Померлий цар, три сини-претенденти ‒ і всього один трон. «Свої» варвари, «чужі» варвари, європейські найманці ‒ і байдужість громадян. Походи, битви, облоги ‒ і провальні переговори. Коронації, змови, вбивства ‒ і масова еміграція тих, хто програв. Як проходила та хто переміг у боспорській грі престолів 2300 років тому ‒ читайте на Крим.Реалії.
До кінця 4 століття до н.е. Боспорська держава була найбільшою та найбагатшою в усьому Північному Причорномор'ї. В середині століття стабілізувалися його межі: в Криму боспорські володіння тягнулися від Пантікапея (Керч) до Феодосії й далі ‒ до східних відрогів гір; на Кубані були підпорядковані всі землі й народи від гирла Дону до Цемеської (Новоросійської) бухти. Боспор регулярно допомагав зерном Афінам, за що його правителі удостоювалися установки там почесних статуй і отримання громадянства.
Перисад І, «архонт Боспору та Феодосії, басилевс усіх синдів і меотів», стояв біля керма держави останні чотири десятиліття (з 349 року до н.е.), що істотно додавало Боспору стабільності. Однак саме при ньому були посіяні зерна майбутньої братовбивчої війни між його спадкоємцями. Будучи цілеспрямованим і властолюбним, Перисад намірився зосередити в своїх руках більше ниток управління державою, ніж було в його попередників, а заодно, ймовірно, й змінити порядок престолонаслідування.
З моменту приходу до влади династії Спартокидів (438 рік до н.е.) померлого правителя найчастіше наслідував не син, а брат, та й інститут співправителів Боспору був відомий. Мінімум двічі на престолі опинялися одразу двоє владик (ще один випадок дискусійний), та й потім старший син або молодший брат правителя їхали керувати якою-небудь областю держави, щоб набратися досвіду. Але при Перисаді цій практиці, можливо, мав прийти кінець.
Головним у внутрішній політиці цього володаря був курс на одноосібну владу
Головним у внутрішній політиці цього володаря був курс на одноосібну владу. Перисад монополізував право ставити клейма на черепицю, видавав державні декрети від свого особистого імені та від розділеного титулу «архонта» для еллінів і «царя» для варварів, збирався перейти до загального титулу «правителя всієї землі, яка лежить між крайніми межами таврів і кордонами кавказької землі». Така монархічна поведінка логічно закінчилася тим, що, за свідченням географа Страбона, Перисад був оголошений богом ‒ ймовірно, вже за часів його сина.
Але ніщо не вічне, і влітку 310 року до н.е. Перисад І помирає. У нього було, як мінімум, чотири сини: старший Сатир, Горгіпп (швидше за все, помер раніше за батька), Прітан та Євмел. Саме між цими трьома й розгорілася перша й найвідоміша на Боспорі громадянська війна ‒ її детальний опис залишив нам анонімний кримський історик, фрагменти твору якого увійшли у 20-й том «Історичної бібліотеки» Діодора Сицилійського.
І за старшинством, і, швидше за все, за заповітом батька одноосібна влада над Боспором перейшла до Сатира, іменованого другим, хто посів трон у серпні 310 року до н.е. Чому його брат Євмел залишився цим незадоволений ‒ ми вже ніколи не дізнаємося, але найлогічніше припустити, що він розраховував бути при браті співправителем, або хоча б намісником, і помилився в своїх очікуваннях. Цілком ймовірно також, що Сатир ІІ призначив наступником свого власного сина Перісада, позбавивши братів можливості правити Боспором і у віддаленому майбутньому (досі не вирішене питання, хто з них був молодшим; низка істориків вважає Євмела середнім, але більшість, до яких належу я ‒ наймолодшим). Можливо, саме відсутність навіть мінімальних шансів посісти трон і штовхнула Євмела на бунт.
Як би там не було, незабаром після воцаріння брата він перебрався на «азіатську» частину Боспора (Кубань), населену варварами, і звернувся до них за підтримкою. Можна обережно припустити, що Євмел був одружений на дочці когось із тамтешніх правителів або ж у юності жив у тих краях і керував від імені батька. У будь-якому випадку, з місцевими жителями він був у «дружніх відносинах» і тому, отримавши допомогу та «зібравши значні військові сили, став сперечатися з братом за владу». На все про все у Євмела пішло приблизно півроку.
