Якщо вірно, що історія федералізму ‒ це історія демократії, то історія російського федералізму ‒ це історія згортання демократії.
Змістовні суперечки про федералізм, його типи та форми, його сутність вирували в 90-х роках, які завершали «століття демократії», і в нульових роках ХХ століття, які могли стати новою ерою федералізму.
Але сьогодні вони припинені. І це парадоксально. Адже саме під час обговорення правок і доповнень до конституції мають переважати суперечки про демократію та федералізм, але в реальності переважає звичний «одобрямс», за винятком декількох слабких протестів у Санкт-Петербурзі, Москві, Хабаровську, Іркутську, Красноярську, у деяких інших місцях.
Проти правок виступив Конгрес інтелігенції Росії. Суспільство, здається, хоч і слабко, але розуміє, що всі правки затіяні не для покращення життя в Росії, а заради того, щоб Володимир Путін мав можливість правити скільки захоче. І голосування, власне, перенесене не через пандемію коронавірусу, а через те, що соціологія показала підтримку для правок конституції у менш ніж половини опитаних. Путін явно злякався і взяв тайм-аут для того, щоб придумати нові способи оминути народну думку. За результатами опитування Левада-центру, 64% опитаних сказали, що не розуміють суті запропонованих правок, ще 58% не знають, навіщо вони потрібні. На запитання соціологів, чи має Путін відійти від керівництва країною після закінчення президентського терміну в 2024 році, думки розділилися: 46% за його відхід від влади, 45% хотіли б продовження його правління. Всього чверть росіян (25%) готові проголосувати за правки, 37% сказали, що підуть на голосування, але не визначилися, чи підтримають запропоновані зміни. 23% повідомили, що не готові брати участь у голосуванні, а 10% виступили проти ухвалення правок.
З історії російського федералізму
Створення російської держави дивувало навіть її істориків. Микола Карамзін писав: «Хіба не дивно, як землі, розділені вічними перешкодами єства, невимірними пустелями та лісами непрохідними, студеними та жаркими кліматами; як Астрахань і Лапландія, Сибір і Бессарабія, могли скласти одну Державу з Москвою?» (Карамзін Н.М. Історія держави Російської: у 6 книгах. Книга 1/Т.1-II/. ‒ М., 1993, с. 19).
Як відомо, найміцніші та найуспішніші федерації створені шляхом добровільного об'єднання раніше незалежних держав для об'єднання їхніх зусиль та можливостей, як, наприклад, США чи Швейцарська конфедерація. Але з декількох можливих способів створення федерації в Росії завжди обирали метод створення її згори. Українські дослідники виділяють низку етапів її формування. Останній, «горбачовський», етап став перехідним і створив потенційні можливості для формування істинно федеративної держави.
Таким чином, на початку 90-х на місці СРСР була створена конфедерація держав у вигляді СНД. При цьому в єльцинській Росії розгорталися процеси демократизації, які у 1992 році призвели до укладання Федерального договору.
Але потенційні можливості демократизації в Росії так і не розкрилися. Новій російській федерації просто не дали відбутися. Уже наступного, 1993 року Конституція Росії фактично відкинула договірний принцип і заснувала Росію «згори». Скасування виборів губернаторів закріпило цю позицію. Замість демократичної горизонтальної системи управління у країні запанувала централізована вертикальна. Централізм перетворився на гіперцентралізм. На початку 2000-х років аналітики в Росії пробували розгорнути дискусію про укладання Федерального договору-2, але спроби ці незабаром затихли через очевидну безперспективність.
Перетворення Росії на неоімперію
Навіть російські дослідники бачать в єльцинському (і навіть у медведєвському) періоді розвитку країни паростки благодатного демократизму. Наприклад, О. Філіппова у статті «Що не так з національною ідентичністю?», зазначає, що в посланнях Бориса Єльцина багато уваги приділяється розвитку федеративних відносин. У них йдеться про «збереження вразливих етнічних культур та громад» і «самоорганізації етнічних спільнот, які не мають своїх національно-територіальних утворень»; містяться також прямі вказівки на необхідність формування «національної політики».
Однак перший і другий президентські терміни Володимира Путіна характеризує крен у бік деетнізації політики та просування громадянського порозуміння нації. У січні 2012 року Путін публікує статтю «Росія та національне питання», основні положення якої увійшли до його послання парламенту: у Росії особливий тип ідентичності, скріплений русскім культурним ядром. Вона заснована на збереженні русскої культурної домінанти.
У центр всієї федерації ставиться положення про особливу роль русского народу: «Русскій народ є державотворчим ‒ за фактом існування Росії. Велика місія русскіх ‒ об'єднувати, скріплювати цивілізацію». Центральне місце відводиться русскій, а не російській, культурі. Проголошується примат державно-громадського почуття над етнічним і навіть релігійним: «Ніхто не має права ставити національні та релігійні особливості вище ніж закони держави».
І зрозуміло чому: тому, що русска держава ‒ це Путін. Зараз це вже проголошується без сорому та скромності. Найдивовижніше: з одного боку стверджується «полікультурність» та «багатонаціональність» російського народу, але вона протиставляється «європейському мультикультурному проєкту».
