Спеціально для Крим.Реалії
Для кількох поколінь людей, які нині живуть на Землі, коронавірус страшний не тим, що він небезпечніший за інші інфекції та смертельніший. Він викликає страх тому, що ніхто з нас ще не переживав таких масштабних епідемій, і тому людині розумній, а тим більше людині громадській самотність, самоізоляція, карантин уявляються станом протиприродним. Але коли чуєш, що люди мруть сотнями, кожна окрема людина здається самій собі маленькою та безпорадною, а коронавірус ‒ величезним і всесильним. Смерть ще протиприродніша, ніж самотність. Між життям і вірусом ‒ усього два метри. І хочеться ‒ ні, не хочеться, але наказано ‒ сховатися в самотність...
Світ перевернувся. Хоча це справедливо тільки в індивідуальному масштабі, тільки щодо внутрішнього світу, адже з самим світом нічого не сталося. Скільки вже було пандемій!
Сьогодні ж виявилося, що усамітнення ‒ це колапс комунікації, незважаючи на наявність інтернету, телефонів, месенджерів
Щоб вилікуватися, відновитися людина завжди прагнула до людей, до суспільства, до знань, до Бога, нарешті, але тут виявилося: щоб не заразитися треба сховатися від світу, в якому несповідимими шляхами бродить смертельний коронавірус, надійно усамітнитися.
Це складно, тому що в кожній людині одночасно виявляються обидві сутності: людина-індивід та людина суспільна. Здавалося, що самотність ‒ це тільки самовідчуття людини. Сьогодні ж виявилося, що усамітнення ‒ це колапс комунікації, незважаючи на наявність інтернету, телефонів, месенджерів.
Самотність ‒ це не багаточуття, а самочуття
Людина може відчувати самотність у натовпі, і тоді присутність або відсутність іншого Я не має значення. Важливо, що самотність ‒ це не багаточуття, а самочуття. Зазнавши самотності карантину, ми стали розуміти, що наше Я первинне та самодостатнє, але не остаточне, остаточне ‒ суспільство і колектив. Тому самотність карантину стає удвічі важчою.
Монтень пояснював у «Дослідах»: «Ви, і хоча б іще один із ваших друзів, ‒ це вже цілий театр для вас обох, і навіть ви один ‒ театр для себе самого. Нехай цілий народ буде для нас «одним» і цей «один» ‒ цілим народом. Бажання отримати славу зі свого неробства та свого самітництва ‒ це суєтне марнославство. Потрібно робити так, як поводяться дикі звірі, замітати сліди біля входу у свій барліг. Вам не варто більше прагнути до того, щоб про вас говорив увесь світ; досить і того, щоб ви самі могли говорити з собою про себе. Відійдіть у себе, але подбайте спочатку про те, щоб зробити це належним чином; було б божевіллям довіритися собі, якщо ви не вмієте собою керувати. Можна помилятися в самоті так само, як і в суспільстві подібних собі».
Тому від спраглих самоти ‒ орден на груди самотності! Але від спраглих колективізму ‒ дюжина ножів йому у спину, подібно до того, як Аркадій Аверченко посилав їх у спину революції.
Періодично нам потрібно йти в себе і вістрям особистої думки вдосконалювати душу, збагачувати її
Людство через колективну організацію життя спочатку було позбавлене благ самотності. Полювати, будувати будинки та заводи, вирощувати хліб легше колективно. Але вдосконалювати душу та радитися з Богом, сповідувати гріхи, як і насолоджуватися почуттями можна було тільки на самоті. Але ні колектив, ні самотність не були тим абсолютним станом, який завжди і скрізь задовольняв би людину. Періодично нам потрібно йти в себе і вістрям особистої думки вдосконалювати душу, збагачувати її. Але, відчувши блага самотності, кожна окрема людина з уже збагаченою свідомістю та оновленими почуттями неодмінно знову поверталася до сім'ї, до колективу, до суспільства. Тому від них ‒ другий орден на груди усамітнення!
