Спеціально для Крим.Реалії
У 80-ті роки, тоді, коли почалося повернення кримськотатарського народу з депортації до Криму, я працював редактором однієї з газет у Сімферополі, і в одному коридорі з нами з'явилася редакція газети «Достлук», тоді ще тільки додатку кримськотатарською мовою (з 1992 року газета називається «Къырым»), який редагував Шевкет Рамазанов. Ми з ним часто обговорювали проблеми повернення народу.
За його порадою до нашої редакції почали приходити активісти національного руху, і ми публікували їхні матеріали. Публікували листи переселенців. Робили також репортажі про життя в місцях компактного поселення депортованих на самозайнятих землях, оскільки влада відмовлялася виділяти їм земельні ділянки. Саме під впливом Шевкета Рамазанова ми стали називати їх не «самозахопленням», а «самоповерненням». Я тоді ще не знав, що Шевкет-бей ‒ видатний письменник, але, тим не менше, ми багато почерпнули один від одного: я і наші журналісти ‒ про кримських татар, вони ‒ про Україну та українців.
А зараз я на одному диханні прочитав його оповідання «Кривавий хліб» у перекладі Данила Кононенка, і довго заспокоював емоції. Мені вперше відкрилося, як конкретно-чуттєво, і водночас історично про людське життя і смерть мислив і писав мій колега Рамазан. І незважаючи на давнє знайомство, я міг би і не прочитати його розповіді, написані кримськотатарською мовою, якби не нова серія книг «Кримськотатарська проза українською мовою», яку почало випускати київське видавництво «Майстер книг» спільно з «Кримським домом».
Першою вийшла книга «І народився день» ‒ збірник прози кримськотатарських класиків. До нього увійшли прозові твори Ісмаїла Гаспринського, Номана Челебіджихана, Османа Акчокракли, Асана Сабрі Айвазова, Дженгіза Дагджи, Юсуфа Болата, Шаміля Алядіна, а також наших сучасників ‒ Уріє Едемової, Шевкета Рамазанова, Ервіна Умерова та Таїра Халілова. Серія триває. У ній вийшли вже також книги «Алім» Юсуфа Болата, та «Мердвен» Шаміля Алядіна. Готується ще декілька видань, зокрема, друга книга роману «Алім» та інші.
Кримськотатарська література ‒ одна з найдревніших серед тюркських літератур. Вивчення кримськотатарської класики пов'язане з однією дуже важкою проблемою. Оригінальні твори стародавніх кримських авторів спіткали дві трагедії, пише у вступній статті до книги доцент Таврійського національного університету ім. В. Вернадського Таміла Сейтяг'яєва.
У Бахчисараї була спалена велика частина державного архіву Кримського ханства, а також знищені вогнем практично всі великі книгосховища
Під час захоплення Криму військами фельдмаршала Мініха 1736 року відбулося катастрофічне знищення досягнень кримськотатарської культури. По-перше, було цілеспрямовано вперше на півострові зруйновано безліч пам'яток архітектури. Потім їхнє руйнування тривало ще два століття. По-друге, у Бахчисараї була спалена велика частина державного архіву Кримського ханства, а також знищені вогнем практично всі великі книгосховища, разом із Ханською бібліотекою, бібліотеками столичних і периферійних медресе, громадських структур і приватними бібліотеками.
Впадає в очі той факт, що ранні мандрівники Кримом відзначали, що на півострові існувала велика кількість бібліотек, приватних збірок, у яких часто зберігалися рукописні арабські та тюркські раритети.
За розпорядженням російської влади всі ці неоціненні раритети були спалені. На цих вогнищах загинули твори видатних кримськотатарських письменників, поетів, теологів
Але прийшла друга хвиля знищення духовної спадщини ‒ проведена у Криму в 1833 році операція з вилучення письмових раритетів і пам'яток історії з бібліотек мечетей, приватних книжкових колекцій, сімейних зібрань, усіх нових і старих рукописів, серед них і старовинних, які до цього століттями передавалися від покоління до покоління. І за розпорядженням російської влади всі ці неоціненні раритети були спалені. На цих вогнищах загинули твори видатних кримськотатарських письменників, поетів, теологів, істориків, філософів, композиторів, лікарів. Загинули трактати, багато з яких існували в єдиних екземплярах.
