в Україні. А період із 90-х років і весь початок двохтисячних фахівці вже називали «етноконфесійним ренесансом у Криму», і термін цей уже увійшов у науковий обіг (див. Збірки «Етнографія Криму ХХ і ХХI століть та сучасні етнокультурні процеси. Матеріали і дослідження», Сімферополь, 2012 року).

Досить сказати, що в Криму тоді з різним ступенем активності та успішності працювали понад 20 національно-культурних товариств, а в ефірі місцевої ДТРК «Крим» мовили 7 національних редакцій рідними мовами. Але, незважаючи на мої переконання, я відчув, що на іншому кінці дроту співрозмовники якось охололи до цієї ідеї, ходили кудись радитись, і врешті решт відповіли: «Ні, нам це не цікаво!».

Факт, проте, показовий. Вирвавшись у 90-х з-під керівництва Москви, Крим зміг відчути свободу культур і увійти в епоху кримського мультикультуралізму.

Державна мова: одна чи двадцять одна?

Вчені етнографи давно відзначають відомий дуалізм і невизначеність у ставленні російських політиків до національних культур. Наприклад, доктор історичних наук, головний науковий співробітник Інституту етнології та антропології РАН Олена Філіппова зазначає, що «тема «розвитку національних культур» завжди присутня у промовах і документах вищих посадових осіб. Але секрет якраз криється в нюансах і додаткових уточненнях. Наприклад, у посланні Федеральним зборам президента Бориса Єльцина у 1994 році говорилося про те, що «Цілісність держави значною мірою базується на підтримці єдності громадянського суспільства та збереженні різноманіття його етнічних компонентів... Загалом політика міжнаціональної злагоди має посісти одне з провідних місць у державній стратегії розвитку Російської Федерації».

Однак і перший, і другий президентський терміни Володимира Путіна характеризує крен у бік деетнізації політики та просування громадянського розуміння нації. Уже в Посланні-2000 він говорить: «І не потрібно спеціально шукати національну ідею... Це «цінності, які згуртовують і дозволяють називати нас єдиним народом». У посланні-2003: «Єдність Росії скріплюють притаманний нашому народові патріотизм, культурні традиції, спільна історична пам'ять». У посланні-2005: «Росія була, є і буде найбільшою європейською нацією». Тема федеративних відносин практично сходить нанівець.

У 2012 році напередодні повернення в президентське крісло Володимир Путін публікує програмну статтю «Росія: національне питання». В ній полікультурність Росії тільки зазначається, а головні тези спрямовані на пропаганду особливої ролі русского народу та його центральне місце в державі: «Русскій народ є державотворчим ‒ за фактом існування Росії. Велика місія русскіх ‒ об'єднувати, скріплювати цивілізацію», «Стрижень, що скріплює тканину цієї унікальної цивілізації ‒ русскій народ, русска культура». Цей же напрям проходить крізь тканину Послання-2012.

Аналітики наголошують: «Путін вивів русске питання з підпілля. Відтепер говорити про русскі права та проблеми не вважатиметься чимось крамольним і непристойним».

Такий крен викликав настороженість у республіках. Так, тодішній повноважний представник Татарстану на обговоренні статті Володимира Путіна, організованому в Московському домі національностей, говорив: «Багатонаціональність країни ‒ це не тільки декларація, це, перш за все, багатомовність, тому що основним фактором ідентифікації етносу є мова. Якщо ми тільки за допомогою русскої мови хочемо створити багатонаціональну державу, цього не вийде. Потрібно нам визначитися з державними мовами Росії: одна буде, дві буде, буде якась квота? Визначитися зі статусом регіональних мов суб'єктів Федерації ‒ їх 21».

Але у відповідь була зроблена спроба ухвалення «Закону про російську націю». У відповідь був реальний тиск на національні автономії з метою визнання державною мовою тільки російської, визнання необов'язковості вивчення національних мов, спроба загнати їх у сферу факультативності, недільних шкіл, мовних гуртків.

