Продовження, початок читайте тут.
Свідчення очевидців дуже важливі для історії. Ймовірно, з часом з'явиться багато спогадів про події у Криму кінця 2013 року й першої половини 2014 року. І кожна така стаття або книга буде дрібним пазлом великої цілісної картини, яка розповість про сутність того часу. Крим.Реалії публікують глави з майбутньої книги кримського журналіста Миколи Семени, в яких він розповідає про події лютого та березня 2014 року в Сімферополі.
У перші місяці окупації, втім, як і в інші періоди, але тоді особливо, в Криму викликати підозру до себе було дуже легко. Для цього потрібно було просто вийти на вулицю з фотоапаратом. Причому, це було підозріло як для окупантів і «самооборони», так і для пересічних, але «пильних» громадян. В один із днів, коли ще в Сімферополі шуміли проросійські мітинги, зібрані з переодягнених російських військових, казаків, і проросійськи налаштованих кримчан, я йшов проспектом Кірова, дістав фотокамеру і зробив кілька знімків того, що відбувалося на центральній площі. Вона була заповнена мітингувальниками, всюди майоріли російські триколори. Раптом переді мною як із-під землі виросли два «самооборонці» – попросили показати документи та знімки, які я зробив.
Я зволікав, запитально дивлячись на мужиків, одягнених у камуфляжну форму і без розпізнавальних знаків. Той, хто був молодший, вийняв із кишені складений вчетверо стандартний лист, на якому було написано, що загону «самооборони» дозволяється проводити перевірки документів, огляди особистих речей, і так далі. Папір підписав «глава Ради міністрів» Аксенов. Я пробіг його очима і зауважив, що в Аксенова самого немає повноважень для проведення подібних перевірок, тому і делегувати він їх нікому не може. Це можуть робити тільки органи внутрішніх справ, та й то в багатьох випадках із дозволу суду. «Нас це не стосується, нам сказали – ми працюємо, – відповів старший. – А чинитимете спротив – затримаємо і відведемо в опорний пункт, там із вами розберуться».
Я показав акредитацію Верховної Ради Криму, посвідчення редакції, акредитацію на час «референдуму», які тоді все ще діяли, і з документами вони відстали. Коли я дістав фотоапарат, молодший заздрісно сказав: «Хороша камера!». Я включив перегляд, і він почав гортати кадри. «Так: прапори, прапори, люди, люди, площа, Радмін...», – бурмотів він. Причепитися було ні до чого, він повернув камеру й обидва зникли.
Я був обурений порушенням своїх прав, але що можна було зробити? Скаржитися комусь марно
Я був обурений порушенням своїх прав, але що можна було зробити? Скаржитися комусь марно. Днями тут же побили і пограбували данську знімальну групу, пізніше в пункті «самооборони» били інших журналістів, і потрапляти в руки беззаконня мені не хотілося.
Іншим разом, коли я заходив у Кримську республіканську бібліотеку імені Франка, побачив, що будівля якраз красиво висвітлюється сонцем. Дістав камеру і почав знімати. Біля мене розверталась якась автівка, на яку я не звернув уваги. І раптом жінка за кермом опустила бокове скло і стала мені говорити: «Навіщо ви фотографуєте бібліотеку? Ось зараз зателефоную куди слід, там вам розкажуть, що можна фотографувати, а що не можна...». Я здивувався, встиг сказати: «А що, це секретний військовий об'єкт?». Але вона підняла скло і поїхала.
Я подумав: що за час? Якщо захоче і зателефонує, і «звідки слід» прибіжать, і затримають, і знущатимуться, ти їм нічого не доведеш, бо такі дії вони починають здійснювати, коли повністю впевнені в своїй безкарності. І такий час свавілля настав у Криму в результаті анексії.
І останній випадок із фотографуванням. Планові зйомки я роблю професійними камерами, але де б я не був, у мене давно вже склалася така звичка: невелика камера завжди зі мною, і якщо я бачу щось цікаве, то не пропускаю момент і завжди знімаю.
Треба ж – у ХХI столітті в Криму повторюється ситуація тих страшних тридцятих...
Йшов я якось з дому на ринок, а для цього потрібно було перейти лінію залізниці. Я подивився вздовж траси й побачив, як у сонці яскравими лініями блищали рейки, йдучи під самий горизонт. Я дістав камеру і почав знімати цей пейзаж. Раптом із того боку колії чоловік, що йшов попереду мене, побачив, що я щось знімаю, повернувся до мене і став кричати: «А що це ви тут знімаєте?» «Пейзаж, – кажу, – сонце гарно блищить на рейках...».
«А може, ви шпигун який з України або диверсант, хочете поїзд підірвати», – продовжує він підозрювати мене, вдивляючись у той бік, де я знімав. «Пильний ви!» – сказав я, сміючись. «А ви не смійтеся, час такий, геть, бачите, скільки диверсантів ловлять, може і ви диверсант...». «Це такі диверсанти, що ніяких диверсій не зробили. Справжніх диверсантів ви не знайдете», – відповів я. Він покивав головою, пильно вдивляючись в моє обличчя, як би запам'ятовуючи, і пішов.
Я відстав від нього і пішов у своїх справах. Йшов і думав: ось ситуація змінилася, і це сколихнуло в людях найбільш ниці почуття, підняло з глибин людських душ підлість, мстивість, звичку доносів. «Так, Сталін вбивця, але хтось же написав чотири мільйони доносів!» – згадав я слова Сергія Довлатова. Це про тридцяті роки минулого століття. Ми думали, що для нас такий час уже ніколи не настане. Але треба ж – у ХХI столітті в Криму повторюється ситуація тих страшних тридцятих...
Виникає питання: чого ж вони бояться? Адже фотокамера – інструмент правди. Камера не може зняти щось таке, чого не було насправді. Вона знімає тільки реально наявну дійсність. Так, вони саме того і бояться, що хтось зніме те, що було реальним, ту «правду», яку вони творили. Вони з самого початку своєї «кримської весни» боялися правди про неї, а натомість творили та поширювали міфи про події в Криму.
Далі буде
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Анексія Криму Росією
У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.
16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.
Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.