У зв'язку з цим я пригадую давню розмову з одним із видатних кримськотатарських учених. Він говорив: у кримськотатарського народу дуже древня і тривала історія, у нас було багато мудреців, мислителів, народних поетів, письменників, які безсумнівно мали залишити свій досвід у письмових джерелах. У кримських татар також завжди було багато коней, а тому і багато ветеринарів, знахарів, які вміли їх правильно розводити, вести племінну роботу, лікувати, використовувати в господарстві, якимось способом передавати цю науку від старших поколінь наступним. Була виведена автохтонна кримська порода коней. Також у кримських татар були великі отари овець, а, значить, і багато чабанів, фахівців і практиків вівчарства. Існувало декілька порід кримських овець. У чабанів завжди було багато собак, а значить і фахівців-собаководів. Були виведені спеціальні кримські породи собак. Безсумнівно, всі ці премудрості за століття були написані на папері та передавалися з покоління в покоління. Де все це зараз? Чисте поле! Наче й не було в Криму ніколи ні кримських татар, ні коней, ні овець, ні собак...
Раритети, яким пощастило вціліти, зберігаються переважно в зібраннях, куди російські варвари не встигли дістатися
Таким чином, значною мірою після приєднання до Росії кримськотатарська література і культура взагалі, навіть наука про господарство, не тільки втратили можливість повноцінно функціонувати на своїй Батьківщині, але всі їхні джерела були знищені варварським способом.
І тепер раритети, яким пощастило вціліти, зберігаються переважно в зібраннях, куди російські варвари не встигли дістатися ‒ в бібліотеках Англії, Франції, США, Туреччини, Румунії, Німеччини.
З раритетів, яким вдалося вціліти в цьому вогні експансії, можна назвати не дуже багато джерел. З ХI століття ‒ це поема «Наука бути щасливим» (1069-1070) Юсуфа Баласагуні, яка стала початком дидактичного спрямування в тюркській літературі та явищем у світовій культурі. Це також «Словник тюркських діалектів» складений Махмудом Кашгарли. 1223 року Махмудом Киримли за сюжетом Корану була написана велика поема «Юсуф та Зеліха».
Біля її витоків також твори, переважно поетичні, таких авторів як Менглі Герай, ХV століття, Усеїн Кафевій, Ашик Умер, ХVI століття, Мустафа Джевкерій, Джанмухамед, Абдул-Меджит Ефенді, ХVII століття.
У XVII столітті кримський поет Едіп Ефенді написав поему «Сефернаме» про воєнний похід Тугай-бея та гетьмана Богдана Хмельницького проти короля Речі Посполитої
Уже класична кримськотатарська література відображає тісний контакт двох наших народів. У XVII столітті кримський поет Едіп Ефенді написав поему «Сефернаме» про воєнний похід Тугай-бея та гетьмана Богдана Хмельницького проти короля Речі Посполитої Владислава IV в 1648 році. Учасник цього походу Джанмухамед написав поему «Тугай-бей», яка довгий час була невідома. І лише в 1925 році етнографічна експедиція, яку очолювали Осман Акчокракли та Усеїн Боданінський, виявила рукопис у селі Капсихор (нині Морське) поблизу Судака в будинку старійшини Хаджи Алі. З доповіддю про знахідку Осман Акчокракли в 1929 році виступив у Харкові на Другому всеукраїнському з'їзді сходознавців. Фрагменти поеми були опубліковані в 1930 році в журналі «Східний світ».
Багато зробили для зближення кримськотатарської та української культур такі діячі як Агатангел Кримський, Бекір Чобан-Заде, Осман Акчокракли, Абдула Лятіф-Заде та інші. У передвоєнний період ця співпраця стає особливо активною, багато вчених і письменників працюють над перекладами наших авторів. У 1940 році кримськотатарські письменники видали збірку перекладів віршів Тараса Шевченка кримськотатарською мовою «Вибрані вірші». За переклад кримськотатарською мовою шевченківського «Заповіту» Шаміль Алядін був нагороджений пам'ятною медаллю пленуму Спілки письменників СРСР у 1939 році в Москві.
