Полон, незаконне затримання, незаконний арешт...
З обшуками ФСБ приходить на світанку. Вже не вперше кримчани, які стали в'язнями російської влади, згадують у своїх розповідях саме цю деталь. Сім'я спить, потім чує удари і ламання дверей. Як правило, після цього когось із родини забирають до в'язниці.
Аліє, дружина одного з фігурантів справи «Хізб ут Тахрір» (організації, визнаної терористичною в Росії), який тепер перебуває у СІЗО російського Ставрополя, каже: «Терористи – це «забарвлення», яке намагаються надати людям, які хоча б якось проявляють себе в житті і є активними».
Історії «в’язнів Кремля» – незаконно утримуваних Росією або підконтрольними Росії бойовиками українських громадян – Радіо Свобода публікує у співпраці з Центром громадянських свобод у рамках кампанії #PrisonersVoice.
Роман Біленький
«Якось ми дуже поспішали й вирішили проїхати одну зупинку тролейбусом, хоча завжди ходили там пішки. Роману ще й трьох років не було, він сидів у мене на боку, як мавпочка, і дуже прискіпливо на мене дивився. Я його запитала: «Ромчик, що таке?». А він супиться і каже: «Ти чому не компостуєш талон? Наша держава така бідна, а ти не платиш за проїзд». Я розумію, що ми вдома щось говорили, але мала дитина сама все склала докупи – що потрібно платити за проїзд, щоб держава мала зиск», – згадує Людмила Біленька, матір бійця добровольчого батальйону «Азов» Романа Біленького, який з серпня 2014 року вважається зниклим безвісти.
«Не знаю, може, це гени – у нас у родині дуже багато людей поклали життя за Україну, – говорить Людмила. – Коли почалася війна, я знала, що Роман буде одним з перших, хто на неї піде, я тоді страшенно злякалася, просила його поїхати до родичів у США чи Канаду. А він сердився і відповідав: «Де родився, мамо, там і пригодився». Він із дитинства був дуже патріотичним, рішучим і безкомпромісним».
Роман народився у Києві 1 серпня 1987 року. За фахом – юрист, спеціалізується на господарському праві. Працював завідуючим продовольчого складу Київської обласної клінічної лікарні. Брав участь у подіях на Майдані, був несправедливо заарештований за це 28 листопада 2013 року. У квітні 2014-го допомагав військовим і добровольцям як волонтер, а вже на початку літа приєднався до добровольчого батальйону «Азов». Мав позивний «Рамзан».
«Прийшов і каже: «Мамо, я йду воювати». Я промовчала, а батько йому сказав, що це ж може бути не тільки смерть, а й полон. А Роман відповів, що завжди матиме при собі гранату на цей випадок», – розповідає Людмила Біленька.
27 серпня 2014 року біля села Роза Люксембург у Донецькій області троє бійців «Азову» – Роман Біленький, Максим Худан і Микола Самофалов – зникли безвісти. Не повернулись із завдання.
Ми домовлялися, що я йому не телефонуватиму, він сам дзвонитиме, коли буде можливість. Тож я чекала. Але наступного дня він теж не подзвонивЛюдмила Біленька
«Роман зателефонував мені 27 серпня вранці, сказав, що не може довго говорити, що набере мене ввечері. Але так і не зателефонував. Ми домовлялися, що я йому не телефонуватиму, він сам дзвонитиме, коли буде можливість. Тож я чекала. Але наступного дня він теж не подзвонив. І наступного. Вже згодом ми дізналися, що 27 серпня 2014 хлопці поверталися із завдання, але потрапили у засідку, їхній автомобіль обстріляли», – згадує Людмила.
Коли 3 вересня 2014 року російський телеканал «Царьград» опублікував відеозапис допиту Максима Худана, усі зрозуміли: хлопці – у полоні. До цього всі сподівалися, що вони скоро повернуться.
«В «Азові» мені сказали, що це дуже сильна група. Перед цим вони були на завданні у Донецьку, заходили углиб міста, їх так само не було дуже довго, але вони повернулися, привезли пораненого товариша і зібрали важливу інформацію, – розповідає матір бійця. – Одразу ж «Азов» почав домовлятися про обмін чи викуп наших хлопців із полону. Але раптом та сторона припинила будь-які перемовини».
