Ця жінка каже, що чоловік прощався з нею і дітьми, як назавжди. «Коли почув, у чому його звинувачують і яку статтю інкримінують, то сказав мені готуватися до найгіршого. Хоча я ще сподівалася, що його відпустять»​. Минув уже понад рік: спочатку була в'язниця в Росії, тепер – в анексованому Криму.

Ці історії Радіо Свобода публікує у співпраці з Центром громадянських свобод та у рамках кампанії #PrisonersVoice.

Ерфан Османов

«Ми прожили разом 11 років, і спогадів у нас дуже багато. Один із найяскравіших – народження нашого четвертого малюка. Мій чоловік за натурою не надто романтичний, а мені завжди хотілося, щоб він мене з пологового зустрів якось по-особливому – з квітами, з кульками. І цього разу він підготував мені такий сюрприз. Ми приїхали додому, а там скрізь кульки, прикраси, квіти. Цінність же не в кульках, а в тому, що він заради мене це все зробив», – згадує щасливі моменти Акіме Османова, дружина кримськотатарського активіста, політв’язня, фігуранта так званої другої сімферопольської групи у «справі Хізб ут-Тахрір» Ерфана Османова у розмові з волонтерами кампанії #PrisonersVoice.

Ерфан Османов – кримськотатарський активіст, регулярно відвідував політично вмотивовані судові справи в Криму. На життя заробляв внутрішнім оздобленням будинків. Має музичну педагогічну освіту, грає на трубі. Батько чотирьох дітей.

Затриманий російськими силовиками 27 березня 2019 року. Йому інкримінують «участь у діяльності терористичної організації» і «приготування до насильницького захоплення влади організованою групою за попередньою змовою». Ерфанові Османову загрожує покарання у вигляді позбавлення волі терміном до 20 років. Російський правозахисний центр «Меморіал» визнав його політв’язнем.

«Обшук почався дуже рано – ще не було шостої, і тривав три з половиною години. Це був жах. Ми спали, потім почули цей гуркіт, я не могла зрозуміти, що відбувається – підійшла до вікна, а там – світло від фар, якісь люди в масках, – згадує той день Акіме Османова. – Коли чоловік почув, у чому його звинувачують і яку статтю інкримінують, то сказав мені готуватися до найгіршого. Хоча я ще сподівалася, що його відпустять».

Акіме згадує, як чоловік прощався з нею і дітьми, – як востаннє. «Він підходив до кожного сина і давав їм настанови. Казав, що вони залишаються за старших. Я бачила сльози дітей і що Ерфан теж ледь стримується… Під час обшуку у мене на руках весь час був наш малюк, чоловік попросив його взяти. Як він дивився на дитину – ніби намагався запам’ятати кожну деталь і той запах, яким малюк пахнув, щоб потім, коли не буде поруч, все це згадувати, – розповідає дружина в’язня. – Коли Ерфана вже виводили, він підійшов до мене і сказав, що довіряє Всевишньому і мені».

Адвоката не допустили на обшук. Сусідам також не дозволили зайти на подвір’я родини Османових. «Певне, щоб ніхто нічого не побачив і не почув», – каже Акіме.

Вона розповідає, що наступні кілька днів були наповнені невідомістю – рідні не знали, куди відвезли затриманих кримських татар, що з ними і чи вони взагалі живі. Адвокати писали запити і зрештою вдалося дізнатися, що Ерфан Османов перебуває в СІЗО в російському місті Ростов-на-Дону.

«Чоловіка помістили в одиночну камеру, де він провів пів року. Ці пів року, розповідав він, були дуже важкими психологічно, можна було збожеволіти, – каже Акіме Османова. – Саме тоді в Ерфана погіршилося здоров’я. Почалися проблеми з серцем, він пережив кілька серцевих нападів, його відкачували в камері. Розказував, що лягав спати і не знав, чи прокинеться. Було настільки погано, що він не міг вже говорити і стояти, навіть молитву читав пошепки і сидячи. Жодної меддопомоги йому не надавали. Єдине, що йому допомогло не зійти з розуму, – віра і фізичні вправи».

