Спеціально для Крим.Реалії
Продовження, попередню частину читайте тут.
У Криму згадали про події жовтня 1992 року, коли у відповідь на розгром протестного наметового містечка і самоповернення земельної ділянки в селі Красний Рай під Алуштою кримські татари показали свою організованість і силу, здатність протистояти незаконним діям кримської влади. З дня тих подій минуло 28 років. Дата зовсім не кругла, але нинішня російська влада пам'ятає про ті події, тим більше згадує публічно...
Як події «малює» влада сьогодні
У своїй статті Олександр Биховець грубо спотворює події того дня. Він пише: «Під час знесення (наметів – авт.) особи, які там перебувати, чинили активний спротив працівникам міліції. Кидали пляшки із запальною сумішшю в міліціонерів, били співробітників органів внутрішніх справ палицями, камінням».
Що залишалося робити людям, які залишилися просто неба і яких виганяють з останнього місця спочинку, яке у них є, як не чинити спротив і оборонятися?
Питається, а що залишалося робити людям, які залишилися просто неба і яких виганяють з останнього місця спочинку, яке у них є, як не чинити спротив і оборонятися? Але і тут, в намальованому автором зображенні, все поставлено з ніг на голову: начебто не міліція наступала на людей, била їх палицями, одягала наручники та затримувала, а репатріанти наступали на збройну міліцію.
Він пише: «У ході виниклих заворушень 24 моїх колег і 6 працівників радгоспу-заводу (питається: за яким правом працівники радгоспу-заводу брали участь у конфлікті? – авт.) отримали тілесні ушкодження. За медичною допомогою з приводу травм звернулися і 28 кримських татар. Прокуратура Криму порушила кримінальну справу за фактом злісного хуліганства (нагадаємо, репатріанти не чинили хуліганські дії, вони оборонялися – авт.), правоохоронці затримали 56 найбільш активних учасників масового спротиву представникам влади, у тому числі 10-х взяли під варту».
Уже саме зіставлення цифр – з одного боку постраждали 30 тих, хто наступав, а з іншого боку – 28 сильно постраждалих (легко постраждалі до лікарні не зверталися – авт.) і 56 затриманих, 10 взятих під варту – говорить про те, хто кого бив, і хто наступав.
Міліція до мітингу 5 жовтня 1992 року в Сімферополі також підготувалася. Я був на той момент серед журналістів і все бачив своїми очима.
Ось як описує події автор статті. «Територія перед парламентом була огороджена металевими турнікетами, скріпленими між собою дротом. Загальне керівництво силами охорони правопорядку поклали на заступника начальника кримської міліції з громадської безпеки Леоніда Баранчука і заступника начальника міліції Криму, що був і начальником Сімферопольської міліції, Бориса Бабюка.
До 9 години на площі почали збиратися кримські татари – в основному молоді чоловіки, але серед них перебувати жінки, підлітки та люди похилого віку (тобто в мітингу брали участь не тільки вигадані «бойовики» – авт.). По периметру турнікетів розтягнулася суцільний ланцюжок міліціонерів. Із зовнішнього боку будівлі ВС (Верховної Ради – авт.) захист забезпечували співробітники Київського, Залізничного та Центральних райвідділів міліції. Присутні мітингувальники кричали, ображали працівників міліції (тривав мітинг, його учасники виступали зі зверненнями до влади, висували вимоги звільнити затриманих і виділити землю, окремих випадів і образ в бік міліції не було – авт.), але ті проявляли витримку.
Приблизно о 12 годині дня натовп із декількох тисяч осіб притих. З нього вийшли жінки з літніми чоловіками та підлітки (те, що Биховець описує як «підготовку бойовиків до штурму» насправді була молитва – обідній намаз у мусульман – і люди молилися, а не поділялася на групи – авт.). Решта бойовиків від'єднали від дроту турнікети, взявши їх у руки, згрупувавшись клином, кинулися на міліціонерів. Прорвавши ланцюжок, кинулися до центрального входу в будівлю ВС.
Про ретельне планування акції свідчить той факт, що до будівлі під'їхали автівки, навантажені камінням, жінки стали начиняти ними колготки та панчохи, які потім були використані як метальна праща в правоохоронців. Бойовики безкарно били моїх беззбройних колег, використовуючи металеві труби, палиці, камені з розбитих ними мармурових плит і цементних урн для квітів, а також стали громити засклену фасадну частину парламенту. Серйозні поранення отримали начальники Київського РВВС Василь Бахорін, Залізничного РВВС Володимир Крижановський, заступники начальника Центрального РВВС Олександр Мороз, Микола Жук та інші. Нападники діяли вибірково, намагаючись вивести з ладу керівників міліцейських підрозділів».