Кримськотатарську, як і українську літературу та культуру, очікувала ще трагедія 30-х років ‒ розстріляне відродження та знищення практично всієї інтелігенції
На жаль, кримськотатарську, як і українську літературу та культуру, очікувала ще трагедія 30-х років ‒ розстріляне відродження та знищення практично всієї інтелігенції. А потім Друга світова війна, яка завдала нашим народам величезної шкоди, і особливо повна депортація кримських татар із Криму.
Книга знайомить українського читача його рідною мовою з відомими творами кримськотатарських письменників. Це «Французькі листи» Ісмаїла Гаспринського, «Молитва ластівок» Номана Челебіджихана, «Отара овець, загибла в бурю» Юсуфа Болата, «Запрошення на банкет диявола» Шаміля Аладіна.
В український період у Криму та за його межами велася активна робота зі взаємного перекладу наших літературних творів. Талановитий український перекладач Микола Мірошниченко познайомив українського читача з творами Юнуса Кандима, Юнуса Теміркая, у 2003 році була видана двомовна антологія кримськотатарської поезії «Окрушини сонця», кримськотатарською мовою перекладалися твори Тараса Шевченка, зокрема й поема «Кавказ», Лесі Українки ‒ вийшов двотомник вибраних творів, та інших авторів.
Таке вже життя народу, що багато з творів кримськотатарських письменників ‒ це розповіді про трагедії, які довелося пережити людям. Уривок із роману «У місячну ніч» Уріє Едемової розповідає про те, як відбувалося вигнання кримських татар у ніч на 18 травня 1944 року. Коротка розповідь «Де ти, мамо?» Асана Сабрі Айвазова розповідає про життя та смерть одинадцятирічної дівчинки Шадіє, батьки якої загинули під час кримського голодомору 20-х років.
Уривок із роману Дженгіза Дагджи «Вони теж були людьми» дає уявлення не просто про перші роки приходу до влади в Криму більшовиків, але й про неприйняття більшовицьких порядків і спротив кримських татар процесам колективізації та терору. Головний герой роману Бекір, коли війська прийшли забирати його землю в колгосп, каже: «Не піду з цієї землі, не піду. Нехай вся російська армія прийде, потопчеться по мені, потрощить кістки, нехай розчавить і мозок, і м'язи, але я не піду, не піду з цієї землі». Читаєш книгу і здається ‒ хіба можуть люди так чинити? Але ж могли. І дійсно ‒ вони теж були начебто людьми. Я б сказав, що цей роман ‒ маніфест спротиву кримських татар російській експансії, маніфест аж ніяк не оптимістичний, але все ж вселяє силу і віру в існування правди.
Автор провів дитинство в селі Кизилташ, після війни опинився у Берліні, потім у Лондоні, де і жив до 1946 року. У 2011 році за допомогою Туреччини він був перепохований у Криму, на схилах Кизилташа, про що мріяв усе життя.
Сьогодні ‒ теж тимчасове затемнення з вини тієї ж Росії, але ніхто не сумнівається: новий світанок прийде без запізнення...
Цікаво, що практично на тій же думці ‒ хіба можуть люди так чинити? ‒ збудований сюжет повісті Ервіна Умерова «Самотність». Тут тонкий психологізм стосунків тварини і людини, трагедія того й іншого. Собака Сабирли, що означає Терплячий, вранці 18 травня 1944 року спостерігає за діями людей, які усі як один залишають селище, і не може зрозуміти ні логіки, ні сенсу їхніх дій. «Пес ніколи повністю не розумів людей. А зараз і зовсім... Хіба так можна ‒ зібратися всім поселенням, сісти в зелені авто і поїхати? Може вони зійшли з розуму?..» Пес помер від самотності та голоду. А письменник записує останнє речення повісті. Ось воно: «Для кримських татар закінчувалася перша доба вигнання з Батьківщини і починалися наступні...».
Так у житті народу настала тривала ніч виживання і страждань, але світанок і новий день все ж настав. Сьогодні ‒ теж тимчасове затемнення з вини тієї ж Росії, але ніхто не сумнівається: новий світанок прийде без запізнення...
Автор висловлює подяку за сприяння в підготовці цього огляду і серії подальших оглядів літератури з теми Криму громадській організації «Кримський дім» та її керівнику Аліму Алієву.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