Ці ж процеси перекинулися і на Крим після його окупації в 2014 році. Незважаючи на те, що сам Путін запропонував визнати в «конституції Криму» державними три мови, згодом іншими рішеннями «держради» було ухвалене положення про необов'язкове вивчення української та кримськотатарської, необов'язкове володіння ними для чиновників, зведення вивчення їх у школах до мінімуму. Аналогічно, була припинена діяльність понад 20 національно-культурних об'єднань. Замість них були створені всього декілька маріонеткових національно-культурних структур, в яких російської пропаганди більше, ніж турботи про свій національний розвиток.

Це наводить на думку, що національна культура окупантам не цікава взагалі, що вона заважає самій ідеї та цілі окупації.

Чи був крах мультикультуралізму?

Що таке мультикультуралізм і чому в Росії проти нього так налаштовані? У широкому сенсі, ‒ пише Агіта Місане (Agita Misāne), консультант товариства «Притулок «Надійний дім», ‒ мультикультуралізм є визнанням різноманітності та рівноцінності культур.

Відомий канадський філософ Чарльз Тейлор вважає, що мультикультуралізм також можна охарактеризувати і як політику, спрямовану проти асиміляції. Він вважає, що доцільно підтримувати різноманітність суспільства, адже це є цінністю саме собою.

Ще у 2011 році тодішній представник Росії у НАТО Дмитро Рогозін, виступаючи («Аргументы Недели», №36 (277), 15 вересня 2011) на третьому Світовому політичному форумі в Ярославлі з неприкритим цинізмом нападав на європейську політику мультикультуралізму: «Ідеологія «мульти-культи» сформована лівацьким післявоєнним рухом як реакція на європейський нацизм і фашизм і є «іншою крайністю». Передбачалося, що нова європейська культура повністю зречеться консерватизму, націоналізму та християнської релігійності... Сталося цілком протилежне: радикально ослаблена «автохтонна» культура Європи нічим не приваблювала іммігрантів (на відміну від соціальних благ і мрії про «красиве життя»). Масово переїжджаючи до Старого світу, вони зберігали свою самобутність і відокремлювалися від «безликих європейців».

Виступив також голова Конституційного Суду Росії Валерій Зорькін. Він розповів про кризу теорії національної держави і, нібито, про «провал мультикультуралізму». При цьому урядова «Российская газета» вправляється і доповнює замітками «Саркозі визнав провал мультикультуралізму» і «Меркель визнала провал мультикультурної моделі».

І тепер стає зрозумілим, чому в Росії так налаштовані проти мультикультуралізму. Проводячи політику асиміляції своїх національних складових і стверджуючи гегемонію русского народу, русскої культури та мови, вони змушені заперечувати, не визнавати, викривати всі інші практики міжнаціональних відносин.

Але не усі в Росії думають в унісон із владою. Наприклад, видавництво «МГИМО-Университет» у 2018 році випустило книгу (ISBN: 978-5-9228-1874-2) А. Веретевскої «Мультикультуралізм, якого не було. Аналіз європейських практик політичної інтеграції етнокультурних меншин». У ній авторка стверджує, що «в жодній із розглянутих держав політика, яка відповідала б відомим політико-філософським концепціям мультикультуралізму, ніколи послідовно не проводилася, і, значить, свою неспроможність продемонстрували принципово інші політичні ініціативи».

Говорячи іншими словами, те, що росіяни називають мультикультуралізмом в Європі, насправді таким не було, а значить, провалу зазнав як мінімум псевдомультикультуралізм. Сама доктрина мультикультуралізму, як система міжнаціональної політики, просто ніде не застосовувалася у своїй повноті.

