(Закінчення, початок тут)
Померлий цар, три сини-претенденти ‒ і всього один трон. «Свої» варвари, «чужі» варвари, європейські найманці ‒ та байдужість громадян. Походи, битви, облоги ‒ і провальні переговори. Коронації, змови, вбивства ‒ та масова еміграція тих, хто програв. Як проходила та хто переміг у боспорській грі престолів 2300 років тому ‒ читайте на Крим.Реалії.
Отже, законний боспорський правитель Сатир ІІ здобув над бунтівниками видатну перемогу, але спочивати на лаврах було рано. Що його бунтівний брат Євмел, що цар Аріфарн залишилися живими й навіть не думали складати зброю. Разом з уцілілими в битві воїнами, яких теж виявилося чимало, вони відступили до фортеці, що була столицею тамтешніх варварів. Точне місце розташування її невідоме, але оскільки Діодор розташовує її на тій же річці Фат, то з урахуванням характеристики місцевості, фортецю цю варто шукати десь поблизу сучасного міста Кримськ.
Ось як описує варварську твердиню інформатор Діодора: «Вона стояла біля річки Фата, яка обтікала її і внаслідок своєї значної глибини робила неприступною. До того ж, вона була оточена високими скелями й величезним лісом, так що мала всього два штучних доступи, з яких один, що вів до самої фортеці, був захищений високими вежами та зовнішніми укріпленнями, а інший був із протилежного боку в болотах і охоронявся палісадами. Будівля була забезпечена міцними колонами, а житлові приміщення піднесені над водою».
Сатир аж ніяк не поспішав штурмувати потужну ворожу цитадель, замість цього він почав вогнем і мечем спустошувати землі фатеїв, руйнуючи їхні поселення та захоплюючи «полонених і велику здобич». Проте у такий спосіб війну було не виграти, так що через недовгий час Боспорському царю все ж довелося йти на штурм.
Спроба взяти твердиню «в лоб» із головної дороги, захищеної додатковими укріпленнями та вежами, провалилася, так що Сатир «змушений був із втратою багатьох солдатів відступити». Але з протилежного боку йому посміхнулася удача. Очевидно, захисники, понадіявшись на глибину та швидку течію Фати, не підсилили оборону на цьому напрямку належним чином, так що цар захопив і зруйнував дерев'яні палісади, переправився через річку й увійшов до лісу біля самої фортеці.
Але для того, щоб підвести сходи та штурмові машини впритул до стін, необхідно було прорубати в лісі проходи. Аріфарн, побачивши як хвацько орудують сокирами боспорські солдати і «боячись, що фортеця буде взята приступом, став оборонятися сміливіше, адже його порятунок був у перемозі». Для цього він вивів у ліс лучників, які стали обсипати солдат хмарами стріл, завдавши тим «величезної шкоди». Атакувати стрільців врукопаш було важко через густий ліс, так що цілих три дні поспіль «воїни Сатира рубали ліс, важко й небезпечно прокладаючи собі дорогу». Але, незважаючи на втрати, на четвертий день боспорські солдати все ж підійшли до стіни.
Першу атаку на супротивника здійснили грецькі та фракійські найманці. Їхній ватажок Меніск, «відрізнявся і розумом, і хоробрістю, кинувся через прохід до стіни й разом зі своїми товаришами став хоробро атакувати укріплення», але був відбитий силами ворога, які переважали його.
Тоді, побачивши першу невдачу, Сатир особисто повів основні сили свого війська на допомогу Меніску, який опинився у небезпеці, й зупинив контратаку Аріфарна з Євмелом ‒ і це був його останній успіх. У розпал бою боспорського царя вразили списом у руку (що свідчить про запеклість сутички) і, «відчувши себе погано внаслідок рани, він повернувся до табору й при настанні ночі помер». Архонт Боспора та Феодосії, басилевс усіх синдів і меотів Сатир, іменований другим, помер, пробувши правителем всього дев'ять місяців після сходження на престол.
Діодор переказує легенду, що оракул колись порадив Сатиру остерігатися «миші» (гр. ‒ μΰς), щоб вона коли-небудь не привела його до загибелі. Тому Сатир нікому зі своїх підданих, ні рабу, ні вільному, не дозволяв носити співзвучні з цим словом імена, до того ж, він боявся і домашніх, і польових мишей, постійно наказував своїм рабам вбивати їх і замазувати їхні нори. Втім, підсумовує історик, «вживаючи усі можливі заходи, якими він думав уникнути свого року, він загинув від рани, отриманої в «м'яз» руки (гр.‒ μΰς).
Меніск, хоча й двічі зазнав невдачі на полі бою ‒ в битві на річці Фат і під стінами фортеці ‒ залишився в таборі Сатира старшим воєначальником. Продовжувати війну з деморалізованими бійцями, які щойно втратили головнокомандувача та правителя, було небезпечно, тому Меніск зняв облогу з фортеці Аріфарна й повів Боспорське військо до Гаргази.