Зараз триває досудове слідство. За словами дружини, Ерфан рік просидів у ростовському СІЗО просто так – слідство не проводилося, слідчий до ув’язненого не приходив. І лише коли його перевели назад до Криму – у сімферопольське СІЗО – почалися допити.

«Зараз їх у камері 11 людей, – розповідає Акіме. – Зараз спека, і їм там буквально немає чим дихати. Чоловіка почав турбувати підвищений тиск, він постійно п’є таблетки, щоб понизити його. Є проблеми і з печінкою та нирками. Тюремну баланду намагається їсти, але це не дуже виходить. Ставляться до в’язнів там не по-людськи. В час карантину не було ніяких заходів безпеки, ні масок, ні антисептиків – нічого».

Акіме розповідає, що і вона, і діти важко переносять розлуку з Ерфаном. «Якби не віра – опустила би руки. А так розумію, що випробування нам послане не просто так, і його треба пройти достойно, – каже вона. – Є надія, що все скоро закінчиться, і всі повернуться до своїх сімей. Нас підтримують люди. Якби я була одна, мені було б складніше».

Вона розповідає, що після обшуку і арешту Ерфана і вона, і діти здригаються від найменшого шурхоту. «У нас четверо хлопців, їм важко без батька, вони дуже до нього прив’язані. Ерфан постійно їх чомусь навчав, постійно був із ними. Зараз цього не вистачає. Вони постійно запитують, коли батько повернеться», – каже Акіме Османова.

«Відбувати такі карколомні терміни і бути у в'язницях мають справжні злочинці. Ті, хто вчинив справжні злочини, і мають за це понести покарання. Виходить, що сьогодні бути вірянином – небезпечніше, ніж злочинцем. Бо навіть злочинцям не дають таких термінів ув’язнення. Життя наших рідних проходять у стінах в'язниці, хоча вони мали би бути вдома і виховувати своїх дітей. Діти не повинні бути сиротами при живих батьках», – каже Акіме Османова.

Центр громадянських свобод створив петицію із закликом до ООН, Ради Європи, Європейського союзу, ОБСЄ, а також держав, які беруть участь у цих організаціях, вплинути на Росію задля звільнення в’язнів, захистити їх від катувань, надати меддопомогу, а також відкрити доступ на територію Криму і ОРДЛО міжнародним міжурядовим організаціям і гуманітарним місіям. Також правозахисники оголосили про набір волонтерів кампанії #PrisonersVoice.

Олександр Шумков

«Надію дають лише віра і сподівання на краще. Віра в те, що справедливість буде. Що Сашко повернеться додому. Що він буде щасливий у цьому житті, – каже Людмила Шумкова, тітка українського політв’язня Олександра Шумкова, якого в Росії засудили до чотирьох років колонії у так званій справі «Правого сектору». – Він мій племінник, хрещений синочок. Я його вперше побачила, як йому було п’ять днів від народження, це було таке маленьке гарненьке дитятко. Разом із його мамою, моєю сестрою, з бабусею і дідусем ми відводили його у дитячий садочок, у перший клас. Потім – випускний. Ці яскраві моменти залишаться в пам’яті назавжди. Сашка дуже не вистачає. Хочеться, щоб він був на волі й вільно продовжував обраний ним шлях».

Олександр Шумков народився 19 вересня 1989 року, жив у Херсоні. З 17 років брав активну участь у розбудові громадської організації «Спілка української молоді в Україні» на Херсонщині, популяризував українську мову, читав лекції з історії України та організовував виставки на історичну та краєзнавчу тематику, займався патріотичним вихованням молоді.

«Сашко завжди мав активну громадянську позицію. Безпосереднього з його участю на Херсонщині, у Бериславському районі, був встановлений перший пам’ятник борцям за волю України. Він брав активну участь у створенні цього меморіалу, – розповідає Людмила Шумкова. – А потім, звісно, поїхав на Майдан, а згодом – на війну».

Під час Революції гідності й після неї Олександр Шумков перебував у лавах «Правого сектору» і охороняв тодішнього лідера організації Дмитра Яроша. Після чого пішов служити до ЗСУ. Служив за контрактом у селі Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області.

17 серпня 2017 року не повернувся після служби додому. Півтора місяця рідні не знали, що з ним і де він. І лише 29 вересня 2017 року його виявили в російському СІЗО. Матері ув’язненого надійшов лист від Слідчого комітету Росії і ФСБ, у якому йшлося про те, що її синові оголошено підозру «за участь в екстремістських організаціях».

