Відомий український журналіст Юрій Луканов видав збірку прозових творів, до якої увійшов цикл із трьох оповідань «Знайти убивцю Фільова» і роман «Репортер Волоковський», що є, власне, таким же циклом оповідань, але об'єднаних однією сюжетною лінією. Багато що з описаного – пережите самим автором у журналістських відрядженнях до Криму та на Донбас в перші дні російської агресії. Він свого часу написав приблизно сто репортажів із Майдану, Криму і Донбасу, видав документальну книгу про систему придушення Росією свободи слова в Криму.
Тому, попри художнє доопрацювання, ці повісті, власне – шматочки реального життя, прожиті мільйонами людей. І автор наголошує на цьому сам. Більш того, читаючи цю книгу, кожен може конкретизувати і «прив'язати» картинки до місця і дати, оскільки Юрій Луканов багатьох своїх героїв нарікає легко впізнаваними іменами та прізвищами наших колег, а ЗМІ, які представляються ними – впізнаваними назвами. Словом, автор всіма характеристиками героїв показує, що це опис реальних подій, а не вигадка.
Проросійськи налаштовані кримчани у лютому 2014 року хотіли зовсім не того, що прийшло до них разом з окупаційною адміністрацією
Однак, автори вже опублікованих рецензій (див. «Детектор-медиа» і «Новинарня») називають цю роботу і антиутопією, і фантастикою. Теж не дарма. Одночасно з максимальною реалістичністю Юрій Луканов на повну використовує прогностичну місію літератури, щоб показати зримо читачеві те чи інше його майбутнє, щоб він задумався, чи того він хоче? Адже не секрет, що чимало навіть проросійськи налаштованих кримчан у лютому 2014 року хотіли зовсім не того, що прийшло до них разом з окупаційною адміністрацією. І багато жителів Донецька і Луганська хотіли зовсім не того життя, що встановилося в ОРДЛО. І жителі Слов'янська, Маріуполя сьогодні дякують богу й українським військовим за те, що вони допомогли їм уникнути окупаційної долі.
Юрій Луканов описує ситуацію, яка теоретично може скластися, якщо українська влада під якимось приводом може погодитися на включення ОРДЛО до складу України на правах автономії. Але це не утопія і не антиутопія. У запалі хвастощів герой повісті «Знайти убивцю Фільова» (стор. 23) Могиленко каже: «Ми не тільки Київ, а й Європу нагнули!».
Рецензенти це чомусь називають фантастикою, хоча реалізму тут більше, ніж можна подумати. Хіба свого часу Сталін не «нагнув» свою половину Європи? Не кажучи вже про республіки СРСР. А як подивитися на цих ватажків «ДНР» і «ЛНР», що бикують, то відразу побачиш, що кожен із них – трошки Сталін, і дай йому в руки хоч трошки влади – країна знову повернеться в період репресій. Хіба існування концтабору «Ізоляція», описаного і в книзі Луканова та в книзі Станіслава Асєєва – тортури, зґвалтування, вбивства – це не та реальність, яка існує зараз на Донбасі, але може поширитися і на Україну?
З іншого боку, яка ж це фантастика та антиутопія, якщо Крим уже фактично двічі – в 90-х роках у пів сили, а після 2014 року в повну силу! – побував у ситуації, яка описана Лукановим: ці Фільови, Могиленки, і інші носії ідей «русского мира», вбивці, ґвалтівники, корупціонери, можна сказати вже з 90-х років живуть серед нас. Хіба такі діячі тієї ще «Республіки Крим» як Юрій Мєшков і його поплічники не намагалися «нагинати» і Україну, і Європу?
У книзі – тільки допущене, а в реальному світі – давно існуюче насильство в Криму
Що тоді їхня конституція про конфедеративні відносини між Кримом і Україною? І хіба нинішня так звана Держрада Криму, шляхом контрольованих виборів сформована з секретарок, коханок, родичок і родичів, бізнес-партнерів «героїв кримської весни», яким Крим був відданий Москвою на розграбування – це не те ж саме засилля «нагиначів» Криму, України, Європи? У книзі – тільки допущене, а в реальному світі – давно існуюче насильство в Криму. Вони Київ намагаються «нагнути» вимогами визнати анексію Криму, намагаються «нагнути», щоб пустили воду, дали електроенергію, постачали товарами та продуктами, підкоряли політику інтересам своїх «фільових». А Європу намагаються «нагнути», вимагаючи визнати анексію Криму, не бачити порушення прав людини в Криму і не помічати судових і позасудових розправ з українськими та кримськотатарськими активістами, погрожуючи європейським країнам тією зброєю з радіусом дії далі Середземного моря, яку зосередили на півострові.
Тому книга Луканова важлива, в першу чергу тим, що вона розкриває очі і громадянам, і політикам на те, що вже відбувається в Криму і на Донбасі, і на те, що може трапитися з усією Україною, якщо кримський і донбаський досвід, не дай бог, пошириться на життя держави.
Книга Юрія Луканова викликала широкий відгук у середовищі українських журналістів тому, що ставить на обговорення кілька важливих професійних проблем. Одна з них бере свій початок також в 90-х із Криму. Її умовне кодове ім'я – «це не наша війна». З нею впритул зустрілися кримські журналісти в 1993-94 роках, коли небезпека анексії Криму Росією теж мала високу ймовірність. Зрештою, прихід до влади в автономії повністю московського уряду Євгена Сабурова, в складі якого в тому числі й працівник ГРУ, це хіба не спроба анексії? Але ЗМІ від місцевих журналістів, які постачали їм інформацію про події в Криму, вимагали щоразу приводити й іншу точку зору. Тобто виходило, що поряд із розповіддю про події, вони повинні були давати слово й агресорам, які представляли біле чорним, виправдовувалися, заперечували або відверто брехали читачам і слухачам...