Де саме було це місто ‒ остаточно не встановлено, але зрозуміло, що воно розташовувалося в тилу армії Сатира, куди можна було спочатку безпечно відступити, а потім звідти прикривати дорогу на Пантікапей. Взявши до уваги, що з Гаргази Меніск відіслав тіло загиблого царя до столиці «річкою», я погоджуюся з тими дослідниками, які шукають це місто на східному краю Тамані. В описуваний час цей півострів фактично був островом, відокремленим від решти Кубані двома рукавами надзвичайно широкого гирла річки Гіпаніс (нині ‒ Кубань).
Прітан, який став із середнього брата старшим, влаштував Сатиру чудові похорони й «поклав його тіло до царської гробницї», а потім швидко з'явився до Гаргази. Там він оголосив себе правителем і прийняв у Меніска командування над рештою військами.
Тим часом до міста прибув і Євмел, який почав через послів «переговори щодо частини держави». Чого саме хотів бунтівник ‒ стати співправителем в єдиній державі чи отримати собі у володіння її східну половину ‒ точно ми вже не дізнаємося. У будь-якому випадку цар Прітан проігнорував пропозиції брата та з головними силами повернувся до Пантікапея, «щоб зміцнити свою владу», а в Гаргазі залишив гарнізон.
Це стало його фатальною помилкою, тому що відновивши сили після колишніх невдач Євмел знову перетягнув на свій бік варварські племена Кубані (ті ж, що й раніше, або інші ‒ невідомо) та з їхньою допомогою взяв штурмом Гаргазу. Потім його війська захопили «чимало інших міст і укріплень», зокрема ‒ Лабріс (Семибратнє городище), при розкопках якого в 20 столітті були зафіксовані сліди руйнувань саме цього часу.
Усвідомивши свій промах, Прітан виступив із військом проти Євмела, але було пізно. Десь на півночі Тамані, можливо, між Азовським морем і теперішнім Ахтанізовським лиманом, молодший брат атакував старшого і, притиснувши до морського берега, змусив здатися. За умовами капітуляції Прітан складав із себе царську владу й передавав Євмелу своє військо, отримуючи натомість життя й можливість повернутися додому.
Але історія на цьому не скінчилася. Ледь опинившись у Пантікапеї, Прітан організував змову з метою повернути собі тільки що втрачений трон. Деталей цього заходу ми не знаємо, але очевидно, що жителі столиці відмовили колишньому царю в підтримці, так що той змушений був тікати до міста Кепи ‒ все на тому ж нещасливому для нього острові Тамань. Це стало черговою ‒ і на цей раз останньою ‒ помилкою Прітана, тому що жителі міста, мабуть, втомившись від громадянської війни, вбили невдалого колишнього правителя.
Але останній акт трагедії був ще попереду. Змова Прітана стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Євмела, тому після урочистого вступу до Пантікапея новий цар, «бажаючи зміцнити свою владу, наказав убити друзів Сатира та Прітана, а також їхніх дружин і дітей». Це було страшне веління, але тільки воно давало надію зупинити черговий виток претензій на верховну владу в державі. Наказ Євмела був виконаний з усією ретельністю, так що «вдалося врятуватися від нього одному тільки Перисаду, синові Сатира, дуже молодій людині: він втік із міста верхи на коні і знайшов притулок у скіфського царя Агара». І хоча цей Перисад був головним серед законних претендентів на престол, йому чи то не вистачило сил, чи то вистачило розуму більше не з'являтися на Боспорі. Багато прихильників Сатира та Прітана, які вціліли в бійні, покинули країну, розсіявшись світом аж до Єгипту.
Зрозуміло, така розправа нового царя над своїми родичами викликала обурення вільних громадян Пантікапея, так що влада його дуже похитнулася. І тоді Євмел пішов на безпрецедентний крок ‒ скликав народні збори, чого у місті не бачили вже кілька століть. Вийшовши до людей, цар «виголосив промову на свій захист» і, найголовніше ‒ «відновив колишній образ правління», тобто, швидше за все, публічно відмовився від курсу на встановлення безроздільного єдиновладдя. На виконання своїх слів Євмел «погодився на збереження відсутності мита, чим користувалися жителі Пантікапея при його предках», а також обіцяв на період відновлення держави звільнити всіх громадян від податей. Пристрасті вляглися, і новий цар отримав свій кредит довіри.
Громадянська війна на Боспорі була закінчена. І те, що переможцем вийшов з неї Євмел, ‒ зовсім не результат випадковості. Ніколи не здаючись, обертаючи поразки на перемоги, вміючи бути і великодушним, і жорстоким, він довів своє право займати батьківський трон. А те, що, вислухавши і пробачивши царю, народ зробив правильний вибір, підкреслює і інформатор Діодора, який бачив все на власні очі. Характеризуючи недовге правління Євмела, він написав такі слова: «Решту часу царювання він правив своїми підданими згідно з законами й викликав чимале здивування своїми достоїнствами».