Мультикультуралізм має бути справжнім: він функціонує краще, якщо культур більше. Згладжувальним фактором є справжнє розмаїття культур

Тим більше, що можна говорити про відносну неуспішність міжнаціональної політики в Європі, але при цьому зовсім забувається приклад Канади, де мультикультуралізм показав свою успішність. І це в країні, де приблизно 20% громадян народилися за її межами. Там мультикультурна спадщина канадців офіційно визнана в Конституційному акті 1982 року прем'єр-міністром П'єром Еліотом Трюдо, разом із введенням Канадської хартії прав і свобод, в яку внесена стаття 27. Остання стверджує, що «Хартія має тлумачитися відповідно до збереження та зміцнення мультикультурної спадщини канадців».

Останнім часом успішність мультикультурної доктрини в Канаді визнали навіть у франкомовному Квебеку. Було визнано, що Квебек є де-факто плюралістичним суспільством. Просто в англомовній Канаді різноманіття культур відбулося на основі однієї мови, а у Квебеку об'єднувальним фактором стала інша мова, і визнання багатомовності це і є суть мультикультуралізму.

Заявляючи про провал мультикультуралізму, в Росії виходять, переважно, з того факту, що європейським державам багато труднощів принесли потоки біженців з азійських і африканських країн, і вони, нібито «не змогли їх перетравити, тобто зробити цивілізованішим і культурнішими». Але це пряма брехня.

По-перше, у книзі «Війни ХХI: полігібресія Росії» Центру глобалістики «Стратегія-ХХI» ціла глава (стор. 124-136) присвячена розгляду феномену міграції. Автори переконливо доводять, що Росія створила генератор міграційних хвиль, які є її зброєю в гібридній війні проти Європи, що насправді Європа має справу зі стратегічно керованою міграцією, і навіть дають прогнози ймовірних міграційних течій в Європі.

До того ж, на думку аналитиків, ці міграційні хвилі мали насильницький характер, були несподіваними для країн Європи, а тому вони не були до них готові, у них не виявилося готової політики в цьому відношенні. До того ж, відіграв свою роль і низький освітній рівень мігрантів, їхній національний егоїзм, неготовність прийняти середовище іншого етнічного походження, чим пояснюється більшість виниклих конфліктів.

Раса Саліня (Rasa Saliņa), експертка з комунікацій та соціальних медіа з Латвії, у проєкті «Інформаційний центр для іммігрантів» «Фонду притулку, міграцій та інтеграції» пише, що успіх мультикультуралізму залежить від стану кордонів держави, і якщо населення не відчуває зовнішніх загроз, інтеграція суспільства є внутрішньою справою і завданням держави. У цьому випадку дійсно можна говорити про інтеграцію як про згуртування суспільства. Зовсім інша ситуація, якщо по сусідству розташована потужна у військовому плані агресивна держава, як Росія.

По-друге, мультикультуралізм має бути справжнім: він функціонує краще, якщо культур більше. Згладжувальним фактором є справжнє розмаїття культур.

Одним із найбільших ризиків у мультикультурних суспільствах є обмеження культур, як географічно, наприклад, проживання іммігрантів в анклавах у великих містах Європи, так і відсутністю простору для своєї мови, ЗМІ та освіти

По-третє, доктрина мультикультуралізму передбачає рівноцінний внесок різних груп у створення економічного сукупного продукту, або, в усякому разі, сумлінне прагнення зробити це. Якщо в якій-небудь частині суспільства існує думка, що «ми їх утримуємо», то це бомба з годинниковим механізмом. І такою думкою легко маніпулювати.

По-четверте, одним із найбільших ризиків у мультикультурних суспільствах є обмеження культур, як географічно, наприклад, проживання іммігрантів в анклавах у великих містах Європи, так і відсутністю простору для своєї мови, ЗМІ та освіти. Зрозуміло, усунення таких ситуацій вимагає і зусиль, і витрат.