Маяковський був не правий: одиниця ніколи не була нулем. Але й маса, стадо, натовп ніколи не були творцем, митцем, вихователем. Тому комуністичне виховання колективізмом, що прагне до абсолютної влади над «людиною громадською», зазнало краху.
Немає абсолюту ні в натовпі, ні в самоті
Людина в масі, в натовпі обтяжена незгодою з його правилами, людина на самоті обтяжена своєї неповнотою. Немає абсолюту ні в натовпі, ні в самоті. В один і той же час шлях розвитку людини суспільної ‒ це шлях до її індивідуальності. Людина стала одягатися і робила це по-своєму, не так, як інші. Людина стала писати картини та складати вірші, створювати машини та будувати будинки, але в усьому відчувався її особистий почерк. Саме тому індивідуальність окремої людини стала предметом інтересу для суспільства, а для самої людини ‒ цінністю. Таким способом вона сама стала особистістю. Суспільство ж ‒ тільки середовище та умова для саморозвитку індивідуальності.
Владислав Городецький і Бартоломео Растреллі, Тарас Шевченко та Катерина Винокур ‒ неповторні індивідуальності. Кажуть, дуже цінував усамітнення Григорій Сковорода, він спав усього чотири години на добу, багато розмірковував і навчався, для нього життя було нескінченним пошуком істини, тому «світ ловив його, та не спіймав». Але неспійманих у світі мало, більшість ‒ закабаленні колективізмом.
Тим часом і в нашому минулому житті було багато протиприродного, тому обмежити спілкування здається дикістю тільки спочатку. Навіть більше, виявляється, що людство страждало і від масовості, і від самотності. Робінзон Крузо ‒ щасливчик чи бідолаха? А Дон Кіхот, а Печорін, а Мартін Іден? За Бердяєвим «головною проблемою людини стала сама людина»!
Усамітнення втратило своє значення для творчого зростання, тому, що воно зараз несподіване, позачасове, насильницьке та не підготовлене
Люди, втомлені від колективу, від натовпу, чують сьогодні заклики залишатися вдома, на карантині. Самоізоляція. Яке парадоксальне слово! Приречені карантином на самотність люди сприймають його не як благо і час для самоаналізу та зростання, тому не приносить їм задоволення. Усамітнення втратило своє значення для творчого зростання, тому, що воно зараз несподіване, позачасове, насильницьке та не підготовлене.
Самотність, викликана коронавірусом, ‒ не бажана, а неочікувана. Якщо самоізоляція ‒ то навіщо весь світ? Самоізоляція протиприродна не тільки для людей як істот суспільних, які володіють мовою та думкою, а й для всієї природи, для тварин. Навіть дерева майже ніколи не ростуть поодинці, навіть пташки й ті збиваються у зграї. Один плюс викликає до життя який-небудь мінус. Завдяки повсюдному карантину, як повідомляють інформагентства, над Європою помітно очистилося повітря. З іншого боку, через зупинку фабрик у світі виник дефіцит презервативів Durex, і фабрики вирішили знову запустити. Нехай краще забруднюють повітря...
Самотність, викликана коронавірусом, стала приносити не полегшення, а страждання, у ньому колективісти сильно втомлюються, а індивідуалісти втрачають орієнтацію та відчувають себе покинутими, відданими, приреченими на те, що їм зараз не було потрібно. Спинилися на найважливішому безліч творчих процесів. Люди, які ще вчора мріяли про відпустку, про свободу, творчість, і отримали все це раптом і все відразу, але ‒ директивним чином, втратили інтерес до цього, їм виявився непотрібним вільний час, вони виявилися нездатними до творчості, бо їхня муза ще не вивчила дивовижне слово ‒ карантин. І з їхнього боку ‒ друга дюжина ножів у спину усамітненню та самотності. Так і живе самотність ‒ з орденами на грудях і ножами у спині!
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