Людмила Біленька разом із друзями та побратимами Романа почала власні пошуки сина. У вересні їй зателефонував невідомий чоловік і сказав, що Роман лежить у лікарні в Донецьку з пораненням у голову. Потім з’явилася інформація, що син перебував на лікуванні в госпіталі Ростова-на-Дону, що потім його знову повернули до окупованого Донецька. Також була інформація, що, можливо, Романа судили в Росії і зараз він відбуває покарання десь на її території.
У нас є усі підстави вважати, що Роман – у полоні, що він живий. Збігу ДНК теж не булоЛюдмила Біленька
«Я шукала через усі можливі канали, намагалася підключити родичів із Росії, – розповідає Людмила Біленька. – Через власні канали хлопці перевіряли інформацію, про можливе перебування Романа в Чечні. У нас є усі підстави вважати, що Роман – у полоні, що він живий. Збігу ДНК теж не було».
Людмила розповідає, що нещодавно отримала з Офісу омбудсмена листа, що Романа Біленького рекомендовано включити до списків на обмін. «Може, це допоможе дізнатися, де він і що з ним, – говорить матір бійця. – Кілька місяців тому я зверталася в СБУ, де мені сказали, що мають відео, яке підтверджує, що Роман – у полоні. Але, на жаль, його місце перебування залишається невідомим».
Людмила Біленька розповідає, що ці шість років життя без сина і без можливості дізнатися, де він і що з ним, – взагалі складно назвати життям.
Я дуже боялася, що мого сина катуютьЛюдмила Біленька
«Я дуже боялася, що мого сина катують. Десь подивлюся репортаж чи прочитаю щось про якісь жахливі речі й мені здається, що це роблять із моєю дитиною. Я тоді просто не знаходила собі місця, втрачала розум, думала, не впораюсь із цим, – згадує Людмила. – Аж потім мені переказали слова іншої мами, чий син теж у полоні: «Я знаю, що мій син не у руках ворожих, він – у руках Божих». І зараз, коли на мене нападає страх, я швидко згадую ці слова і прошу Бога, щоб він уберіг мою дитину від катування, щоб мій Роман витримав усі випробування».
Людмила розповідає, що у ці тяжкі часи їй дуже допомагають рідні, друзі та колеги. А ще – робота і допомога іншим. «Коли допомагають тобі, то й ти маєш допомагати тим, хто цього потребує. Поруч люди, які не дають мені впасти, не дають мені втратити надію, – говорить вона. – У мене старенька мама, яка тяжко хворіє і майже не ходить. Але вона так відчайдушно змагається зі смертю, бо поставила собі за мету – дочекатися Романа».
«Байдужість – страшна річ. Саме з провини байдужих людей часто стаються жахливі речі. Я завжди намагалася вчити своїх дітей бути небайдужими. Кривдять тварину – заступися, кривдять людину – заступися, хтось потребує допомоги – не пройди повз. Ми все втратимо, якщо не зробимо наше суспільство небайдужим, – говорить Людмила Біленька. – А підписання цієї петиції – прояв небайдужості кожного з нас. Людина, яка пішла захищати свою землю від ворога, захищає і кожного з нас. І якщо сьогодні не захистити цих людей, то згодом не буде нікого, хто б захистив нас».
Центр громадянських свобод створив петицію із закликом до ООН, Ради Європи, Європейського союзу, ОБСЄ, а також держав, які беруть участь у цих організаціях, вплинути на Росію задля звільнення в’язнів, захистити їх від катувань, надати меддопомогу, а також відкрити доступ на територію Криму і ОРДЛО міжнародним міжурядовим організаціям і гуманітарним місіям. Також правозахисники оголосили про набір волонтерів кампанії #PrisonersVoice.