Згодом змінилися фундаментальні підходи до національного питання. Замість Концепції 1996 року була затверджена Стратегія-2012, де перебільшували значення русского народу, русскої мови та всіляко обходили питання про становище і статус народів, які населяють багатонаціональну Росію. Русскій народ названий «системотвірним ядром єднання народів», а «єдиний культурний (цивілізаційний) код» російської держави заснований «на збереженні та розвитку русскої культури та мови».
Не лише говорити про привілеї русскіх, але й заперечувати статус та права інших народів у Росії стало хорошим тоном
Звісно, що ці тенденції були підхоплені, а зараз вже й розвинені до абсолютних величин російськими шовіністами. Не тільки говорити про фактичні привілеї русскіх, але й заперечувати статус і права інших народів стало хорошим тоном.
Це тільки від самого початку унітарної України, яка є національною державою, Володимир Путін може нав'язливо вимагати федералізації, у себе ж у багатонаціональній Росії риси федералізму він послідовно викорінює вже два десятиліття.
Реальна система управління в Росії та Крим
Зрозуміло, що федерація має управлятися федеративними методами. Тобто суб'єкти федерації, які мають повноту влади, можуть самостійно ухвалювати рішення в будь-якій сфері свого життя за винятком повноважень, які вони самі делегують федеральному центру. Що ж реально відбувається в Росії?
Вважається, що Російська Федерація створена 85-ма суб'єктами. Якщо вважати, що суб'єкт федерації – це певна національна спільність, то стає зрозуміло, що, скажімо, Башкортостан, Бурятія, Калмикія, Карачаєво-Черкесія, Комі, Марі Ел, Мордовія, Якутія, Чувашія, Татарстан, Хакасія, ну і багато інших національних республік та областей, як наприклад, Ненецький, Ханти-Мансійський, Чукотський автономні округи (а є ще Єврейська автономна область!) хоч номінально, але є правомірними суб'єктами, оскільки якщо не в реальності, то потенційно можуть бути носіями національного суверенітету, мають право на самовизначення.
А хто самовизначився, скажімо, у Забайкальському краї, в Амурській області, у Воронезькій, Калузькій, Курській і взагалі в усіх понад 30 областях, 9 краях і 3 містах, зокрема і Севастополі, які вважаються суб'єктами федерації? Звідки у них суверенітет, який вони, як вважається, надали федерації? І якщо у них є суверенітет, то вони можуть його реалізувати і самовизначитися? Так навіть за саму таку думку в Росії її носія, недовго думаючи, засудять за статтею 280.1 КК РФ за заклики до порушення територіальної цілісності країни. Хоча вони введені в «федерацію» на правах суб'єктів просто для кількості, не володіючи жодними автономними правами.
Як же Росія управляє такою кількістю суб'єктів? Все дуже просто. У травні 2000 року Володимир Путін видав указ №849, яким перейменував представників президента в регіонах на представників у федеральних округах. Спеціальним розділом у цьому ж указі він поділив всю Росію на сім (зараз їх 8) федеральних округів, які досі не передбачені ні конституцією, ні жодним із законів Росії. Тому замість передбачених конституцією та законами 85 суб'єктів федерації Володимир Путін керує країною за допомогою не передбачених конституцією та законами країни восьми своїх людей ‒ повноважних представників. Виходить, що представники, які не мають законного статусу, керують в округах роботою законних органів влади.
Звісно, що після деякої дискусії, Росія змирилася з самоуправством глави держави. У науковій статті у «Вестнике Бурятского университета» дослідник Олексій Циреторов пише: «Тепер при вирішенні багатьох питань з'явився своєрідний посередник... Явною невідповідністю є те, що повноважний представник, будучи посадовою особою, чий статус і межі здійснення повноважень законодавчо не визначені, реалізує свої владні повноваження щодо державних органів і посадових осіб, чий правовий статус знайшов своє закріплення в законодавстві. Сказане неминуче наштовхує на думку про те, що правовий статус федеральних округів має бути предметом законодавчого регулювання, але ніяк не результатом підзаконної нормотворчості Президента».
Зійшлися на тому, що створення органів влади, не передбачених законом, є проявом так званих повноважень президента, які «маються на увазі».
Під ці повноваження, які «маються на увазі» тепер потрапив і Крим. Якщо в Україні Крим мав статус автономної республіки, то у 2014 році Крим і Севастополь стали псевдосуб'єктами псевдофедерації, оскільки, як було сказано вище, вони не мають жодних ознак суверенітету, а, отже, у них немає підстав вступати в федерацію, навіть якби вона була справжньою. До того ж, при їхній анексії Росія порушила свій же закон про введення нових членів у федерацію, оскільки Крим, а тим більше Севастополь, ні на момент «введення», ні зараз не є самостійними державами, а тому не були правомірні укладати будь-які договори з Росією, тим більше про входження в неї.
Створення з них окремого федерального округу Путіним, можливо, лестило Володимиру Константинову та Сергію Аксенову, оскільки вони тоді були під безпосереднім керівництвом президента, але передача в липні 2016 року Криму та Севастополя в Південний федеральний округ знизила статус Криму до звичайної російської області.
Тепер Крим хоч і називається республікою про людське око, але яка ж він республіка, якщо в ньому немає навіть залишків тієї автономії, яка була при Україні? Якщо раніше вищою посадовою особою в Криму був голова парламенту, який нікому, окрім закону та виборців, не підкорявся, то сьогодні це глава Криму, особа, керована лише посередником від імені президента, яка не має законного статусу. Точно так, як і в Курській та інших областях.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