Учасники мітингу використовували тільки ті камені, які змогли видерти з бруківки... Це була наочна картинка до крилатої фрази «Камінь – зброя пролетаріату»
Тут автор статті дає повністю спотворену картину події. Не було ніяких автівок і підвезення каменів, ніякі жінки не начиняли панчохи камінням, і ніхто не використовував їх як пращі. Це вигадка. Люди кидали поодинокі камені, уламки бруківки. Для спростування цього аргументу слід просто спробувати повторити сказане: уявіть колготки, набиті камінням, і спробуйте їх підняти та кинути на кілька десятків метрів вгору і вдалину. Вони швидше за все порвуться, та це й не під силу навіть силачу. Учасники мітингу використовували тільки ті камені, які змогли видерти з бруківки, з парапетів та огорож. Це була наочна картинка до крилатої фрази «Камінь – зброя пролетаріату».
До речі, після цих подій простір біля парламенту вистелили великими залізобетонними плитами, які неможливо використовувати як каміння. Камені по вікнах і дверях будівлі кидали всі, хто міг, а не тільки «окремі бойовики». Камені цілеспрямовано кидали тільки по будівлі. Міліціонери не були спеціальними мішенями, вони потрапляли під удар лише через те, що перегороджували шлях учасникам мітингу і намагалися їм перешкодити, а також страждали від потрапляння каміння, що рикошетило від стін.
Тим часом слід віддати належне тодішнім працівникам міліції, вони виконували свій обов'язок, як вони його уявляли. У захисників будівлі була зброя. І не тільки у дільничного інспектора Петра Куклевського, який, за легендою, «змінився з наряду, але табельну зброю здати не встиг». Вони дійсно проявили витримку і не застосували її щодо людей. Але могли і застосувати, якби надійшла команда, а вона, безсумнівно, була б, якби мітингувальники спробували прорватися в будівлю. Але, повторимо, такого наміру у кримських татар не було.
Підсумки цієї події автор трактує також навмисно спотворено: «8 жовтня 1992 року Верховна Рада РК (Республіки Крим – авт.) ухвалила постанову, в пункті 1 якої діяльність так званого «меджлісу кримськотатарського народу», його структур на місцях і Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР), спрямована на загострення політичної ситуації, розпалювання міжнаціональної ворожнечі, що виражається в організації масових заворушень, закликах до насильницького повалення законних органів державної влади та місцевого самоврядування, визнавалася неконституційною».
Кримська влада – ініціатор подій жовтня 1992-го
Тут багато треба розуміти вже з висоти сьогодення. По-перше, ініціатором події була сама кримська влада, яка незаконно не надавала репатріантам землю, чим спровокувала самоповернення землі та самовільне зайняття ділянок. По-друге, влада зазнала поразки – вона була змушена звільнити затриманих і переглянути свою політику щодо виділення землі. По-третє, влада сама приписує учасникам подій наміри та дії, яких не було. Так, їхня вимога про виділення землі репатріантам не була «направлена на загострення політичної ситуації, розпалювання міжнаціональної ворожнечі», навпаки – вони вимагали відновлення своїх прав, а саме дії влади і викликали «загострення політичної ситуації, розпалювання міжнаціональної ворожнечі».
Їхні вимоги зводилися зовсім до іншого – дотримання владою прав народу і виконання закону
Дії мітингувальників не полягали в «організації масових заворушень», це були відповідні дії громадян, які вимагали дотримання своїх прав від влади та звільнення незаконно затриманих співгромадян. І нарешті, не було взагалі «закликів до насильницького повалення законних органів державної влади та місцевого самоврядування». Це неправда, це виправдання жорстокості влади. Їхні вимоги зводилися зовсім до іншого – дотримання владою прав народу і виконання закону.
Слід пам'ятати, що вже 12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію з Криму в 1944 році геноцидом кримських татар. На відновлення їхніх прав направлені кілька законів і указів, постанов влади як ще в СРСР, так і в Україні, і в Росії.
Причиною тих драматичних подій, було те, що влада підходила до проблеми, проводячи політику подвійних стандартів
За великим рахунком причиною тих драматичних подій, було те, що влада підходила до проблеми, проводячи політику подвійних стандартів. З одного боку, вона ухвалювала рішення про права репатріантів, з іншого продовжувала ставитися до них так само, як і при Сталіні, і вважати їх законно покараними. Безумовно, кримська влада, зокрема, голова тодішньої Верховної Ради Микола Багров, у цій ситуації діяв не самостійно, а за порадою з недавно залишеної ним Москви, де вимагали не відновлення прав депортованих, а посилення ставлення до них і затягування, уповільнення їхньої репатріації.
Зараз таке ж відношення до репатріантів просто повернулося до Криму. Автор статті робить неправомірний висновок: «Деструктивна політика меджлісу отримала оцінку вже в російському Криму, коли суд заборонив діяльність організації як такої, що вносить смуту в розуми людей і такої, що шкодить встановленню миру і спокою на півострові».
Російська влада просто не може, не в змозі визнати, що тоді, як і після 2014 року, деструктивною була саме проведена нею політика, і саме вона викликала смуту в умах людей, представляючи права депортованих, яких треба було дотримуватися, як неправомірні та незаконні вимоги.
Влада програла тоді, програє і зараз. У цьому немає сумніву.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляда», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