Енвер Мамутов
«Діти не розуміють, чому їхній батько – ідеал і приклад для наслідування – у в'язниці. Вони знають, що у в'язницях перебувають погані люди, а їхній батько нічого поганого не зробив. Це все дуже важко і для дітей, і для всієї родини, – розповідає Аліє Мамутова, дружина політв’язня Енвера Мамутова, фігуранта так званої бахчисарайської групи у «справі Хізб ут-Тахрір».
Енвер Мамутов народився 28 серпня 1975 року в Узбекистані. Там же закінчив школу і будівельне училище за спеціальністю «муляр-штукатур». У 1994 році родина Енвера повернулася в Крим і оселилася в Бахчисарайському районі, у селі Вікторівка.
«Він був одним із перших організаторів дитячих свят у Криму – ще з 2006-го. Влаштовував свята для дітей у районі мечеті. Діти радіти, стрибали на батутах, їли солодку вату, морозиво», – згадує Аліє Мамутова.
Розповідає і про інші яскраві спогади, пов’язані з Енвером. Найперший – коли його родина прийшла знайомитися з її родиною. Тоді у розмові мама Енвера і мама Аліє виявили, що їхні діти народилися в один день – 28 серпня, тільки з різницею в 11 років. «Це перша найяскравіша подія, яка сталася під час нашого знайомства. Я тоді ще не думала, що вийду заміж за Енвера. Ми просто знайомилися, спілкувалися. А після цього хороших подій було ще дуже багато», – говорить Аліє.
Вона згадує, як їхній з Енвером старший син, коли йому було три роки, потрапив до лікарні. Хлопчику треба було поставити катетер, і він був сильно наляканий. «Тоді Енвер дав йому такі напутні слова: «Будь мужнім, ти ж чоловік, ти повинен бути хоробрим». І це надихнуло дитину. Наступного дня він показує вазофікс на руці й сказав: «Бачиш, тату, я вже не боюся», – розповідає Аліє.
Енвер Мамутов – батько сімох дітей. У першому шлюбі у нього народилися син і донька, у другому – з Аліє Мамутовою – ще три сини і дві доньки. Наймолодшій доньці Енвера – Самірі – не було і двох місяців, коли його заарештували.
Була шоста ранку, я прокинулася, бо Енвер поруч здригнувся. Після цього почула грім – у нас стояли залізні ворота, їх вибилиАліє Мамутова
12 травня 2016 року російські силовики увірвалися до будинку Мамутових. «Була шоста ранку, я прокинулася, бо Енвер поруч здригнувся. Після цього почула грім – у нас стояли залізні ворота, їх вибили. До нас увірвалися приблизно 15 осіб, дехто був у камуфляжному одязі, дехто – у цивільному, – згадує той день Аліє Мамутова. – Я не бачила всього, що відбувалося, тому що перебувала в кімнаті із півторамісячним немовлям. Був обшук, люди у камуфляжному одязі, у масках і зі зброєю налякали сплячих дітей. Вони шукали зброю, наркотики, вибухові речовини, заборонені предмети. І після п’яти години обшуку Енвера заарештували, а слідчий сказав, що мого чоловіка звинувачують у тероризмі…».
Енверу Мамутову інкримінують «участь у діяльності терористичної організації» і «приготування до насильницького захоплення влади організованою групою за попередньою змовою».
Як і у випадку з іншими кримськими татарами, затриманими окупаційною владою, його звинувачують у причетності до міжнародного ісламської партії «Хізб ут-Тахрір», що легально діє в Україні та більшості країн світу, але заборонена в РФ як «терористична».
Протягом п’яти діб після обшуку і затримання Енвера дружина і адвокат не могли встановити його місце перебування. «Ми його шукали п'ять днів, поки адвокату не вдалося з'ясувати, що Енвер перебуває у сімферопольському СІЗО. І лише тоді ми змогли передати йому продукти, одяг, щось для життя», – згадує дружина політв’язня. Вона розповідає, що Енвер 78 днів провів в одиночній камері, що прирівнюється до тортур, і що на її чоловіка в ув'язненні чинили сильний моральний тиск, його змушували визнати свою провину і зізнатися у тероризмі.
«Він їм відповідав: «Я ні в чому не винен, я нічого не робив», а йому погрожували, кричали: «Ми знаємо, де живе твоя сім'я», – розповідає Аліє.