Мати дізналася через адвоката, що Олександра викрали співробітники ФСБ Росії, і кордон він перетнув проти своєї волі непритомним. У суді захист озвучив детальну версію тих подій. Згідно з нею, Олександр Шумков як дізнавач військової прокуратури України їхав на зустріч із інформатором, який повинен був надати йому інформацію про постачальників наркотичних речовин із території, підконтрольної угрупованням «ДНР/ЛНР», в Одеську і Дніпропетровську області України. Неподалік російсько-українського кордону, на місці зустрічі з інформатором, на автівку напали. Олександр був знерухомлений ударом електрошокера і в несвідомому стані вивезений на територію Росії.

У грудні 2018 року російський суд засудив Олександра Шумкова до чотирьох років колонії за звинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 282.2 КК Росії («Участь в діяльності екстремістської організації»), у зв’язку з членством в забороненому в Росії «Правому секторі».

Правозахисний центр «Меморіал» визнав Олександра Шумкова політв’язнем. Зараз він відбуває покарання у колонії № 4 в місті Торжок, що в Тверській області. Людмила Шумкова розповідає, що в ув’язненні російські силовики катували Олександра і погрожували йому розправою.

«Коли він від’їжджав у зону бойових дій як доброволець, то завжди казав: «Якщо я потраплю в полон, я себе підірву гранатою». Для нього потрапити в лапи до ворога – це вже насильство. І коли його передали в ФСБ і почався безперервний допит, декілька діб йому не давали спати, їсти, пити, – розповідає Людмила Шумкова. – Сашко декілька разів оголошував голодування. Коли його привезли в СІЗО в Твері, то застосовували вже фізичні катування. Його виводили в якесь тісне приміщення і там били по спині і ногах згорнутим гумовим килимком».

Олександр розповідав адвокатові, що відчував сильний біль після побиття, але не звертався за медичною допомогою, бо боявся подальшої розправи. Згодом його з п’ятьма іншими арештантами на десять днів помістили в камеру площею 12 квадратних метрів. Він передав через адвоката, що у приміщенні не було чим дихати, на стінах і стелі була цвіль, був присутній різкий запах вогкості. Після прибуття в колонію № 4, що у місті Торжок, Олександра, за даними його захисника, били кийком по ногах, спині й голові, й при цьому співробітник колонії говорив українцеві: «Це тобі за убитих співробітників «Беркуту» на Майдані».

До нього в колонію приїздили співробітники ФСБ, примушували його давати неправдиві свідчення проти іншого українського в’язня, казали, що живим він із Росії не виїде, що не потрапить у жоден список на обмін», – розповідає мати.

Майже весь термін ув’язнення в колонії №4 міста Торжок Олександр Шумков перебуває у штрафному ізоляторі або приміщенні камерного типу. Якось він провів 14 діб у ШІЗО лише за те, що зняв куртку, коли голився і вмивався в камері.

«Із моменту потрапляння в колонію він навіть не пройшов карантин, а одразу потрапив у штрафний ізолятор на 39 діб. Після цього його визнали злісним порушником правил внутрішнього розпорядку, і він пів року провів у приміщенні камерного типу. Це по суті те ж ШІЗО, просто там трошки м’якші умови перебування, – розповідає Людмила Шумкова. – 14 жовтня 2019 року він розпочав голодування через порушення прав ув’язнених та ігнорування їхніх вимог».

В ув’язненні, каже вона, в Олександра почалися сильні головні болі та болі в спині, судоми. Йому не називали медпрепарати, які давали. «У палату до нього заходили вже з набраними шприцами з невідомими речовинами, давали невідомі пігулки. Не зрозуміло, що це було за лікування, стан його лише погіршувався від цього», – каже Людмила. Олександр потерпав і від зубного болю, але жодних знеболювальних йому не давали, як і не направляли до стоматолога.

Рідні Олександра дуже сподіваються на обмін. Сам же Шумков, як дізналися вони через адвоката, не виключає варіант, що в 2020 році його «за командою з Луб’янки вивезуть кудись, де і закінчиться його життєвий шлях».