Зрозуміло, Сатир не міг залишити цей виклик без відповіді і, як тільки дозволили погодні умови, у березні-квітні наступного 309 року до н.е. рушив на Кубань ‒ відновлювати лад і примушувати брата до покірності. За повідомленням Діодора, цар вів із собою «союзників-скіфів у кількості двадцяти з лишком тисяч піхоти й не менше десяти тисяч вершників», а також два загони найманців ‒ грецьких гоплітів і фракійців ‒ по дві тисячі осіб у кожному, разом ‒ не менше 34 тисяч бійців.
Міське ополчення вільних боспорських громадян на цьому етапі у війні участі не брало, так що й царю, і його супернику доводилося використовувати варварів і найманців
Євмел покладався на союзників-варварів (історики досі активно сперечаються ‒ фатеїв чи сираків, я ж думаю, що й на тих, і на інших, і навіть ще на третіх) на чолі з царем Аріфарном, який мав у своєму розпорядженні «двадцять тисяч кінноти та двадцять дві тисячі піхоти», тобто 42 тисячі воїнів. Зрозуміло, ці цифри завищені (думаю, кожній зі сторін дописані тисяч по 10 «зайвих» бійців), але загальне співвідношення сил відображене правильно. Слід звернути увагу й на те, що міське ополчення вільних боспорських громадян на цьому етапі у війні участі не брало, так що й царю, і його супернику доводилося використовувати варварів і найманців.
Сатир готувався до походу ґрунтовно ‒ узяв із собою «величезну кількість провіанту» на возах ‒ і наприкінці квітня 309 року до н.е. перейшов річку Фат (локалізація суперечна, ймовірно ‒ Адагум, ліва притока Кубані), за якою його чекав Євмел. Перед початком битви цар оточив свій табір возами, як будуть чинити всі жителі степу ‒ від скіфів до запорожців, ‒ а потім вишикував військо. У центрі Сатир встав, «за скіфським звичаєм», сам, оточивши себе добірною кіннотою, на правому фланзі він розмістив найману піхоту під загальним началом Меніска, на лівому ‒ усіх інших воїнів. Основу «урядових» сил становили скіфи ‒ кінні та піші, ‒ які покладаються на потужні луки та короткі мечі. Як виглядали грецькі наймані гопліти відомо кожному, фракійці ж, швидше за все, були легкоозброєними метальниками дротиків.
Навпроти царя встав Аріфарн із основними силами варварів, а Євмел командував лівим флангом бунтівників, таке розташування прекрасно показує, хто був головним у цьому заході. Швидше за все, ударну силу заколотників становила важкоозброєна кіннота сираків ‒ раннього сарматського племені, ‒ яка б'ється й луками, й списами, прикрита обладунками та щитами. Втім, і набрана з місцевих жителів піхота, також більше покладається на зброю ближнього бою, була їй до пари ‒ за повідомленням Страбона, хоча синди та меоти були землеробами, войовничістю вони не поступалися кочівникам.
Бій почали царські війська ‒ вони були в меншості на ворожій землі, і зволікання загрожувало обернутися серйозними проблемами. Як повідомляє Діодор, «коли відбувся завзятий бій, Сатир, оточений добірними воїнами, зав'язав кінну сутичку зі свитою Аріфарна, що стояла проти нього в центрі бойового ладу, і після значних втрат із того чи іншого боку примусив, нарешті, варварського царя тікати... і кинувся його переслідувати, вбиваючи всіх, хто траплявся на шляху».
Сатир припинив переслідування Аріфарна, повернувся на поле бою, атакував брата з тилу і розбив його, вдруге здобувши перемогу
Однак поки цар святкував перемогу в центрі, Євмел налетів на його правий фланг із більшими силами, та так, що зім'яв і «змусив утікати його найманців» ‒ рідкісний випадок поразки фаланги гоплітів від варварських племен! У результаті Сатир припинив переслідування Аріфарна, повернувся на поле бою, атакував брата з тилу і розбив його, вдруге здобувши перемогу. Після цього і Євмел, і варвари з протилежного флангу, де справа обмежилася незначними сутичками, остаточно відступили.
Що ж до Сатира, то, як підкреслює джерело Діодора, після битви «для всіх стало зрозуміло, що й за старшинством походження, й за хоробрістю він був гідний успадковувати батьківську владу».
Але чи вдалося боспорському царю-переможцю закріпити свій успіх і з тріумфом повернутися до столиці?
Далі буде