22 травня 2018 року Енвера Мамутова разом з іншими фігурантами бахчисарайської групи «справи Хізб ут-Тахрір» етапували до СІЗО у російському Ростові-на-Дону. А 24 грудня того ж року Північно-Кавказький окружний військовий суд оголосив вирок Енверу – 17 років колонії суворого режиму.
Після подачі апеляції Верховний Суд Росії скоротив термін ув’язнення Енверу на три місяці – до 16 років і 9 місяців.
«Людям просто плюнули в обличчя. Людям, які нічого протизаконного не зробили, скоротити термін на три місяці… Це варварство», – говорить дружина політв’язня.
У вересні 2019 року Енвера Мамутова етапували до колонії суворого режиму №11, що у Ставрополі. Правозахисний центр «Меморіал» визнав його політв’язнем.
В ув’язненні, розповідає Аліє Мамутова, в Енвера загострилися хронічні захворювання. Він має хронічний гайморит і проблеми з нирками. До цього – через погані умови утримання – додалися і проблеми з колінними суглобами.
«В лютому 2020 року я була на побаченні з Енвером. Слава Богу, сильних погіршень здоров'я немає, але у нього є хронічні захворювання, які потрібно не запускати і лікувати. Я надсилала йому ліки. Йому наче надають медичну допомогу у колонії, якщо є така необхідність. На відміну від СІЗО, де медичну допомогу практично ніколи не надають», – розповідає Аліє.
Говорить, що Енвера подали у списки на обмін. «Але наскільки ця процедура буде ефективною, поки сказати не можемо», – додає вона.
Аліє вкотре наполягає, що її чоловік, як і інші фігуранти «справи Хізб ут-Тахрір», ні в чому не винен. «Наші чоловіки ніякі не терористи, це просто «забарвлення», яке намагаються надати людям, які хоча б якось проявляють себе в житті, є активними, – говорить дружина в’язня. – Звісно, боротися поодинці – важко. Велике благо в тому, що наш народ такий згуртований, що кожен підтримує і проявляє солідарність, всіляко допомагає – і продуктами харчування, і одягом, і фінансовою підтримкою. Це і допомога з передачами хлопцям в СІЗО і колонії. Тому що їздити за 800 кілометрів, щоб зробити передачку, мені дуже важко, потрібно надовго залишати дітей. Багато хлопців взяли на себе таку відповідальність, сказали: «нічого не робіть, не їздіть, ми їздитимемо – ваші чоловіки не залишаться голодними, не переживайте». Народ приходить і простягає руку допомоги. Це нас підбадьорює і дає надію, змушує рухатися далі, бо ми не залишилися одні у своїй біді».
«Ні в чому не винних людей звинувачують і садять до в'язниць. Це дуже важко для сімей, які втрачають опору. Це дуже болісно для дітей, які не бачать своїх батьків, – говорить Аліє Мамутова. – Я би хотіла подякувати за велику підтримку не тільки в Криму, але і за його межами. Подякувати за цю солідарність. За те, що люди не вірять у ці звинувачення. Це проявляється в різних акціях, які проходять в Україні. Це проявляється в тих листах з України, які отримують політв'язні в СІЗО і в колоніях. Це велика підтримка для наших хлопців».
Іван Яцкін
«Батько – моя найближча людина, він є усім для мене. З ним я могла порадитися, поговорити на будь-які теми, між нами не було жодних таємниць. І хоча я живу у Львові, а батько жив у Криму, – ми спілкувалися щодня. А зараз у мене цього немає, – розповідає Катерина Яцкіна, донька кримського в’язня Івана Яцкіна. – У нас із батьком був міцний зв'язок. 16 жовтня 2019 року, коли його затримали в Криму, я це відчула: прокинулася вночі і зрозуміла – щось сталося».
У нас з батьком був міцний зв'язок. 16 жовтня 2019 року, коли його затримали в Криму, я це відчула: прокинулася вночі і зрозуміла – щось сталосяКатерина Яцкіна
16 жовтня 2019 року російські спецслужби затримали в окупованому Криму Івана Яцкіна. Того ж дня суд у Сімферополі обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, його етапували до Москви в СІЗО «Лефортово», де він перебуває досі. 11 червня 2020 року Лефортовський районний суд Москви залишив українського політв'язня за ґратами ще на два місяці – до 16 серпня.