«Із питаннями про обмін дуже важко, ми ніяк не можемо достукатися до Офісу президента, – розповідає тітка політв’язня. – Президент робить якісь заяви для ЗМІ про те, що процес не зупинено, що він продовжиться після завершення епідемії СOVID-19, але не зрозуміло, що відбувається зараз. У нас, рідних політв’язнів, жодної інформації немає, чи проходить цей процес перемовин, чи він зупинений, і що взагалі зі списками на обмін?».

«Наші політв’язні потребують підтримки, оскільки ці люди були ув'язнені за свою позицію, за свою ідеологію, за боротьбу за вільну Україну. Багато вклали своїх сил у цю діяльність, і хочеться, щоб люди пам’ятали про них, щоб вони там знали, що їх тут чекають і що все це не дарма, бо саме це дає їм сили і віру», – підсумовує Людмила Шумкова.

Віталій Чміль

«Я щодня прошу Бога, щоб мого сина обміняли, щоб я його скоро побачила. Лише надія на це дає мені сили, – каже Олена Чміль, мати бійця 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Віталія Чміля, який 2 травня 2018 року потрапив у полон до проросійських бойовиків так званої «ДНР». – Мені все нагадує про сина. Все… Я вже третій рік його не бачу».

2 травня 2018 року Віталій Чміль зник під час виконання бойового завдання. Того дня, розповідає Олена Чміль, їй зателефонував комбриг і запитав, чи Віталій часом не вдома. 10 травня Олена Чміль уже була в Широкиному Донецької області, спілкувалася з начальством сина. «Ні один командир нічого толкового мені не сказав, лише питали, чи Віталій нічого погано про них і службу не розповідав, – згадує мати полоненого, – і того ж дня по російському телебаченню показали відео, де Віталій у полоні».

Згодом Віталія побачили у кількох пропагандистських роликах, почалися різні розмови – чи він часом не дезертир. Тут його оголосили у розшук. Але восени 2018 року, розповідає Олена Чміль, над її сином на окупованій території відбувся «суд» і бойовики засудили його до 17 років ув’язнення. Довгий час місце перебування Віталія було невідоме, зараз же, за словами матері, військовий перебуває у макіївській колонії, а до того був у донецькому СІЗО.

«Коли ми прийшли на обмін полоненими, то я дізналася, що він живий. Кілька разів дзвонив мені. Розповідав, що сильно знущалися над ним, катували. Він перебував у підвалі зі щурами, – розповідає Олена Чміль. – Я ніколи не звертала уваги, що син вміє малювати. Коли повернулися хлопці з полону, то показували його картини».

Вона каже, що Віталій страждає від сильних головних болів, але жодної медичної допомоги він там не отримує. Сподівається, що його найближчим часом обміняють і він повернеться додому. «Але в СБУ мені весь час кажуть, що його у списках на обмін немає, бо «ДНР» його не підтверджує. Не розумію, чому так», – розповідає Олена Чміль.

Віталій Чміль жив у Миколаєві, до служби у ЗСУ працював на одному з миколаївських заводів, виховував сина.

«Він був моєю надією від Бога. У мене – четверта стадія онкології, він мене лікував. Сам виховував неповнолітнього сина, зараз хлопчик живе зі мною», – каже жінка.

За останніми даними Служби безпеки України, на окупованих російськими гібридними силами територіях Донбасу позбавлено волі 214 людей. Щодо утримуваних безпосередньо на території Росії та в окупованому Криму, то за даними уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, їх від 113 до 115. У списку Кримськотатарського ресурсного центру значаться 86 кримських політв’язнів. Такі ж цифри – у Кримської правозахисної групи. А член Ради правозахисного центру «Меморіал» Сергій Давідіс повідомив, що у списку їхнього центру перебуває 315 осіб, 59 із яких – кримчани.

МЗС України констатує, що протягом останнього року Україні вдалося провести три успішних етапи звільнення утримуваних осіб і повернути з російських в’язниць понад 130 громадян України. Проте питання звільнення утримуваних Росією за політичними мотивами громадян України і надалі залишається актуальним, передусім у контексті тривалих репресивних практик на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і Севастополя, а також на території самої Росії, мовиться в повідомленні.