Якщо вони забрали нашу землю, наші міста, топчуть наші цінності та встановлюють свою владу? Чия ж це війна?
Звісно, це було зумовлено тим, що така була практика інформування про не воєнні конфлікти та процеси, коли представлялася точка зору обох сторін. Це правильно. Але в разі воєнного чи напіввійськового, гібридного конфлікту, коли одна зі сторін є явним агресором, ситуація кардинально змінюється...
Треба сказати, що і на ранніх стадіях спроби окупації Криму в 2014 році ситуація повторилася. Всі об'єктивні міжнародні ЗМІ вимагали другу точку зору. Тому один із кримських журналістів у такій ситуації сказав: ну що ж мені за другою точкою зору хіба що в ФСБ доведеться йти питати або в російський генштаб. І ну як же «це не наша війна», якщо вони прийшли зі зброєю в нашу країну і вбивають наших громадян? Якщо вони забрали нашу землю, наші міста, топчуть наші цінності та встановлюють свою владу? Чия ж це війна?
І ще складніший приклад. Луканов описує ситуацію, коли Волковський для порятунку Сухобокова дає пресконференцію, на якій представляє брехливу інформацію про розбитий автобус і загиблих цивільних людей, приписуючи цей злочин українським військовим. Журналісти в дискусіях задаються питаннями: а чи можна журналісту збрехати заради порятунку життя свого і колеги? Ситуація здається нерозв'язною, у всякому разі морально дуже важкою. Але її чомусь називають гіпотетичною.
Ми часто просто не уявляємо собі всю складність тієї, воєнної, ситуації, і не уявляємо тяжкості того вибору.
Яка гіпотетичність після того, як деякі кримські журналісти, які переметнулися на бік російських окупантів, уже з'їздили на Донбас і щосили у своїх ЗМІ писали, що це українські війська напали на Донбас і «Градами» прасують міста і села? Яка гіпотетичність після того, як окупанти щосили показують у своїх ЗМІ допит російськими журналістами співробітників СБУ, затриманих окупантами? Яка гіпотетичність після того, як окупанти змусили Євгена Панова та інших полонених перед телекамерами обмовляти себе? І, нарешті, яка гіпотетичність після того, як окупанти змусили полоненого Станіслава Асєєва провести пресконференцію з розповідями про те, що він розвідник і шпигун СБУ? Майже все так само, як описано Лукановим, але чому ми ж не розуміємо, що це вже не гіпотеза, а сувора дійсність, поточне воєнне життя?
Справа в тому, що тільки деякі громадяни та тільки деякі журналісти в Україні розуміють, що війна – це зовсім інший світ, у ньому зовсім інша течія часу, зовсім інші – загострені! – уявлення про добро і зло, про честь і гідність. І ми часто просто не уявляємо собі всю складність тієї, воєнної, ситуації, і не уявляємо тяжкості того вибору.
Скажімо, герої-краснодонці витримали всі випробування і не зрадили ні себе, ні Батьківщину, але навіщо потрібно було Олександру Фадєєву спотворювати реальну дійсність, складати помилкові версії, і тим самим зменшити їхній подвиг, адже реальне життя було красномовніше будь-якої вигадки?
Луканов своєю книгою наче запитує: а чи можна поступитися вимозі ворога, але так, щоб потім розкрити всю його підлість?
Тому в цій спотвореній війною дійсності бачиться ще один аспект. А що, власне, вважати проявом доблесті, якщо виходити не з пропагандистського, плакатного максималізму, а з реального життя? Доблесть – це триматися до останнього і загинути в муках, не досягнувши своєї мети, і не завдаючи ворогові жодного удару, – і багато героїв вибрали цей шлях! – що страшно важко, смертельно, але можливо.
Книга Луканова – не антиутопія, а справжнісінький реалізм. І вона вчить, як стати на бік правди
Або ж схитрувати, поступитися, удати, що погодився, але врятувати себе і товариша, вийти на свободу і завдати ворогові, що скористався твоєю безпорадністю, ще сильніший удар. Волковський проводить пресконференцію з огульним звинуваченням українських військ, але тільки заради тієї, іншої, головної пресконференції, яку він проведе вже в Києві, і на якій він розповість правду не тільки про те, хто насправді розстріляв автобус, а й про «Ізоляцію», і про те, які методи застосовує ворог. Це, якщо хочете, метод брехні заради подальшої великої та повної правди. Станіслав Асєєв вийшов із полону, його книги про «Ізоляцію» і «Світлий шлях», концтабір у центрі Європи, всі знають, і всі розуміють, що значила його тодішня пресконференція в полоні – вимушена брехня заради великої правди після повернення.
Як бути? На це питання немає однозначної відповіді. Відповісти на нього може тільки кожен сам окремо, якщо цей вибір – не дай бог! – постане перед ним. Однак ми не можемо забувати: час зараз воєнний, і погано, що не всі це відчувають, але ніхто не знає поки, що нас чекає попереду, і цілком ймовірно, що чимало ще постануть перед вибором – правда чи брехня? Тому книга Луканова – не антиутопія, а справжнісінький реалізм. І вона вчить, як стати на бік правди. Що, часом, дуже складно, але необхідно.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