По-п'яте, угода про сукупність прав людини, яка є обов'язковою для всіх членів суспільства. І якщо в суспільстві немає чіткої впевненості, що правила гри однакові для всіх, тоді в ньому не правитиме взаємна довіра, що є однією з найістотніших передумов для згуртованості.

Це конспективне перерахування дозволяє зрозуміти і те, чому мультикультуралізм не став успішною політикою в Європі. Чи означає це, що цей «проєкт» треба списати і забути про нього? Це нелегко зробити, адже елементи мультикультуралізму, і позитивні, і ризиковані, як і раніше існують.

Русскім культура народів тільки заважає

Гоніння на мультикультуралізм, звичні для Росії, не унікальні. З таким же завзяттям путінські патріоти спотворюють і не визнають толерантність, називаючи її «толерастією», національні культури, називаючи їх «культур-мультур», демократію, називаючи її «дерьмократією», права людини та багато іншого, що у світі вважається досягненнями цивілізації. Таке ж нігілістичне ставлення принесене в Крим і щодо національних культур і релігій, які не належать до РПЦ.

Переслідується велика частина мусульманської умми, яка не погоджується співпрацювати з офіційним проросійським ДУМК, усі ініціативні мусульмани, які хоч якось обговорювали свої релігійні справи і потрапили під прослуховування або донощиків ФСБ, під виглядом членства в «Хізб-ут-Тахрір», – сховані в російські в'язниці.

Фактично розігнана релігійна громада українців, яка відносить себе до ПЦУ. Її священнослужителі вигнані з Криму. Храмові приміщення передані іншим власникам. Ліквідована громада Свідків Єгови, яка існувала у Джанкої, її учасники засуджені та покарані. Школи з українською мовою навчання перекваліфіковані в російські, вивчення української та кримськотатарської мов зведене до мінімуму на умовах не обов'язкового, вивчення інших мов можливе тільки на основі факультативів або недільних шкіл. Голова російського парламенту Криму Володимир Константинов говорив, що одна з основних задач політики у Криму полягає в якнайшвидшому викоріненні всього українського.

Але разом з українською культурою, мовою та релігією ігноруються й національно-культурні та релігійні потреби всіх інших національностей ‒ вірменів, азербайджанців, поляків, чехів, корейців, караїмів і кримчаків, кримських татар, литовців, литвинів і естонців, і багатьох інших. Вони стверджують, що у Криму понад 100 національностей, але хтось чув мови цих ста народів? Хтось бачив їхню культуру, школи, релігії?

Можемо констатувати ‒ далеко бачив наш Пророк:

«Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!».

Це про сьогоднішній Крим.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Микола Семена

    Кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка в 1976 році, в українській журналістиці – понад 50 років. Працював у ЗМІ Чернігівської, Запорізької областей, більше ніж 30 років – журналістом у Криму. Співпрацював з журналами «Известия» (радянський період), «Дзеркало Тижня», «День», багатьма журналами. Автор книги про Мустафу Джемілєва «Людина, яка перемогла сталінізм». З квітня 2014 року до квітня 2016 року – оглядач Крим.Реалії. Зазнавав переслідувань з боку ФСБ Росії. У 2017 році був засуджений російським кримським судом до 2,5 років позбавлення волі умовно із забороною публічної діяльності на 2 роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації «Меморіал», «Агора» і тридцять правозахисних організацій у Європі визнали «справу Семени» політично мотивованою. Автор книги «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму в 2014-2016 рр.», перекладеної в 2018 році англійською мовою. Член НСЖУ з 1988 року, Заслужений журналіст України, член Українського пен-центру, лауреат Національної премії імені Ігоря Лубченка, лауреат премії імені Павла Шеремета Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства. Нагороджений орденом «За мужність» премії «За журналістику як вчинок» Фонду ім. Сахарова (Росія), відзнаками Верховної Ради України, Президента України. У лютому 2020 виїхав з окупованого Криму і відновив співпрацю з Крим.Реалії.

XS
SM
MD
LG