Івана Яцкіна звинувачують у тому, що він нібито передавав Україні відомості, що становлять державну таємницю РФ (ст. 275 Кримінального Кодексу РФ). Деталі справи – невідомі, вона проходить під грифом секретності. Івану Яцкіну загрожує до 20 років позбавлення волі. Він своєї вини не визнає.
«Його затримали вранці, а вже в обід був суд і ввечері його відправили в «Лефортово». Але ми два місяці не знали, де він і що з ним. Дружина батька писала в головне управління ФСБ, але протягом двох місяців не було жодної відповіді. А тоді таки прийшла – що він у «Лефортово», – розповідає донька політв’язня.
Іван Яцкін – уродженець села Войкове Первомайського району АРК. Має юридичну освіту, останні кілька років працював різноробом, багатодітний батько. Наймолодша дитина народилася вже після арешту Яцкіна.
На жаль, зараз є проблема з оплатою послуг адвоката – держава поки не виплачує матеріальну допомогу, певне, через карантин, і в нас вже є боргиКатерина Яцкіна
«Приблизно о шостій годині ранку співробітники ФСБ провели обшук у батька вдома, а також у домі моєї двоюрідної сестри. Там увесь дім перевернули, а от у домі, де жив батько, – в селі Добре Сімферопольського району, – обшук провели толерантніше, тому що там були маленькі діти. – розповідає Катерина Яцкін. – Мій батько не був готовий до всього цього. Спочатку у нього був державний адвокат, а тоді дружина батька Гульнара домовилася з адвокатом Миколою Полозовим. На жаль, зараз є проблема з оплатою послуг адвоката – держава поки не виплачує матеріальну допомогу, певне, через карантин, і в нас вже є борги».
Після першої зустрічі з Іваном адвокат Микола Полозов написав на своїй сторінці у Facebook: «Для мене абсолютно очевидно, що він є патріотом України і він дуже розраховує на підтримку українського суспільства і держави його самого і його близьких».
Катерина Яцкіна розповідає, що батько не піддавався фізичним катуванням, натомість на нього чинили психологічний тиск. Крім того, Іван Яцкін має хронічні хвороби і потребує спеціальної медичної підтримки, якої він у СІЗО не отримує.
«У батька є хронічні хвороби, зокрема, тромбофлебіт. Він не може перебувати в таких умовах, як зараз. Кожні пів року батько робив низку обов'язкових процедур, лежав у стаціонарі. А зараз це неможливо. Йому була призначена операція, але його затримали й він не зміг на неї потрапити. Зі слів адвоката, зараз батько в задовільному стані. Це все, що відомо», – розповідає Катерина.
Адвокат Микола Полозов говорить, що, попри інформацію про спалах COVID-19 у СІЗО, особливих протикоронавірусних заходів у «Лефортово» не проводять. Ув’язненим видають одну марлеву пов'язку на день і раз на тиждень миють камеру з хлоркою.
За останніми даними Служби безпеки України, на окупованих російськими гібридними силами територіях Донбасу позбавлено волі 214 людей. Щодо утримуваних безпосередньо на території Росії та в окупованому Криму, то за даними уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, їх від 113 до 115.
У списку Кримськотатарського ресурсного центру значаться 86 кримських політв’язнів. Такі ж цифри – у Кримської правозахисної групи. А член Ради правозахисного центру «Меморіал» Сергій Давідіс повідомив, що у списку їхнього центру перебуває 315 осіб, 59 із яких – кримчани.
МЗС України констатує, що протягом останнього року Україні вдалося провести три успішних етапи звільнення утримуваних осіб і повернути з російських в’язниць понад 130 громадян України. Проте питання звільнення утримуваних Росією за політичними мотивами громадян України і надалі залишається актуальним, передусім у контексті тривалих репресивних практик на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і Севастополя, а також на території самої Росії, мовиться в повідомленні.
